Флоренс Сайберт

Сайберт народилася 6 жовтня 1897 року в місті Істон, штат Пенсильванія, у сім'ї Джорджа Пітера Сайберта і Барбари (Мемерт) Сайберт.^[5] У трирічному віці Флоренс захворіла на поліомієліт.^[6] Їй довелося носити стримувальні апарати для ніг^[7], що призвело до кульгання протягом всього життя.^[8] Будучи підлітком, Сайберт читала біографії відомих вчених, які розпалювали її інтерес до науки.

Сайберт захистила бакалаврську роботу в коледжі Гаучера в Балтиморі^[7] в 1918 році.^[5] Вона разом зі своїм викладачем хімії, Джессі І. Майнор, працювала у хімічній лабораторії паперового комбінату Гамерслі в Гарфілді, штат Нью-Джерсі, у часи війни.

Доктор Сайберт здобула ступінь доктора філософії з біохімії в Єльському університеті в 1923 році.^[5] У Єлі вона вивчала внутрішньовенне введення молочних білків під керівництвом Лафаєта Менделя .^[9] Вона розробила метод запобігання зараження цих білків бактеріями.

У 1923 році Сайберт працювала постдокторантом у Меморіальному інституті Ото С. А. Спрейга^[10] в Чиказькому університеті. Її фінансувало Американське філософське товариство. Вона продовжувала працювати неповний робочий день у лабораторії Ріккетса в Чиказькому університеті й неповний день у Меморіальному інституті Ото С. А. Спрейга в Чикаго.

У 1924 році Сайберт отримала премію Говарда Тейлора Рікеттса в Чиказькому університеті за роботу, яку вона розпочала в Єлі і продовжувала в Чикаго. У Єлі Сайберт зробила цікаву знахідку: внутрішньовенні ін'єкції часто спричинюють гарячку у пацієнтів. Доктор Сайберт визначила, що її спричинюють токсини, що виробляються бактеріями. Дані токсини можуть забруднювати дистильовану воду, коли бризки окропу в колбі для дистиляції досягають колби-приймача. Сайберт винайшла новий метод запобігання забруднення води під час процесу дистиляції шляхом схоплення бризків у «пастку».^[11] Вона опублікувала свій метод в Американському Журналі Фізіології. Згодом його було одобрено Управлінням харчових продуктів і лікарських засобів, Національним інститутом охорони здоров'я й іншими фармацевтичними фірмами.^[12] У 1962 році Сайберт була нагороджена Меморіальною премією Джона Елліота від Американської асоціації банків крові за роботу над пірогенами (речовинами, що спричинюють гарячку).^[5]

З 1924-28 рр. Сайберт працювала інструктором із патології в Чиказькому університеті та була запрошена на посаду доцента з біохімії в 1928 році. У 1927 році її молодша сестра Мейбл переїхала до Чикаго, щоб жити і працювати з нею. Мейбл вважалася і секретарем Флоренс, і її науковим співробітником.^[5]

За цей час Сайберт познайомилася з доктором наук Есмондом Р. Лонгом, який досліджував туберкульоз. У 1932 р. вона погодилася переїхати разом із Лонгом в Інститут Генрі Фіппса при Університеті Пенсільванії. Лонг став професором патології та директором лабораторій Інституту Фіппса, а Сайберт — доцентом із біохімії. Їхньою метою була розробка надійного тесту на виявлення туберкульозу. Попередній варіант туберкуліну, який створив Роберт Кох, давав помилково негативні результати під час тестування на туберкульоз з 1890-х р. через домішки в матеріалі.^[11]

Під час кураторства й фінансуванням Лонга, Сайберт визначила, що активним агентом туберкуліну є білок. Протягом декількох років Сайберт працювала над розробкою методів виділення й очищення білка від мікобактерій туберкульозу для того, щоб отримати очищену білкову похідну (PPD) та уможливити створення надійного тесту на туберкульоз.^[11][13]

Її перша публікація про очищення туберкуліну з'явилася в 1934 році.^[8] Деякі джерела приписують їй успішне виділення молекули білка туберкульозу протягом 1937–38 рр,^[14] коли вона відвідала Уппсальський університет, Швеція, як член Гуггенхайма, щоб співпрацювати з нобелівським вченим Теодором Сведбергом, який займався білками.^[7] Вона розробила методи очищення кристалічного туберкуліну з використанням фільтрів із пористої глини й обробленої азотною кислотою бавовни.^[11] У 1938 році вона була нагороджена медаллю Трюдо Національної асоціації з туберкульозу.^[15]

У 1940-х роках очищена білкова похідна Флоренс Сайберт (PPD) стало національним^[12] і міжнародним стандартом для туберкулінових тестів.^[13]

У 1943 році Сайберт отримала першу нагороду за свої досягнення від Американської асоціації жінок з вищою освітою.

Сайберт залишалася в Інституті Генрі Фіппса в Пенсильванському Університеті з 1932 по 1959 рік. Вона була доцентом у 1932—1955 рр., професором біохімії у 1955—1959 рр. і заслуженим професором з моменту її офіційного виходу на пенсію в 1959 році.^[5]

Пізніше Флоренс разом із сестрою Мейбл переїхала до Сейнт-Пітерсберґа, штат Флорида, де вона продовжувала досліджувати можливі зв'язки між бактеріями й видами раку, співпрацюючи з лікарнею Маунд Парк^[5] і з дослідницьким центром Бей-Пайнс.^[12] Вона продовжувала публікувати наукові праці до 1977 року. Теорії, що стосуються бактерій і раку досі залишаються суперечливими.^[16]

У 1968 році Сайберт опублікувала свою автобіографію «Галька на пагорбі вченого» (Pebbles on the Hill of a Scientist).^[17]

Флоренс Сайберт померла в будинку для людей похилого віку «Пам-Спрингс» у Сейнт-Пітерсберзі, штат Флорида, 23 серпня 1991 року.