Пітер Воттс

Пітер Воттс народився в Калгарі, провінція Альберта, Канада.

13 років переїхав з родиною до Торонто, де мешкає дотепер.

Навчався у Гвельфському університеті, провінція Онтаріо, там 1980 року отримав ступінь бакалавра та ступінь магістра 1983 року. 1991 року він захистив ступінь доктора філософії в Університеті Британської Колумбії, Ванкувер в галузі зоології та екології ресурсів.^[8]

Як морський біолог, займався на практиці фізіологією морських ссавців.

У грудні 2009 року Воттс був затриманий на кордоні США і Канади в Порт-Гуроні, штат Мічиган, Прикордонно-митною службою США, яка здійснювала перевірку керованого ним автомобіля. За твердженням прикордонної служби, Воттс напав на її співробітника і був переданий місцевим органам влади для пред'явлення звинувачень. Згодом Воттс був звільнений, проте прокуратурою округу Сент-Клер не було знято звинувачення в нападі на офіцера, за словами якого, Воттс поводив себе агресивно і, аби змусити його підкоритися, довелося використовувати перцевий спрей.^[9] За словами Воттса, на нього напали, били в обличчя, застосували перцевий спрей і кинули на ніч у в'язницю.^[10] Звіт про інцидент Пітер Воттс опублікував у своєму блозі, історія набула розголосу в Інтернеті. 19 березня 2010 року, після двох днів обговорення, суд визнав Воттса винним у перешкоджанні офіцеру Прикордонно-митної служби США. Остаточне слухання справи було призначено на 26 квітня 2010 року. Письменникові загрожувало покарання до двох років позбавлення волі.^[11] 26 квітня суддя виніс вирок Воттсу: позбавлення волі 60 днів замість 180 днів, рекомендованих прокурором. Виконання судового рішення було призупинено після сплати судових витрат в розмірі 1000 доларів і штрафу в розмірі 500 доларів, після чого Воттс був звільнений. Тим не менш, згідно з чинним американським іміграційним законодавством, Воттс більше ніколи не зможе відвідати Сполучені Штати.^[12]

У серпні 2011 року Пітер Воттс одружився з Кейтлін Світ (англ. Caitlin Sweet), викладачкою університету Торонто та письменницею-фантасткою.^[13]

Свої літературні спроби 1980-х років Воттс марно намагався опублікувати у впливових американських журналах. Такі видання, як Asimov's Science Fiction та Analog Science Fiction and Fact, відмовляли йому, насамперед, за надмірно негативну атмосферу творів.^[14]

Першим літературним успіхом Воттса стало оповідання «Ніша» («A Niche»), опубліковане 1991 року в канадській антології фантастики Tesseracts 3. Оповідання отримало канадську премію Аврора 1992 року, після чого короткі твори Воттса почали в 1990-ті роки з'являтися в журналах та збірках.

Воттс знов звернувся до персонажа Лені Кларк з оповідання «A Niche» у першому своєму романі «Морська зірка» («Starfish») (1999). Лені Кларк — фізично змінена людина, пристосована для життя на великих глибинах під водою. Вона також є головною героїнею трилогії «Ріфтери» («Rifters»). За авторським задумом, ріфтерами звуться модифіковані люди, призначені для роботи в глибоководному середовищі. Трилогія, крім «Starfish», містить романи «Вир» («Maelstrom») (2001) та «Бетагемот»(«βehemoth»). Останній роман з комерційних міркувань був виданий двома частинами: «βehemoth: β-Max» (2004) і «βehemoth: Seppuku» (2005).^[15]

В жовтні 2006 року опубліковано найвідоміший з романів Пітера Воттса: «Сліпобачення» («Blindsight»). Події роману відбуваються наприкінці XXI сторіччя, екіпаж земного космічного корабля намагається здійснити перший контакт з інопланетною цивілізацією. Окрім проблеми неможливості контакту, що розглядається на рівні, дотепер притаманному лише творам Станіслава Лема, багато уваги в «Сліпобачення» присвячено проблемам зв'язку свідомості та інтелекту, а також трансгуманізму. 2007 року «Сліпобачення» був номінований на Премію Г'юґо за кращий роман^[16]. З того часу твір був перекладений багатьма мовами: німецькою, польською, японською, фінською тощо. 2009 року «Сліпобачення» одержав польську премію SFinks за кращий іноземний науково-фантастичний роман, 2010 року — іспанську премію Xatafi-Cyberdark за кращий іноземний фантастичний роман^[17], а 2014 — японську Премію «Сейун» (星雲賞 Seiunshō) за найкращий перекладений роман. Як і деякі інші твори, роман «Сліпобачення» викладений автором на власному вебсайті у вільний доступ за ліцензією Creative Commons BY-NC-SA 2.5.^[18] На думку Воттса, це фактично врятувало його кар'єру, а роман «Сліпобачення» від забуття, до якого він був би приречений в іншому випадку.^[19]

Успіх «Сліпобачення» та розглянутих в ньому проблем спонукав Воттса на продовження і розвиток теми. Так з'явилися оповідання «The Colonel» (2014), «Insect Gods» (2015) та роман «Ехопраксія» («Echopraxia») (2014) — сиквел про події, що відбуваються на Землі та інших місцях, одночасно з подіями «Сліпобачення».^[20]. Цей художній цикл, що отримав назву «Вогнепад» («Firefall»), може в майбутньому поповнитися романом «Omniscients».^[21]

Особливістю романів Воттса є докладний перелік використаних джерел, запозичених ідей та посилання на їх докладний розгляд, що додається до художніх творів.

2010 рік приніс Пітеру Воттсу визнання у вигляді двох літературних премій: Премію Ширлі Джексон в категорії «Коротке оповідання» отримало «The Things», а повість «The Island» нагороджена Премією Г'юґо.

Окрім письменництва, Воттс також редагував канадський науково-фантастичний журнал On Spec Magazine, брав участь у створенні науково-фантастичного фільму та телепроєкту Strange Frame^[22], на ранніх стадіях розробляв чернетки історії для гри Homeworld 2 у Relic Entertainment. Вплив творчості Воттса на свою гру відзначав креативний директор BioShock 2 (2010) Кен Левін.^[23] Компанія Crytek залучила Пітера Воттса як письменника та художнього консультанта при створенні гри Crysis 2 (2011), в якій згадуються технологічні елементи з роману «Сліпобачення».^[24].

• Пітер Воттс. Сліпобачення; з англ. пер. А. Пітик, К. Грицайчук — К.: Вид-во Жупанського, 2018. — (Ad Astra) — 384 с. ISBN 978-966-2355-99-4

• Пітер Воттс. Ехопраксія; з англ. пер. О. Українець, К. Дудка — К.: Вид-во Жупанського, 2019. — (Ad Astra) — 368 с. ISBN 978-617-7585-11-3

• Пітер Воттс. Морська зірка: з англ. пер. Є. Онуфрієнко — К.: Вид-во Жупанського, 2023. — (Ad Astra) — 408 с. ISBN 978-617-7585-65-6