Римарук Ігор Миколайович

Народився 4 липня 1958 року в селі М'якоти Хмельницької області на історичній Волині в сім'ї сільських інтелігентів. Його батьки Римарук Микола Якович та Римарук Галина Василівна працювали педагогами в середній школі, яку Ігор закінчив на відмінно.

Писати вірші Ігор почав ще під час навчання в школі, юнацьке захоплення літературою вплинуло на вибір подальшого життєвого шляху. Після закінчення середньої школи успішно вступив і закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у пресі та видавництвах.

Багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».

Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила автівка^[3]. Через кілька днів він помер.

Похований 6 жовтня 2008 року на 78 полі Личаківського цвинтаря.

Згодом, у часописі «Критика», опублікували посмертне слово поета і критика Костянтина Москальця, у якому зокрема йдеться:

Точна дата смерті Ігоря Римарука — 3 жовтня 2008 року — з'явилася в українській Вікіпедії буквально через кілька годин по тому, як ця смерть настала. <…> Він був поетом, височиною в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, першими притягують удари блискавиць та абсурду. Цинізму й нігілізму. І смерті, звичайно. Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук живий. І саме тому ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього — навіть знаючи точну дату на хресті й у Вікіпедії^[4].

У поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти «легітимації», охрестоматійнення неомодерністських способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук — вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80, який уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників».

Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990, Едмонтон).

Вірші перекладали багатьма мовами світу, друкували в англо-, іспано-, польсько-, російсько-, румунсько-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.

Ігор Римарук та очолювана ним "Сучасність" стали у 80-х прямими спадкоємцями Миколи Зерова і "Книгаря", тобто духу неокласичного модернізму 20-х років, назавджи, здавалося, знищеного сталінськими репресіями^[5].

• «Висока вода» (1984)
• «Упродовж снігопаду» (1988)
• «Нічні голоси» (1991)
• «Goldener Regen» («Золотий дощ», 1996, видавництво «Brodina», німецькою та українською мовами)
• «Діва Обида» (2000, 2002)
• «Бермудський трикутник» (2007)
• «Сльоза Богородиці» (2009).
• «Доброе время Твое» («Твій добрий час», (2011), у російських перекладах Наталії Бельченко та Володимира Ільїна та в картинах Сергія Слєпухіна).
• «Божественний вітер: останні вірші» (2012)