Лінчин

Село Лінчин розташоване на південному заході Полісся, ним протікає річка безіменна, права притока річки Бобер. Неподалік від села розташований заказник Прище (Брище).

У XV — пер. пол. XVI століття Лінчин у складі Великого князівства Литовського. Адміністративно належало до Овруцького староства Київського воєводства. З 1569 року й по кін XVIII ст. ці землі були інкорпоровані до складу Польської Корони згідно Люблінської унії. На північ, одразу за селом Чудель розпочиналися землі Пинського повіту Берестейського воєводства, які й далі належали до Великого князівства Литовського. По інший берег річки Случ — землі Луцького повіту Волинського воєводства Корони Польської.

Від сер. XVI по кін. XVIII ст., у володінні волинських шляхтичів Бабинських. У 1579 році власність Андрія Бабинського. Поблизу функціонувало дві рудні у яких видобували кам'яну руду. Також через наявність лісу, тут виготовляли поташ і попіл.

Під час Хмельниччини село зазнало неодноразових розорень покозаченими селянами, козаками, татарами та коронним військом.

З 1793 року Лінчин у складі Волинського намісництва Російської імперії. З 1804 року Волинська губернія. У 1794 році брати Гнат та Олександр Бабинські продали Лінчин місцевому землевласнику Михайлу-Гвидону Корженевському.^[1]

27 квітня 1944 року, у лінчинському лісі відбувся бій куреня УПА «Батуринський» ВО-1 «Заграва» (командир — Адам Рудик «Шакал») з відділом НКВД. Було вбито понад 300 енкаведистів і понад 150 поранено. Втрати повстанців — 40 вбитих, серед них і сотенний «Буря».^[2]

За переписом населення 2001 року в селі мешкало 725 осіб^[3].

На 2021 рік населення становить 726 осіб.

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року^[4]:

Stecki T.J. «Z boru i stepu. Obrazy i pamiątki». – Kraków, 1888. – S. 123

• Облікова картка с. Лінчин. Верховна Рада України. Архів оригіналу за 28 лютого 2019. Процитовано 27 лютого 2019.