Світське язичництво
Світське язичництво або гуманістичне язичництво — це світогляд, який підтримує чесноти й принципи, пов'язані з язичництвом, зберігаючи при цьому світський світогляд. Підходи до світського язичництва різняться, але можуть включати повагу до живих істот і самої Землі, відкидаючи при цьому віру в божества. Світські язичники можуть визнавати богинь/богів як корисні метафори для різних життєвих циклів або переосмислювати магію як суто психологічну практику.
Історичні передумови
Упродовж християнізації Європи Отці Церкви регулярно секуляризували язичницькі божества і міфи через евгемеризм — практику, коли божества інтерпретуються як історичні постаті, яким у певний момент стали поклонятися як богам.[1] Климент Олександрійський підсумував цей підхід у «Cohortatio ad gentes», звертаючись до язичників: «Ті, кому ви вклоняєтеся, колись були такими ж людьми, як і ви».[2]
У 18-му столітті з'явилася значна кількість праць, які намагалися «розкрити» концепції античного світу, в тому числі язичницьких богів[3]. Це породило раціоналістичні та атеїстичні інтерпретації античних міфологічних концепцій, а античні тексти іноді читалися так, ніби вони були написані сучасниками філософів Просвітництва, які обговорювали ті ж теми, що й вони, з тієї ж гуманістичної перспективи[3].
Неоязичництво
Деякі прихильники сучасного язичництва розробили гуманістичні або світські підходи, де важливі аспекти язичницького світогляду приймаються, але божества не шануються як реальні або надприродні істоти. Ці підходи набувають найрізноманітніших форм.
У 19 столітті французький письменник Луї Менар використав термін «містичне язичництво» для своєї спроби створити заміну організованій релігії, в якій він використовував гуманістичний підхід, щоб визнати важливість символів та ірраціонального. Концепція мала значний вплив на поета Леконта де Ліля та парнаський рух[4].
Деякі язичницькі відродженці надихаються теоріями Карла Юнга про архетипи та колективне несвідоме. Юнг розглядав езотеричні та міфологічні теми у світській та науковій, але у не зневажливій манері[5].
«Безбожне язичництво: Голоси нетеїстичних язичників» (англ. Godless Paganism: Voices of Non-Theistic Pagans), американська антологія під редакцією Джона Халстеда, була опублікована у 2016 році й містить низку есе про світські підходи до язичництва. «Атеоязичництво: Шанобливий до Землі шлях, закорінений у науці» (англ. Atheopaganism: An Earth-Honoring Path Rooted in Science) була опублікована у 2019 році Марком Гріном і представляє методологію, обґрунтування, набір цінностей і практик для конфесії натуралістичного язичництва.
Політична теологія
У контексті політичної теології філософ Одо Марквард[en]стверджував, що поділ влади є «розчарованим поверненням політеїзму»[6]. Його есе 1979 року на цю тему «На похвалу політеїзму» (англ. In Praise of Polytheism) викликало суперечки серед німецьких науковців. На противагу Маркварду, філософ Якоб Таубес[en], який захищав секуляризовану версію апокаліптичної есхатології, стверджував, що секуляризованою, політичною версією язичництва є тоталітаризм[7].
