Алексєєва Людмила Михайлівна
Людми́ла Миха́йлівна Алексє́єва (20 липня 1927, Євпаторія, Кримська АРСР, РРФСР — 8 грудня 2018, Москва, Росія) — російська громадська діячка, учасниця правозахисного руху в СРСР і пострадянській Росії, одна із засновників (у 1976 році) Московської Гельсінської групи (МГГ), від 1996 року — голова МГГ. У 2002—2012 роках — член Комісії з прав людини при Президенті Російської Федерації (згодом перетворена в Раду при Президентові Російської Федерації з розвитку громадянського суспільства і прав людини[ru]). З 3 грудня 2018 року — член Ради при Президенті Російської Федерації з розвитку громадянського суспільства і прав людини. Була одним з організаторів (листопад-грудень 2004 року)[5] і до 2008 року одним з трьох співголів Всеросійського громадянського конгресу.
| Алексєєва Людмила Михайлівна | |
|---|---|
| рос. Людмила Алексеева | |
 | |
| Народилася | 20 липня 1927[3][4][…] Євпаторія, Кримська АРСР, РСФРР, СРСР[1] |
| Померла | 8 грудня 2018[1][2] (91 рік) Москва, Росія[1] |
| Країна |  СРСР Росія США |
| Діяльність | історик, правозахисниця, письменниця, політична діячка |
| Alma mater | Історичний факультет МДУ |
| Знання мов | російська |
| Заклад | Інститут наукової інформації з суспільних наук РАН |
| Членство | Рада при Президенті РФ з розвитку громадянського суспільства і прав людиниd |
| Партія | КПРС |
| У шлюбі з | Nikolai Vilyamsd |
| Діти | Michael V. Alexeevd |
| Нагороди | |
| IMDb | ID 4889954 і ID 2300449 |
| Сайт | lm-alexeeva.livejournal.com |
| |
Життєпис
Дитинство і юність
Людмила Алексєєва (в дівоцтві Славінська) народилася 20 липня 1927 року в Євпаторії[6]. Батько, Михайло Львович Славинський, економіст, загинув в 1943(?) році під Ленінградом[7]. Мати, Валентина Опанасівна Єфименко, кандидат фізико-математичних наук, викладала в МВТУ імені Баумана. В інтерв'ю новинному порталу Естонського телебачення Алексєєва розповіла про те, що естонська бабуся виховувала її у протестантському дусі. З раннього дитинства Людмили її родина влаштувалася в Москві, спочатку жили в бараці в Останкіно, а 1937 року переїхали в центр Москви до комунальної квартири, яка звільнилася після арешту одного з відповідальних працівників Центросоюзу — відомства, у якому працював Михайло Славинський.
В 1937 році почалися арешти, 29 квартир в їх будинку змінили мешканців. Десятирічна Людмила не сприймала те, що відбувається, як щось надзвичайне, вона не знала іншого життя і не задавала питань. Дорослі вели себе обережно, не обговорювали те, що відбувалося навколо них, діти інтуїтивно вели себе так само. Навесні 1937 року заарештовано голову Центросоюзу, який на допитах зізнався в тому, що створив у відомстві «підпільну фашистську організацію», в яку втягнув близько трьохсот комуністів, своїх співробітників. Батько Людмили потрапив під слідство, але уникнув репресій. Загалом, згідно з мемуарами Людмили Алексєєвої, 297 співробітників М. Л. Славинського відправлено в табори або знищено[8].
3 липня 1941 року вони виїхали поїздом до Москви.
14 липня 1941 року М. Л. Славинський пішов на фронт, Людмилу Алексєєву разом з іншими дітьми співробітників Інституту математики відправили в евакуацію до Казахстану.. Алексєєва в евакуації працювала технічним секретарем у райкомі ВЛКСМ.[9].
У 1942 році Славинський загинув на фронті.[9].
Навесні 1943 року Людмила Алексєєва з матір'ю повернулися до Москви. В школу Людмила не пішла, звернулася в комсомольську організацію з проханням направити її на фронт або на оборонне підприємство. Її направили на будівництво станції метро «Сталінська» (нині «Семенівська»), Людмила тягала вагонетки з породою з тунелю. Праця була виснажлива, але дівчина сприймала її як вимогу часу.
1945 року Алексєєва вступила на перший курс історичного факультету МДУ. Через тиждень занять її обрали комсоргом групи, однак незабаром їй заявили, що комсоргом повинен бути фронтовик, і рішення переглянули. Як згодом Алексєєва наголошувала у своїх спогадах, на історичний факультет йшли фронтовики «особливої породи» — ті, хто в армії стали партійними і комсомольськими функціонерами, відчули смак до влади над людьми. Історичною наукою вони не цікавилися, зате вибудовували свою майбутню кар'єру керівників. Для того, щоб їх помітили старші товариші, студенти-функціонери порушували «персональні справи», звинувачуючи однокурсників у нелояльності, втраті пильності та інших гріхах. Студент міг зазнати виключення з університету навіть за те, що не здав вчасно транспарант після демонстрації.
Спостерігаючи подібні розгляди, Людмила Алексєєва сформулювала для себе теорію, що в партію проникли люди, позбавлені моральних принципів і прагнуть до влади. Вона роздумувала над дилемою — вступити в партію, щоб боротися за чистоту рядів, або триматися від неї подалі. У той період Алексєєва зупинилася на другому варіанті.
Вона вибрала кафедру археології[ru] — найменш ідеологізовану галузь історичної науки, хоча дуже цікавилася історією російського революційного руху, але цей предмет вона вирішила вивчити самостійно. Згідно з мемуарами її захопила історія декабристів, у якій вона знаходила паралелі з наявною дійсністю: в боях з наполеонівською армією не було місця функціонерам, оскільки війну виграли громадяни, які повернувшись з Європи, виявилися не потрібні імператорському уряду, оскільки йому потрібні були слухняні піддані.
Ще одним способом втечі від реальності для Людмили Михайлівни стало особисте життя. Їй зробив пропозицію давній знайомий їхньої родини, Валентин Алексєєв. Людмила переконала себе, що закохана, і дала згоду вийти заміж, а незабаром виявила, що вагітна. Сімейне життя і турботи про дитину дозволяли забути про навколишні кривди сталінського суспільства.
Однак контраст між деклараціями офіційної ідеології і реальним життям не давав Людмилі спокою. Свої сумніви вона неодноразово намагалася обговорити з братом батька, дядею Борею. На всі питання у нього була одна відповідь: «Принципи соціалізму — для таких учених дуреп, як ти. Немає принципів. Немає соціалізму. Є просто зграя паханів». Людмила Алексєєва не могла прийняти таке радикальне пояснення і вважала, що дядько Боря — «людина чудова, але примітивно мислить».
У 1950 р. закінчила історичний факультет МДУ.
У 1950—1953 рр. викладала історію в ремісничому училищі в Москві. Одночасно була позаштатним лектором обкому ВЛКСМ.[9]
У 1952 р. вступила в КПРС.
У 1953—1956 рр. навчалася в аспірантурі Московського економіко-статистичного інституту[10] за фахом «історія КПРС».
У 1959—1968 рр. — науковий редактор редакції археології й етноґрафії видавництва «Наука».
У 1970—1977 рр. — співробітник Інституту наукової інформації із суспільних наук АН СРСР.
Робота в СРСР
Учасниця дисидентського руху
Після смерті Сталіна і викриття Берії (1953) пережила світоглядну кризу. Відмовилася перейти на штатну роботу в апарат ВЛКСМ і прийняла рышення не захищати дисертацію.
З 1956 р. на квартирі Алексєєвої збиралися представники московської інтелігенції, вона стала місцем зберігання і розповсюдження самвидаву. У 50-60-х рр. Алексєєва познайомилася з майбутніми дисидентами: Олександром Вольпіним (Єсеніним), Юрієм Гастєвим, Юлієм Даніелем, Ларисою Богораз, Анатолієм Якобсоном.
У правозахисному русі почала брати участь коли 1966 року відбувся процес Синявського і Даніеля.[11].
Надавала правову і організаційну допомогу політичним в'язням в СРСР, їздила в табори і заслання[6].
У 1967—1968 підтримала петиції під час політичного процесу над А. Гінзбургом та Ю. Галансковим — підписала три листи на їхній захист, збирала підписи.[9] У квітні 1968 року її виключили з КПРС та звільнили з роботи[11].
У 1968 р. вийшла заміж за Миколу Вільямса — друга й посправника Гастєва.[9]
У 1968—1972 роках була друкаркою першого в СРСР правозахисного бюлетеня «Хроника текущих событий» («Хроніка поточних подій»)[12][11]. Підтримувала зв'язок з кореспондентами бюлетеня в Україні. Передруковувала рукопис спогадів А. Марченка «Мои показания», А. Сахарова «Про прогрес, мирне співробітництво та інтелектуальну свободу».[9]
Підписувала низку правозахисних звернень 1968—1975 років та брала участь у підготовці деяких з них.[9]
З 1968 р. КГБ неодноразово піддавав Алексєєву обшукам і допитам. Зокрема, її допитували у справі Якіра — Красіна, однак потрібних КГБ показів вона не на дала.[9]
1974 року отримала попередження КДБ про припинення «антирадянської діяльності» і можливий арешт[6] за «систематичне виготовлення і розповсюдження антирадянських творів».[9]
У 1975 і 1976 була учасницею прес-конференцій з нагоди Дня політв'язня в СРСР (30 жовтня).[9]
У 1976 р. за пропозицією дисидента Юрія Орлова стала одним із засновників Московської Гельсінкської групи в СРСР[6] і погодилася в разі еміґрації з СРСР стати її закордонним представником. Редагувала і зберігала документи, а також підписала перші 19 документів Групи.[9]
Роки еміграції
22 лютого 1977 р. під загрозою арешту Алексєєва була змушена разом з чоловіком і молодшим сином Михайлом, випускником економічного факультету МДУ, емігрувати з СРСР і оселилася в США.[13] В еміграції була закордонним представником МГГ. У 1977—1984 роках підготувала видання документів групи, видала збірник документів у справі Ю. Орлова.[9] У 1977—1980 роках працювала над монографією «Історія інакомислення в СРСР. Новітній період» — першим фундаментальним історичним дослідженням на цю тему[6]. Спочатку ця робота планувалася у вигляді 200-сторінкової довідки про дисидентський рух у СРСР для Конгресу США, написати яку Людмилі Алексєєвій запропонувала адміністрація Джиммі Картера. Однак праця над рукописом, яку планувала завершити за рік, розтягнулася на три роки і перетворилася на справжнє дослідження[14], що вийшло у 1984 р. під назвою «Історія інакомислення в СРСР. Новітній період» (перекладена англійською мовою у 1985). Перший розділ у ній присвячений українському національному руху — ця робота стала першим історичним дослідженням на цю тему.[9]
Була консультантом правозахисних організацій «Human Rights Watch Helsinki» та «Free Trade Union Institute» АФТ-КПП.[9]
З 1977 р.[9] вела програми про права людини на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», друкувалася в російськомовній емігрантській періодиці, а також в англійській і американській пресі[11].
У 1982 р. отримала громадянство США.[15]
У другій половині 1980-х років у складі делегації США брала участь у роботі конференцій ОБСЄ (Рейк'явік, Париж).
З літа 1989 року і до повернення в Росію — заочний член відновленої МГГ.[9]
У 1990 р. видала в США свої мемуари The Thaw Generation (Покоління відлиги).[9]
Правозахисна діяльність у Росії
1993 року повернулася разом з чоловіком в Росію. Син Михайло (Майкл) залишився в США, де з 1992 року є професором економіки в Університеті Індіани в Блумінгтоні[en] і активно співпрацює з російськими економістами[16][17].
У травні 1996 року Алексєєву обрано головою Московської Гельсінкської групи. З листопада 1998 до листопада 2004[9] — президент Міжнародної Гельсінської федерації[ru][11].
З 2002 року була членом Комісії з прав людини при президенті Росії. Після перетворення Комісії в листопаді 2004 року в Раду зі сприяння розвитку інститутів громадянського суспільства і прав людини при президенті Росії, увійшла до складу оновленої Ради.
У грудні 2004 року Алексєєва стала одним з організаторів, а потім одним із співголів Всеросійського громадянського конгресу (разом з Гаррі Каспаровим та Георгієм Сатаровим). ВГК створювався як широке правозахисне об'єднання під загальним гаслом «За демократію проти диктатури». При цьому було визначено, що конгрес не бере участь у виборах та створенні партій, і ним не повинні керувати чинні політики. Частина членів ВГК вирішила, що діяльність Каспарова, як одного з лідерів коаліції «Інша Росія», який мав висунути свою кандидатуру на виборах Президента Росії 2008 року, порушує принцип рівновіддаленості конгресу від будь-яких політичних сил і запропонувала відмежуватися від Каспарова, на що ВГК не пішов. Восени 2007 року Алексєєва і Сатаров звернулися до Каспарова із закликом призупинити свою діяльність на посаді співголови, а 14 січня 2008 року повторно його попросили піти у відставку. Оскільки Каспаров обидва рази на прохання піти з керівництва ВГК не відгукнувся, в результаті 17 січня 2008 року Алексєєва разом з Сатаровим самі вийшли з ВГК[18].
Пізніше разом з Сатаровим Алексєєва була організатором Всеросійської громадської мережі (ВГС), створеної на базі «правозахисної частини» ВГК.
2 червня 2010 року Алексєєва підписала угоду з головним редактором інтернет-видання «Портал-Credo.Ru» Олександром Солдатовим «про об'єднання своїх зусиль і початок спільної інформаційно-правозахисної діяльності»[19].
Підтримала ініціативу Комітету громадянських ініціатив Олексія Кудріна про проведення 23 листопада 2013 року у Москві громадянського форуму й увійшла в його оргкомітет.
Алексєєва посіла 10-те місце в рейтингу "100 найвпливовіших жінок Росії за 2011 рік («Ехо Москви», РІА «Новини», «Вогник» та «Інтерфакс»)[20]. У рейтингу «100 найвпливовіших жінок Росії» журналу Вогник, радіостанції «Ехо Москви» і агентства «Інтерфакс» опублікованому в березні 2014 року, посіла 18-те місце[21].
20 липня 2017 року, в день дев'яносторіччя Л. М. Алексєєвої, президент Росії Володимир Путін приїхав до неї додому, привітав, провів у \\ будинку кілька хвилин[22].
Померла ввечері 8 грудня 2018 року в московській міській клінічній лікарні № 15 у віці 91 року. Була найстаршою російською правозахисницею[6].
Стратегія-31
Від 31 серпня 2009 року Людмила Алексєєва брала активну участь у «Стратегії-31» — регулярних виступах громадян на Тріумфальній площі Москви на захист 31 статті Конституції РФ (про свободу зібрань). З 31 жовтня 2009 року була одним з постійних організаторів цих акцій. 31 грудня 2009 року під час спроби проведення чергового мітингу на Тріумфальній площі[ru] Людмилу Алексєєву затримали бійці ОМОН і серед десятків інших затриманих доставили до відділку міліції, що викликало великий резонанс у Росії та за кордоном.
Голова Європейського парламенту Єжи Бузек і Рада національної безпеки США висловили своє обурення затриманням відомої правозахисниці[23], газета «Нью-Йорк таймс» опублікувала на першій шпальті статтю про цю акцію протесту «Ентузіазм російських дисидентів винесе будь-які випробування»[24].
Наприкінці 2010 року розійшлася в поглядах на тактику проведення заходів з Едуардом Лимоновим і вийшла зі «Стратегії-31».
Учасниця конгресу «Україна — Росія: діалог», що відбувся 24-25 квітня 2014 року в Києві[25].
Інциденти
У серпні 2004 року Алексєєва і лідер Молодіжного правозахисного руху Андрій Юров отримали листи з погрозами від лідера Слов'янського Союзу Дмитра Дьомушкіна. На аркуші зображено снайпера, під ним — напис: «Гіренко, Юров, Алексєєва». Микола Гіренко[ru], науковець з Санкт-Петербурга, убитий в червні 2004 року у своїй квартирі[26].
У червні 2008 року під час прес-конференції на захист в'язнів Алексєєву закидала яйцями група молодих людей, імовірно з ЛДПР[27].31 березня 2010 року Алексєєву вдарив якийсь Костянтин Переверзєв, коли вона покладала квіти на станції метро «Парк Культури» в пам'ять про загиблих у терористичному акті, і був затриманий.[28]. За «заподіяння побоїв з хуліганських спонукань» Переверзєв був засуджений на один рік умовно.
Влітку 2010 року на щорічному Всеросійському молодіжному освітньому форумі (таборі) «Селігер»[ru] Алексєєва стала одним з персонажів інсталяції «Тут вам не раді». Пластикова голова з її фотозображенням в головному уборі з нацистською символікою була насаджена на палю[29].
Погляди
У вересні 2014 року підписала заяву з вимогою «припинити агресивну авантюру: вивести з території України російські війська і припинити пропагандистську, матеріальну та військову підтримку сепаратистам на Південному Сході України»[6].
2012 року виступала за звільнення Юлії Тимошенко, засудженої за часів Віктора Януковича[30], а 2016 року виступила на захист Олега Сенцова, утримуваного в російській в'язниці[31].
Нагороди та премії
- Нагороди
- офіцер ордена Почесного легіону (Франція, 2007 рік).
- командор ордена «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина» (Німеччина, 2009 рік)[32].
- кавалер ордена Великого князя Литовського Гядиміна (Литва, 5 лютого 2008 року)[33].
- Маріїнський Орден Хреста 3-го класу (Естонія, 2012 рік)[34].
- Премії
- Премія «За свободу думки» імені Андрія Сахарова (2009)[22].
- Премія Улофа Пальме за видатні досягненн у правозахисній діяльності (2004)[22].
- Премія Федерації єврейських громад Росії «Людина року — 5765 Anno Mundi[en] (2011)» в номінації «Правозахисна діяльність»[35].
- Премія імені Наталії Естемірової «Людина честі і совісті» (2012)[22].
- Премія Вацлава Гавела на захист прав людини (2015)[31].
- Державна премія Росії (2017) — за досягнення у професії[22].
У 2012 і 2013 роках її висунуто на Нобелівську премію миру[22].
Примітки
Совместное Заявление Московской Хельсинкской группы и редакции «Портала-Credo.Ru» [Архівовано 9 грудня 2018 у Wayback Machine.] // Credo.Ru. 03.06.2010
Публікації
- История инакомыслия в СССР: Новейший период. - Бенсон (Вермонт): Хроника, 1984.
- The Thaw Generation: Coming of Age in the Post-Stalin Era. - Boston; Toronto; London: Little, Brown, 1990. - 340 p. - With P. Goldberg.
- Сборник документов Общественной группы содействия выполнению Хельсинкских соглашений / Сост. Л.М.Алексеева. - Вып. 4-8. - Нью-Йорк: Хроника-пресс, 1978-1984.
- Людмила Алексеева, Пол Голдберг. Поколение оттепели / Пер. с англ. З.Е.Самойловой. - М.: Захаров, 2006. - 432 с.
Джерела
- Алексєєва, Людмила Михайлівна [Архівовано 22 березня 2022 у Wayback Machine.] // ВУЕ
- Зубарєв Д., Кузовкін Г. Алексеева Л.М. // Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. — Харків : Харківська правозахисна група; "Права людини", 2006. — Т. 1. — С. 27-29. — 1500 прим. — ISBN 966-8919-09-2.
