Павличко Дмитро Васильович

Народився 28 вересня 1929 року в селянській багатодітній родині в селі Стопчатів^[1], на той час^[4] Коломийський повіт, Станиславівське воєводство, Польська Республіка (анексована Польщею ЗУНР); нині Косівський район, Івано-Франківська область, Україна.

Початкову освіту здобув у польськомовній школі в Яблунові, продовжив навчання в Коломийській українській гімназії^[5], потім — у Яблунівській середній школі.

З осені 1945 року по літо 1946 року — ув'язнений за справою щодо звинувачення в належності до УПА. Дмитро публічно визнав свою належність до УПА, в інтерв'ю розповідав що його загін розпустили, а його відправили до школи^[6].

У 16 років я став українським повстанцем. П'ятеро хлопців зі Стопчатова, у їх числі був і я, та п'ятеро із сусіднього Великого Ключева у квітні 1945-го приєдналися до сотні, якою командував Спартан. Перед тим гітлерівці упіймали мого брата Петра, бандерівця, який перебував у школі старшин УПА в Карпатах, і розстріляли його в Коломиї. Мама плакала, батько мене не пускав, але я твердо сказав: «Мушу наздогнати німаків і помститися їм за брата»

У 1953 році закінчив філологічний факультет Львівського університету.

Член КПРС з 1954 по 1990 роки. З 1955 року — член ЦК ЛКСМУ.

Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін») у Львові, після переїзду до Києва у 1964 році працював у секретаріаті СПУ. Упродовж 1971—1978 pp. Дмитро Павличко редагував журнал іноземної літератури «Всесвіт».

Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася у 1953 році. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958),«Правда кличе» (1958), — вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів, «Пальмова віть» (1962). У 1968 році вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Сонети» (1978), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Дмитро Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988).

На думку журналіста, історика Вахтанга Кіпіані, «Павличко, Драч та Яворівський з усією щирістю та талантом віддавались соціалістичним ідеалам до початку перебудови… націоналісти ненавиділи їх за комуністичне минуле, колабораціонізм з радянським режимом, „ленінські“ вірші тощо»^[7]. У мережі широко розповсюджені такі його рядки: "Що у житті мене зігріва? Леніна думи ясні, Леніна мудрі слова"; "Як добре, що на світі є Москва, моя земля, столиця і надія"; "Тож не вдалось огидливим ізгоям вас отруїти жовто-синім гноєм"; "Та здавалось мені, що не ворони, а бандерівські хижі кати прилетіли в покинуті сторони заховати криваві сліди"^[8].

Дмитро Павличко — один з організаторів Народного руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови ім. Шевченка.

У 1990—1994, 1998—1999, 2005—2006 роках — народний депутат України. У 1990—1994 роках очолював комітет із закордонних справ Верховної Ради України.

Один з авторів Декларації про державний суверенітет України та першої зовнішньополітичної доктрини самостійної держави, що передбачала нейтральний та позаблоковий статус України — іноді цю доктрину іменують саме «доктриною Павличка»^[9]. Доктрину Павличка часто критикують як занадто романтичну і загалом нереалістичну, зокрема й з огляду на відмову України від ядерної зброї (без'ядерність як принцип також була закладена в Декларації про державний суверенітет України) і розглядають як різновид політики «фінляндизації»^[10].

У 2002 році став почесним професором НаУКМА. 1 вересня він прочитав інавгураційну лекцію на тему «Українська національна ідея»^[11].

З 21 жовтня 2005 року по 25 травня 2006 року — народний депутат України (фракція Української народної партії).

На IV Всесвітньому форумі українців, що відбувся в Києві 18–20 серпня 2006 року, Дмитра Павличка було обрано Головою Української всесвітньої координаційної ради.

За часів президентства Віктора Януковича неодноразово закликав до акцій масової непокори проти чинної української влади. Найбільшим злочином президента Януковича вважав підписання мовного закону. Розглядав російську мову як мову, що була й залишається мовою окупантів. У російсько-українському конфлікті висловлювався проти ДНР та ЛНР, виступав за заборону Комуністичної партії України. Закликав передати Києво-Печерську лавру Київському патріархату.

24 жовтня 2019 року в приміщенні Національного музею літератури України відбувся ювілейний вечір присвячений 90-річчю Дмитра Павличка, де за участі було презентовано п'ятий і анонсовано вихід шостого (останнього) томів мемуарів «Дмитро Павличко. Спогади» видавництва «Ярославів Вал»^[12][13][14].

Дмитро Павличко помер увечері 29 січня 2023 року у віці 93 років^{[2][15][16][17]} у Києві.1 лютого його поховали в Стопчатові, на малій батьківщині поета, поруч із могилами його батьків на місцевому кладовищі^[18][19][20].

• Батько Василь Миколайович Павличко ( — після весілля 1957 ? ^[21])^[22][23]
• Мати Параска Юріївна Бойчук ( —1955)^[24][25]
• Брат Петро^[21]
• Дружина Богдана^[26][21]
• Дочка Соломія / Соля^[27] (1958—1999)
  • до осені 1990 року зять Михайло Загребельний
  • онука Богдана (нар. 1987)
  • зять Богдан Кравченко (нар. 1946)
• Дочка Роксолана / Лана

• Поема Батько^[28]

Дмитро Павличко був один з найвизначніших українських перекладачів. Перекладав з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та багатьох слов'янських мов.

Завдяки зусиллям Павличка вперше українською мовою з'явилося повне зібрання творів Шекспіра в шести томах (видання «Дніпро» 1986 рік).

Український читач познайомився з Шарлем Бодлером, Павола Гвездослава, Луїшом де Камойншом та багатьма іншими іменами світової літератури. Своїми перекладами Павличко запропонував нове прочитання творів Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Мікеланджело Буонарроті, Федеріко Ґарсія Лорки, Хосе Марті, Сесара Вальєхо, Рубена Даріо, Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, Генріха Гайне, Райнер Марія Рільке, Генріка Ібсена, Леопольда Стаффа, Ярослава Івашкевича, П'єра де Ронсара, Жозе-Маріа де Ередіа, Вітезслава Незвала, Христо Ботева та багатьох інших.

Захоплення Павличка сонетною формою вилилось у створення антології «Світовий сонет» (1983), яку свого часу готував, але не встиг реалізувати Микола Зеров. У цій антології українською мовою були опубліковані великі добірки сонетів Данте, Мікеланджело, Шекспіра, Шарля Бодлера, Павола Гвездослава Орсага, Янки Купали. Розширене видання антології, до якого крім перекладів увійшли й оригінальні сонети Павличка, з'явилося 2004 року у видавництві «Генеза» під назвою «Сонети».

Видання перекладів див. у списку творів.

Дмитро Павличко має великий доробок і як літературний критик. Найповнішим виданням літературно-критичних праць Павличка є двотомник «Літературознавство. Критика», виданий видавництвом «Основи» у 2007 році. В першому томі представлено літературно-критичні розвідки, статті, доповіді та виступи автора, присвячені українській літературі. Тут також опубліковано матеріали про окремі літературні постаті, явища чи події, здебільшого за хронологічним принципом. В другому томі представлено літературно-критичні розвідки, статті, доповіді та виступи автора про світову літературу. Часто ці праці були написані паралельно до перекладацьких проєктів Павличка й слугують коментарем та доповненням до його перекладацького доробку.

• Літературознавство. Критика. Українська література. — Том 1. — Київ: Основи, 2007. — 566 с.
• Літературознавство. Критика. Світова література. — Том 2. — Київ: Основи, 2007. — 465 с.

Дмитро Павличко — перший голова Товариства української мови імені Тараса Шевченка (1989—1990). У 1989 році очолив редакцію газети ТУМу "Слово", до складу якої входили члени Головної ради Віталій Радчук, Віталій Довгич та Юрій Оробець. У 1990 році передав свою посаду голреда Олександрові Сопронюку. Голова Української всесвітньої координаційної ради у 2006—2011 рр.

З жовтня 1995 до травня 1998 року Павличко був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці^[29].

Павличко був також Послом України в Республіці Польща в період з весни 1999 року по лютий 2002 року.^[30] Завдяки його клопотанню в центрі Варшави за пів кілометра від знаменитих Варшавських Лазенок в березні 2002 року було споруджено пам'ятник Тарасу Шевченку.

• Державна премія України ім. Тараса Шевченка (1977) — за книгу поезії «Любов і ненависть»^[31]
• Орден «За заслуги» III ст. (27 червня 1997) — за особистий внесок у розробку, підготовку та прийняття Конституції України, активну законотворчу роботу^[32]
• Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (12 липня 1999) — за вагомий особистий внесок у розвиток дипломатичної служби, піднесення авторитету України на міжнародній арені^[33]
• Звання Герой України з врученням ордена Держави (27 вересня 2004) — за визначний особистий внесок у розвиток української літератури, створення вершинних зразків поетичного слова, плідну державну і політичну діяльність^[34]
• Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (25 вересня 2009) — за визначний особистий внесок у збагачення літературної спадщини українського народу, багаторічну плідну громадсько-політичну діяльність та з нагоди 80-річчя від дня народження^[35]
• Орден Свободи (22 січня 2015) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм^[36][37][38]
• Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (2016)^[39].

• Любов і ненависть, 1953.
• Моя земля, 1955.
• Концерт у царя, 1958.
• Чорна нитка, 1958.
• Правда кличе, 1958.
• Днина, 1960.
• Два кольори, 1965.
• Гранослов, 1968.
• Сонети подільської осені, 1973.
• Таємниця твого обличчя, 1974, 1979.
• Магістралями слова, літературна критика, 1978.
• Світовий сонет, переклади, 1983.
• Над глибинами, літературна критика, 1984.
• Спіраль, 1984.
• Поеми й притчі, 1986.
• Біля мужнього слова, літературна критика, 1988.
• Покаянні псалми, 1994.
• Антологія словацької поезії XX століття, 1997.
• Золоте ябко, 1998.
• Сонети В.Шекспіра, 1998.
• 50 польських поетів, 2000.
• Поезії Хосе Марті, 2001.
• Наперсток, 2002.
• Рубаї, 2003
• Сонети (оригінальні твори й переклади), 2004.
• Не зрадь, 2005.
• Три строфи, 2007.
• Аутодафе, 2008.
• Мала антологія хорватської поезії, 2008.^[40]
• Потоп. 2010.
• Золоторогий олень. Поема. 2011.
• Най поховають мене на цьому полі. Новела. 2011.
• Разом. Вместе: збірка поезій. (з Ратнером О. Г.). — Дніпропетровськ : Герда, 2013. — 176 с., іл. — ISBN 978-617-7097-02-9 
• Вірші з Майдану: Поезії. — К. : ВЦ «Просвіта», 2014. — 24 с. — ISBN 978-966-2133-96-7

За мотивами творів Дмитра Павличка створено:

• Олександр Костін написав оперу «Золоторогий олень» (1982)
• Євген Станкович — «Реквієм» («Бабин Яр», для солістів, хору та симфонічного оркестру, 1991)
• «Золоторогий олень» (1979, мультфільм, за мотивами однойменної поеми; студія Київнаукфільм, реж. Тадеуш Павленко)

Д. Павличко — автор сценаріїв до фільмів «Сон» (1964, у співавт. з Володимиром Денисенком), «Захар Беркут» (1971), а також автор текстів пісень у фільмі «Роман і Франческа» (1960).

• У смт Ворзель вулицю Пушкінську перейменували на вулицю Дмитра Павличка^[41]
• У місті Кам'янка вулицю Чехова перейменували на вулицю Дмитра Павличка.
• У місті Полтава провулок Тюленіна перейменували на провулок Дмитра Павличка.

• У місті Івано-Франківськ вулицю Ремісничу перейменували на вулицю Дмитра Павличка^[42].

• У місті Ірпінь вулицю Єсеніна перейменували на вулицю Дмитра Павличка^[43].

• У місті Малин вулицю Кузнєцова перейменували на вулицю Дмитра Павличка^[44][45].
• У місті Нікополь вулицю Глинки перейменували на вулицю Дмитра Павличка.^[46]

• В. Ю. Васильєв, Г. П. Герасимова. Павличко Дмитро Васильович [Архівовано 24 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 8. — ISBN 978-966-00-1142-7.
• Дмитро Павличко — гість Донбасу (ексклюзивне інтерв'ю для журналу «Схід») // Схід. — 2004. — № 3 (61). — С. 3—4.
• Неділько Всеволод. Українське слово. — Т. 1. — К., 1994.
• Почесні імена України — еліта держави II. [Архівовано 2 лютого 2014 у Wayback Machine.] — Видавництво Логос Україна.

• Павличко Дмитро Васильович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 751-752.
• Богдана Фільц. Павличко Дмитро Васильович // Українська музична енциклопедія. — Київ: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, 2018. — Том 5: ПАВАНА — «POLIКАРП».  — С. 19-21
• Вісімдесятирічний ювілей [Архівовано 24 травня 2011 у Wayback Machine.]
• Дмитро Павличко. Монолог на 90-річчя
• Твори Д. Павличка у Бібліотеці Української Поезії [Архівовано 30 вересня 2007 у Wayback Machine.]
• Д. Павличко. Франкова криниця. Читає В. Білоцерківський (аудіо)
• Інтерв'ю Дмитра Павличка Юрію Дорошенку [Архівовано 27 жовтня 2020 у Wayback Machine.]
• Ф. Петрарка. 10 сонетів у перекладі Д. Павличка (аудіо)
• В. Шекспір. Сонети (повна збірка). Переклади Дмитра Павличка (аудіо) [Архівовано 26 грудня 2021 у Wayback Machine.]
• Ідея світу. Антологія хорватської поезії в перекладах Д. Павличка (аудіо) [Архівовано 9 серпня 2021 у Wayback Machine.]