Нижня Теличка

Первісно територію сучасної Нижньої Телички займала Дніпровська затока^[7] (інша назва — Лисогірський рукав^[8]) — частина старого русла Дніпра^[1]. У 1868—1870 роках під час будівництва залізничного мосту Струве цю місцину осушили за допомогою дамби, перетворивши колишню затоку на зарослу лозою піщану пустку площею 103 десятини 780 квадратних сажнів^[1]. Згодом тут утворилися заплавні луки, де випасали худобу, що, за однією з версій, і дало назву місцевості^[1][9]. За іншою версією, топонім «Теличка» походить від прізвища власника або мешканця цієї місцевості, яка згадується у документах 1694 року під назвою «Телячів»^[9][5][6].

Як окремий київський топонім Нижня Теличка вперше з'явилася на мапі 1902 року — як «урочище Нижня Теличка міська»^[10][11]. На початку XX століття тут налічувалося близько 15 садиб^[10]. Рештки історичної Дніпровської затоки з часом перетворилися на озеро, яке на різних мапах мало назви Теличка, Старик^[12] або Коров'яче^[13][14]. Вперше зафіксоване на мапах 1897 року, мало розміри 800 м з півночі на південь і до 250 м з заходу на схід^[14]. По західному берегу озера пролягав насип залізниці. Озеро засипали після Другої світової війни, ймовірно, для будівництва промзони. Ще один гідронім на Нижній Теличці — сучасна Дніпровська затока, залишок Лисогірського рукава^[7]. У затоці розміром близько 400 на 130 м розташований Ремонтно-відстійний пункт № 4.

До складу Києва Нижня Теличка увійшла 1923 року^[9][5][6], послідовно підпорядковувалася Печерському, Ленінському, Кіровському та Харківському районам^[2].

У роки Першої світової війни на Нижній Теличці діяли деревообробні та цегельні заводи, що належали різним власникам, зокрема, купцеві А. Горенштейну та Києво-Печерській Лаврі^[1]. У липні 1929 року тут за проєктом московського об'єднання «Деревбуд»^[11] почали будувати деревообробний завод Українлісу^[15], який наприкінці 1930-х років перетворився на потужний Київський деревообробний комбінат^[2][11]. Будівництво комбінату, яке здійснювала галузева будівельна контора «Укрліспромбуд», завершили у 1933 році^[11]. У 1930 році при комбінаті відкрили школу фабрично-заводського учнівства, для якої 1939 року збудували окрему двоповерхову будівлю^[11], а 1979 року — новий навчальний корпус^[16]. У 1940 році школу перетворили на ремісниче училище, яке після низки реорганізацій, вже в сучасній Україні стало Київським вищим професійним училищем деревообробки^[16].

Після Другої світової війни, у 1960-х—1970-х роках на Нижній Теличці починає створюватися промислова зона^[9][16]. У 1949 році тут збудували завод мінераловатних виробів^[2], у 1970-х роках — комбінат будівельної індустрії^[2]. У 1980-х роках остаточно знесли малоповерхову садибну забудову Нижньої Телички для проєктування Видубицької транспортної розв'язки^[16]. Станом на 2020 рік промислова зона «Теличка» — друга в Києві за площею після промзони «Нивки»^[17].

Наприкінці XX століття більшість промислових підприємств Нижньої Телички скоротили або припинили свою діяльність. На початку XXI століття з'явилися плани ревіталізації промзони «Теличка»^[18], зокрема, будівництва на її місці ділового центру Kyiv City та навіть перенесення сюди урядового кварталу^{[19][20][21][17]}.

На Нижній Теличці переважає промислова забудова^[1][3][5][6]: тут розташовані Київський деревообробний комбінат, завод залізобетонних конструкцій № 1, комбінат будіндустрії, завод залізобетонних конструкцій ім. С. Ковальської. У північній частині, біля Дарницького мосту існує так зване селище Мостобуду — поселення працівників мостозагону № 2, які після німецько-радянської війни відбудовували мости через Дніпро. Селище виникло на початку 1950-х років^[22]. Житлова забудова селища розміщена вздовж вулиці Баренбойма та складається із 16 споруд, серед яких 3 двоповерхових житлові будинки барачного типу 1950 року побудови та єдиний дев'ятиповерховий панельний житловий будинок серії 1-КГ-480^[23]. Окрім житлових будинків у селищі був свій клуб і спортивний зал^[22], за деякими даними до 1990-х років діяв свій музей історії мостобудування та аматорський театр^[23].

Завдяки своєму розташуванню на березі Дніпра та біля залізничного мосту промислова зона Нижньої Телички обслуговувалася водним і залізничним транспортом. Так, у 1914 році відкрився пасажирський зупинний пункт «Правий Берег» Київського залізничного вузла Південно-Західної залізниці, пізніше перейменований на платформу Ботанічну. У Дніпровській затоці для потреб деревообробного комбінату відкрився причал «Док».

Після Другої світової війни, коли в Києві почали відбудовувати мости та мережу міського транспорту, Нижню Теличку також сполучили з іншими районами міста. З 1950-х—1960-х і до 1990-х років вулиця Будіндустрії сполучалася з районом Печерського мосту автобусним маршрутом № 7 (закритий на початку 1990-х). У другій половині 1980-х років відкрився ще один автобусний маршрут № 67 з Нижньої Телички до станції метро Дніпро (закритий у 1990-х).

У середині 1970-х років почалося активне проєктування Сирецько-Печерської лінії, що мала з'єднати Виноградар із новозбудованим Харківським масивом через запроєктований Південний міст, який відкрили у 1990 році, на південній межі Нижньої Телички. В районі самої Нижньої Телички запроєктували дві станції — «Видубичі» (проєктна назва — «Наддніпрянська»^[24]) і «Теличка» (проєктна назва — «Будіндустрії»^[25]). Першу з них відкрили у грудні 1991 року в рамках відкриття ділянки «Кловська» (тоді — «Мечникова») — «Видубичі». Через затримку будівництва Південного мосту ділянку «Видубичі»—«Осокорки» відкрили лише через рік, у грудні 1992 року. Станція «Теличка» через своє розташування у промзоні створювалася на далеку перспективу, а поки за будівельними нормами мала слугувати евакуаційною платформою на найдовшому в київському метрополітені перегоні «Видубичі»—«Славутич»^[26]. Станом на 2022 рік «Теличка», розташована між опорами Південного мосту, так і не відкрита як повноцінна станція метро, втім, тут провели підготовчі роботи, зокрема, збудували дві платформи берегового типу^[27], є суміщена тягово-понижуюча підстанція та станційний вентиляційний вузол^[26]. Поїзди тут зупиняються дуже рідко, лише для посадки та висадки працівників метрополітену^[27].

У 2001 році в рамках реконструкції транспортної розв'язки в районі станції метро «Видубичі» відкрили однойменну автостанцію та зупинний пункт (замість закритого зупинного пункта Ботанічна), перетворивши місцевість на великий транспортний хаб^[28]. З 2011 року на зупинному пункті Видубичі зупиняється київської міської електрички, з 2020 року — «Kyiv Boryspil Express»

• 
  Нижня Теличка на мапі Києва 1890 року
• 
  План селища Мостобуду
• 
  Селище Мостобуду
• 
  Селище Мостобуду і промзона «Теличка». На задньому плані — Позняки та Південний міст, справа — ТЕЦ-5
• 
  Вид на Нижню Теличку з Лисої гори, 2006 рік

• Голосіївський район

• Маршрут № 7. Печорський міст — сел. Теличка (ДОК) // Вулиці Києва. Довідник / упоряд. А. М. Сигалов та ін. — К. : Реклама, 1975. — С. 235.
• Рибаков М. Топонімічний словник: Теличка // Київ: Кн. 1, ч. 3: С—Я Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання. У 28 томах / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін. Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Н. Коваленко, Л. Федорова. — К. : Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2011. — С. 1217–2197. — 3900 прим. — ISBN 966-95478-2-2-2.
• Деревообробний завод (Теличка) // Київ: провідник / За ред. Федора Ернста. — 2-га Друк. — К. : Держтрест «К.-Д.», 1930. — 797 с.
• Кость Козлов. Київський метрополітен. — К. : ВАРТО, 2011. — 256 с. — ISBN 978-966-2321-17-3.

• Київ. Короткий топонімічний довідник. Довідкове видання / Л. А. Пономаренко, О. О. Різник — К. : Видавництво «Павлім», 2003. — 124 с. : іл. — ISBN 966-686-050-3.
• Парнікоза І.Ю. 2.7.12. Неводничі, Видубичі, острови Жуків, Чернечий (Водників), Конча-Заспа та ін. в період 1921-1941 рр. // Київські острови та прибережні урочища на Дніпрі – погляд крізь віки. — (мережеве видання). — 2013-2021.
• Широчин С., Михайлик О. Невідомі периферії Києва. Голосіївський район. — К. : Скай Хорс, 2019. — 296 с. — (Невідомі периферії Києва) — 500 прим. — ISBN 978-966-2536-50-8.
• Широчин С., Михайлик О. Невідомі периферії Києва. Новий Печерськ. — К. : Скай Хорс, 2021. — 192 с. — (Невідомі периферії Києва) — 300 прим. — ISBN 978-966-2536-83-6.
• С. М. Вакулишин. Топонімія Києва XX ст. — К. : Центр ДЗК, 2014. — 260 с. — 200 прим. — ISBN 978-617-7175-15-4.
• Київ: енциклопедичний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — К. : Гол. ред. Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
• Киев: энциклопедический справочник / под ред. А. В. Кудрицкого — К. : Гл. ред. Украинской Советской Энциклопедии, 1982. — 704 с., ил. (рос.)
• Киев: энциклопедический справочник / под ред. А. В. Кудрицкого  — 2-е изд. — К. : Гл. ред. Украинской Советской Энциклопедии, 1985. — 760 с., ил. (рос.)
• Тоцкий О. Семь историй киевского метро. — К. : ВАРТО, 2018. — 152 с. — ISBN 978-966-2321-42-5.

• Марина Васильева (23 серпня 2012). Где живут киевские мостостроители. Архів оригіналу за 1 січня 2022. Процитовано 1 січня 2022 року. (рос.)
• Влад Омельянченко (10 березня 2020). Район однієї вулиці: життя під мостом. iod.media. «Йод Медіа». Архів оригіналу за 1 січня 2022. Процитовано 1 січня 2022 року.
• Олег Петренко (19 лютого 2016). У столиці «загубилися» під мостом п'ять будинків. vechirniy.kyiv.ua. Вечірній Київ. Архів оригіналу за 1 січня 2022. Процитовано 1 січня 2022 року.
• «Медвежий угол» под мостом Кирпы. www.interesniy.kiev.ua. Архів оригіналу за 1 січня 2022. Процитовано 1 січня 2022 року. (рос.)
• Кальницький М. Протока, ставшая озером. mik-kiev.livejournal.com. Архів оригіналу за 3 січня 2022. Процитовано 3 січня 2022 року. (рос.)