Алпарслан Тюркеш

Народився на Кіпрі в родині нащадків вимушеного переселенця з Анатолії. При народженні отримав ім'я Алі Арслан Хамді^[1]. Згодом прийняв ім'я на честь шанованого турецькими націоналістами Сельджукського султана Алп-Арслана і символічне прізвище Тюркеш.

Закінчив Військову академію в Стамбулі. Вирізнявся крайніми правими націоналістичними поглядами.

У 1944 капітан Тюркеш був притягнутий до військово-польового суду за звинуваченням у націоналістичній пропаганді і діяльності. 7 вересня 1944 в стамбульському Суді надзвичайного стану відкрився судовий процес. Перед судом постали 23 пантюркістські активісти на чолі з Ніхалем Атсизом, Зеки Велід Тоганом, Хамзою Сади Узбеком — серед них Алпарслан Тюркеш. 10 осіб були засуджені до тюремного ув'язнення строком на 10 років^[2]. Кілька місяців провів у в'язниці і Тюркеш, звільнений з лав збройних сил.

У другій половині 1940-х політична ситуація змінилася: головною небезпекою став уже не фашизм, а комунізм. Вже в 1947 р. засуджені були виправдані Військовим касаційним судом^[3]. Антикомунізм Алпарслана Тюркеша сприяв його реабілітації.

У 1949 він повернувся на армійську службу, у 1959 отримав звання полковника. Підвищував кваліфікацію у США. Займався організацією взаємодії турецького Генерального штабу з командуванням НАТО.

Алпарслан Тюркеш був прихильником встановлення в Туреччині правої військової диктатури. 27 травня 1960 р. він взяв участь в військовому перевороті і поваленні уряду Аднана Мендереса^[4] (у 1961 Мендерес був страчений). Перебував у «Комітеті національної єдності» — військовій хунті, котра прийшла до влади, зачитував по радіо звернення нової влади.

Однак генерала Джемаля Гюрселя, який став на чолі нового режиму, не влаштовував націоналістичний радикалізм полковника Тюркеша. Разом з групою однодумців Тюркеш був відсторонений від військових і політичних посад і відправлений з місією в Індію.

На чолі націоналістичної партії

Повернувшись до Туреччини у 1963 , Алпарслан Тюркеш очолив право-популістську Республіканську селянську національну партію. У 1969 на з'їзді в місті Адана організація була перетворена в Партію націоналістичного руху ( MHP ). Партія будувалася з незаперечним лідерством Тюркеша, який іменувався Başbuğ (Вождь) і Albay (Полковник).

Накази повинні неухильно виконуватися. З нешанобливими, м'якими, недисциплінованими, неорганізованими людьми наше справа не просунеться.
Алпарслан Тюркеш ^[5]

З MHP тісно афілійована молодіжна організація Сірі вовки (інші назви — «Корпус ідеалістів», «Ідеалістичні вогнища»), яка перетворилася на штурмові загони турецького націоналізму. Молодшими соратниками Алпарслана Тюркеша були такі відомі бойовики і терористи^[6], як Абдула Чатли, Мехмет Алі Агджа, Халук Кирджі, Орал Челік.

Партійна ідеологія

Ідеологія і програма MHP повною мірою відображали вкрай націоналістичні погляди Алпарслана Тюркеша. Відстоювалися ідеї пантюркізму і переваги турецької нації. У соціальному плані Тюркеш займав популістські позиції, орієнтувався на інтереси середніх шарів і люмпенських соціальних низів.

Наша мета - зробити власником кожного, хто належить до турецької нації ^[7].

Ще у 1965, очолюючи Республіканську селянську національну партію, Алпарслан Тюркеш випустив політичний памфлет під назвою «Дев'ять основ доктрини». Цей текст містив дев'ять основних принципів^[8], які лягли в основу турецької націоналістичної ідеології: націоналізм, ідеалізм, колективізм, аграризм, сцієнтизм, народність, індустріалізм, свобода і прогрес.

Він також був духовним лідером ідеалістичної школи фонду культури і мистецтва (тур. Ülkü Ocakları Еğitim ve Kültür Vakfı).

Алпарслан Тюркеш виявляв інтерес до ідей корпоративізму. Його соціальні погляди в цілому представляли собою один з різновидів «третього шляху», відмінного і від капіталізму, і від комунізму^[9]. У галузі політичного устрою Тюркеш, незважаючи на участь у парламентській системі, залишався прихильником встановлення націоналістичної диктатури.

Противник СРСР

Антикомунізм Тюркеша зумовлював його антисовєтизм. СРСР розглядався MHP як головний ворог Туреччини, турецька компартія і ліві організації — як радянська агентура. При цьому антисовєтизм Тюркеша носив не тільки соціально-політичний, а й геополітичний характер. У своїй книзі «Основні погляди», яка вийшла в березні 1975, Тюркеш наводить великі витяги з протоколу судового процесу 1944:

Оскільки найбільша маса тюркського населення проживає в Росії, то найбільший наш ворог — Росія. Росія нас привела до нинішнього стану, Росія точила на нас зуби, Росія зруйнувала нашу імперію. І знову ж таки Росія приречена гризтися і возитися з нами через наше географічне положення^[10].

Своєю чергою, пропагандистський апарат СРСР різко розкритикував Тюркеша. У радянських матеріалах про турецьку політику Тюркеш характеризувався як «вірний послідовник Гітлера», електоральні успіхи його партії у 1977 р. оцінювалися як такі, що «викликають занепокоєння»^[11]. Між MHP як парламентською партією і «Сірими вовками» як націоналістичною організацією не робилось жодної різниці.

У той же час Тюркеш як націоналіст насторожено ставився до Заходу. Прозахідну орієнтацію турецької інтелігенції, притаманну кемалістам він називав «страшним лихом нашої країни», вимагав відстоювати самобутність турецької культури і незалежність турецької політики^[12].

Друга половина 1970-х років пройшла в Туреччині під знаком політичної напруженості, яка нагадувала громадянську війну малої інтенсивності. З 1976 по 1980 в терактах і вуличних зіткненнях між правими і лівими радикалами загинули понад 5 тисяч осіб^[13]. «Сірі вовки» полковника Тюркеша брали в цих подіях найактивнішу участь.

Вважається, що Алпарслан Тюркеш стояв на чолі оперативної системи «Контргерилья» — турецького підрозділу міжнародної антикомуністичної системи Гладіо^[14]. Згодом Халук Кирджі оцінював дії турецьких ультраправих як протистояння комуністичній загрозі в контексті Холодної війни^[15].

Очолюючи загони вуличних бойовиків, Тюркеш при цьому прагматично брав участь у парламентських коаліційних домовленостях. Протягом п'ятнадцяти років він був депутатом турецького парламенту. MHP вступала в коаліції з менш радикальними правими силами — консервативною Партією справедливості, ісламістською Партією національного порятунку. З березня 1975 по січень 1978 Тюркеш займав урядовий пост — був віце-прем'єром в урядах лідера Партії справедливості Сулеймана Деміреля.

12 вересня 1980 в Туреччині стався державний переворот. Було встановлено військовий режим на чолі з Кенаном Евреном. Генерал Еврен і його сподвижники стояли на позиціях націоналізму і антикомунізму, що відповідало уявленням Алпарслана Тюркеша про оптимальну державну владу. Однак військовий режим жорстко придушував всі прояви політичного екстремізму, як зліва, так і справа.

Діяльність MHP і її бойових організацій було заборонено, активісти зазнали жорстких переслідувань. Тюркеш був заарештований і провів в ув'язненні чотири з половиною роки^[16] (більшу частину цього часу перебував у тюремному госпіталі). Звільнений у квітні 1985 року.

У другій половині 1980-х і в 1990-х Алпарслан Тюркеш проводив дещо більш помірковану політику. Це було зумовлено загальною стабілізацією положення в країні, дезактуалізацією комуністичної загрози, ефективними реформами Тургута Озала і в значній мірі руйнуванням підпільних інфраструктур МНР при військовому режимі. У нових умовах Тюркеш наголошував на боротьбі за цілісність Туреччини, проти курдського сепаратистського руху.

Після повернення Туреччини до парламентської демократії партія Тюркеша (під назвою «Національна партія праці») брала участь у виборах 1991 в блоці з ісламістською Партією благоденства Неджметтіна Ербакана (у 1983 і 1987 її кандидати не були допущені до голосувань). Депутатом парламенту в 1991 став і сам Алпарслан Тюркеш. На виборах 1995 MHP (назва була відновлена в 1993) отримала понад 8 %, але в парламент не пройшла.

Успішними для партії стали вибори 1999 — друге місце з майже 18 % — які проходили вже після смерті Тюркеша.

Після розпаду СРСР Алпарслан Тюркеш активно підключився до пантюркістської орієнтації у пострадянських країнах, у першу чергу в Азербайджані та старався підтримати на президентських виборах Абульфаза Ельчибея^[17].

Однак пантюркістський курс не отримав розвитку в Азербайджані після повалення Ельчибея у 1993 р. супротивники Народного фронту і Націонал-демократичної партії вважали таку політику небезпечною і безперспективною,^[18]. Неоднозначно сприймалися в Азербайджані і тісні зв'язки Алпарслана Тюркеша з лідером Партії національної незалежності Етібаром Мамедовим^[19].

За участю Тюркеша турецькі організації Європи створили фінансовий фонд для підтримки пантюркістів у Азербайджані і Чечні^[20].

Алпарслан Тюркеш був двічі одружений. Його перша дружина Музаффар Ханим померла в 1974. У 1976 р. він одружився з Севаль Ханим. У першому шлюбі мав п'ятьох дітей, у другому — двох.

Після смерті Алпарслана Тюркеша між його дочками Айзіт і Умай виник конфлікт через права розпорядження фондом, створеним для підтримки пантюркістів на Кавказі. В ході судових розглядів було встановлено, що обидві знімали помітні суми з рахунку фонду^[21]. Це викликало сильне невдоволення і обурення в партійних колах.

Двоє синів Алпарслана Тюркеша — Йілдирим Тугрул^[22] та Ахмет Куталміш^[23] — політики і депутати парламенту. Перший з них після смерті батька претендував на лідерство в MHP, проте не був обраний головою^[24]. Йилдирим Тугрул Тюркеш створив свою політичну організацію, але згодом повернувся в MHP^[25]. Ахмет Куталміш Тюркеш примикає до ісламістської Партії справедливості і розвитку Реджепа Ердогана^[26].

Алпарслан Тюркеш помер у квітні 1997 р. Похований в Анкарі.

Три місяці по тому з'їзд MHP обрав головою партії економіста Девлета Бахчелі, який в цілому продовжив курс засновника партії з поправкою на мінливі умови. Під керівництвом Бахчелі партія помітно зміцнила свої позиції, розширила парламентське представництво.

«Башбуг Алпарслан Тюркеш»^[27] шанується турецькими націоналістами як ідеологічний основоположник і політичний засновник руху. Дати його біографії урочисто відзначаються партійними активістами. Точка зору Алпарслана Тюркеша на різні політичні питання враховується в сучасній Туреччині. Висловлювання Тюркеша на користь посилення влади глави держави наводилися як обґрунтування прямих виборів президента Туреччини в 2014 р. і конституційної реформи^[28].