Романченко Борис Тимофійович

Ранні роки

Борис Тимофійович Романченко народився 20 січня 1926 року в селі Бондарі під Сумами^[3][4]. З селянської родини, жив у рідному селі з батьками та двома сестрами^[5][6]. Разом з родиною Борис пережив голодомор^[7]. Початок німецько-радянської війни застав жителів села зненацька, і вони не встигли евакуюватися^[6]. Село було окуповане німцями, всіх чоловіків стали вивозити в Німеччину як робочу силу, щоб уникнути їх вступ в партизанські загони^[8][4].

В Німеччині

У 1942 році у віці 16 років Романченко також був відправлений на роботи до Дортмунда, де трудився в шахті. Через кілька днів там сталася аварія, під час якої одна людина загинула, а Романченко разом з кількома іншими ув'язненими спробував втекти та сісти на поїзд, але невдало. У січні 1943 року Романченка було відправлено до концтабору Бухенвальд^[6][4]. Серед декількох десятків тисяч в'язнів Романченко до знемоги займався земельними роботами та перевезенням важких каменів, страждав від убогого харчування і не пристосованого до холодної та сирої погоди одягу^[9][8].

Романченко видав себе за 22-річного, завдяки чому зміг перевестися до Пенемюнде, де велася робота над ракетною програмою «Фау-2». Пропрацювавши кілька місяців слюсарем, він разом зі своєю командою був відправлений в концтабір Дора-Міттельбау^[de], де жив і працював у підземних тунелях. У березні 1945 року Романченка відправили в черговий концтабір — Берген-Бельзен, до моменту прибуття в який він важив тільки 39 кілограмів^[6][4]. Під кінець війни німці хотіли знищити всіх в'язнів табору, але якраз перед цим 14 квітня 1945 року Берген-Бельзен був звільнений британськими та американськими союзними військами^[6][8]. Вийшовши на свободу, Романченко пропрацював три місяці в радянській військовій адміністрації, потім вступив до лав Радянської армії і подальші п'ять років до 1950 року прослужив у Східній Німеччині, після чого у віці 24 років повернувся на батьківщину^[4][8]. В Україні Романченко здобув освіту гірничого інженера, закінчивши у 1959 році Харківський гірничий інститут^[10][11]; згодом працював на виробництві сільськогосподарської техніки, вийшовши на пенсію в 1997 році у віці 71 року^[5][4]. Був вдівцем, мав сина та онуку^[3][4].

Після війни

Переживши чотири нацистських концтабори^[12], Романченко ділився своїми спогадами про ті події^[4], сподіваючись, що таке більше ніколи не повториться^[8]. Він займався збереженням пам'яті про злочини нацизму^[13], зокрема був віцепрезидентом (від України) Міжнародного комітету колишніх в'язнів Бухенвальд-Дора^[3]. Також Романченко неодноразово їздив на місце свого ув'язнення^[4][14], відзначаючи, що хоч там і складно перебувати, це рідкісна можливість побачитися з тими, хто пережив табори^[9]. Останні роки Романченко жив у Харкові, в районі Північна Салтівка, в однокімнатній квартирі на восьмому поверсі багатоповерхового будинку^[4]. Він погано чув, страждав від болю в ногах^[4][7], однак відмовлявся переїжджати та не виходив зі своєї квартири, побоюючись заразитися коронавірусом^[15][7].

Загибель

18 березня 2022 року під час вторгнення Росії в Україну район Харкова, де проживав Романченко, був обстріляний російською артилерією. У квартиру Романченка влучив снаряд і ветеран загинув^{[16][17][18][15]}. Йому було 96 років^[19]. За словами онуки, квартира згоріла повністю, а від Романченка «залишилися тільки кістки на сітці ліжка, як він і лежав»^[4][7]. З огляду на те, що район перебуває під постійними обстрілами, міський голова Харкова Ігор Терехов доручив допомогти родині вивезти й поховати Романченка коштом міської ради^[20]. Смерть в'язня концтаборів прокоментував і президент України Володимир Зеленський, який зазначив, що Романченко «був убитий російським снарядом, який вдарив по звичайній харківській багатоповерхівці», у зв'язку з чим «Кожен день війни все очевидніше, що це в них така денацифікація»^[21].

Під час перебування у меморіалу Аушвіцу, Крістоф Гойбнер, виконавчий віцепрезидент Міжнародного комітету Аушвіцу, сказав^[22]:

Для людей, які пережили Аушвіц і Голокост, смерть їхнього соратника та товариша по нацистських концентраційних таборах Бориса Романченка в Харкові, Україна, стала останнім сигналом до дії у злочинній війні, яку Путін та його наближені ведуть в Україні день у день. Ця війна зневажає пам'ять тих, хто вижив, вона намагається розділити та знищити спільноту тих, хто вижив в Україні, Польщі, Росії, Білорусі, Ізраїлі та в багатьох інших країнах світу.

Єва Фагіді, котра пережила ув'язнення та якій було також 96 років, додала наступне^[22]:

Все, заради чого ми жили після звільнення з таких концтаборів як: Аушвіц, Бухенвальд, Равенсбрюк та Заксенхаузен і протягом останніх десятиліть, заради чого ми виступали й чому ми ділилися своїми спогадами з молодими людьми в Європі — Путін і його генерали ганьблять все це. Люди завжди говорили, що ми, що вижили в таборах, — це совість усього світу. У Путіна немає совісті, він не має до нас жодного відношення, ганьба йому і його брехні. Наші думки в ці дні звернені до сім'ї Бориса Романченка і всім, хто пережив Голокост в Україні, які бояться за своє життя під російськими бомбами, але наші думки також звернені до батьків і близьких молодих російських солдатів, чиї життя Путін навмисне витрачає в цій війні, де вони загинули.

Крістоф Гойбнер, співзасновник Міжнародного центру зустрічей молоді в Освенцимі, на закінчення підкреслив, що люди, які пережили Голокост, та їхні сім'ї, які рятуються від «путінських бомб», можуть знайти притулок та безпеку в Міжнародному центрі зустрічей молоді в Освенцимі, Польща^[22].

Місто Лейпциг (Німеччина) перейменували вулицю, на якій розташоване посольство Росії, на честь Романченка на «Борис-Романченко-штрассе».^[23]