Кільські мирні угоди (1814)
Кільські мирні договори 1814 року — шведсько-данські та англо-данські мирні угоди, що поклали край англо-данської війни 1807—1814 років. Підписані в північнонімецькому місті Кіль 14 січня 1814 року.
| Кільські мирні угоди | |
|---|---|
 | |
| Тип | мирна угода |
| Підписано | 14 січня 1814 |
| Місце | Кіль |
| Підписанти | Швеція, Велика Британія і Королівство Данія |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Становище в Європі
На початку наполеонівських воєн Данія-Норвегія та Королівство Швеція намагалися зберегти нейтралітет[1], але незабаром втягнулися в бойові дії, приєднавшись до протилежних таборів. Шведський король Густав IV Адольф уклав союз із Сполученим Королівством Великої Британії та Ірландії та Російською імперією проти Наполеона Бонапарта в 1804 році. І оголосив війну наполеонівській Франції в 1805 р.[1] Сполучене Королівство, яке оголосило війну Франції в 1803 р., виплачувало субсидії Швеції[1]. До того, як Густав IV Адольф вивів свої сили з шведської Померанії, провінції, на яку давно претендувала Пруссія, він домовився про угоду про те, що Пруссія не буде нападати на неї [4]. Данія залишалася нейтральною.[1]
У 1807 наполеонівські сили захопили Шведське Помор'я та змусили Пруссію та Росію підписати Тільзітський договір[2]. Росія там була зобов'язана напасти на ворогів Наполеона, і оскільки Густав IV Адольф відмовився розірвати союз із Великою Британією, російський цар вторгся у Фінляндію та відірвав її від Швеції у російсько-шведській війні 1808/1809 рр.[2] Швеція більше не могла підтримувати її антифранцузьку зовнішню політику, і французький маршал Юхан Батіст Бернадотт був обраний спадкоємцем шведського престолу в 1810 р.[2] Данія-Норвегія уклала союз із Францією після другого британського бомбардування Копенгагена в 1807 році[3].
У 1812 сили Наполеона були знищені в своїй невдалій спробі підкорити Росію і почали відступ на захід[4]. Швеція уклала союз з Росією 30 серпня 1812 року, Зі Сполученим Королівством 3 березня 1813 р.[5], і з Пруссією 22 квітня 1813 р.[6] Раніше, 23 березня 1813 року, вона оголосила війну Наполеону[6]. Умовою Бернадотта для вступу в антинаполеонівський союз став виграш Норвегії, який Велика Британія і Росія прийняли в травні 1813 р.[6] Однак Пруссія спочатку не визнала цього позову[6]. Таким чином, Бернадот вагався вступити у війну з повною силою[6] і взяв участь лише в кампанії проти Гамбурга, який 30 червня був знову завойований союзними французькими та данськими силами[7]. Коли Пруссія остаточно прийняла претензію Швеції на Норвегію 22 липня, Швеція приєдналася до союзу Райхенбаха, укладеного між Росією, Великою Британією та Пруссією 14/15 червня[7]. Маючи три армії (Північну, Головну та Сілезьку, Північну армію під командуванням Бернадотти), союзники згодом очистили Північну Німеччину від французьких військ. Данія, яка підтримувала союз з Наполеоном через претензії Швеції на Норвегію,[6] була ізольована і, як наслідок війни, збанкрутувала[8].
Угода між Швецією і Данією
За шведсько-данським мирним договором Данія передавала Швеції Норвегію. Натомість Данія отримувала острів Рюген і право на Шведську Померанію (крім Штральзунда — для нього встановлювався особливий статус). У 1816 році ці території були передані Данією Пруссії в обмін на Лауенбург і грошову компенсацію.
Англо-данська угода
За договором Данії з Великою Британією остання повертала Данії всі захоплені нею в ході війни данські володіння, крім острова Гельголанда. Велика Британія отримувала особливі права у Штральзунді, який мав протягом 20 років служити базою для англійських товарів і бути відкритим для англійської та шведської торгівлі без будь-яких обмежень. Данія зобов'язалася брати участь у війні проти наполеонівської Франції.
Історичні наслідки та значення
Крім закінчення англо-данської війни, договори ознаменували кінець персональної унії Данії та Норвегії, що існувала з 1380 року (спочатку в рамках Кальмарської унії, потім з 1536 року в рамках дансько-норвезької унії) і справила великий вплив на розвиток норвезької культури.
Дансько-норвезьке королівство існувало при домінуванні Данії, королівські особи якої правили і в Данії, і в Норвегії. Однак персональна унія не передбачала підпорядкування однієї держави іншій, тому той факт, що Данія «передавала» Норвегію Швеції, викликав обурення в норвезькому суспільстві. Кільський договір призвів до низки подій 1814 року, результатами яких стало прийняття Конституції Норвегії, початку шведсько-норвезької війни і встановлення шведсько-норвезької унії, в рамках якої Норвегія зберігала свою конституцію і володіла внутрішньою самостійністю.
Іншим значним наслідком Кільського договору стало те, що історичні норвезькі території — Гренландія, Ісландія та Фарерські острови, — з якими Норвегія вступила в свою чергу з Данії, залишившись у Данії.
Втрата заморських володінь норвезької держави — Ісландії, Гренландії і Фарерських островів — в 1814 році і особливо те, як ця втрата відбулася, завжди відгукувалися в пам'яті норвежців болем і гнівом[9].
— Й. Л. Мовінкель (прем'єр-міністр Норвегії)
Спроби Норвегії повернути втрачені території до сфери свого впливу в 1930-ті роки не принесли жодних результатів. Зокрема, повний суверенітет Данії над Гренландією був визнаний Міжнародним судом.
Див. також
Примітки
Література
- Büsch, Otto. Handbuch der preußischen Geschichte. — Walter de Gruyter, 1992. — Т. 3. — ISBN 3-11-008322-1.
- Cavell, Janice. Historical Evidence and the Eastern Greenland Case // ARCTIC. — 2008. — Т. 61, № 4 (12). — С. 433—441. Архівовано з джерела 29 липня 2020. Процитовано 2010-06-19.
- Cranshaw, Friedrich L. Insolvenz- und finanzrechtliche Perspektiven der Insolvenz von juristischen Personen des öffentlichen Rechts, insbesondere Kommunen. — Walter de Gruyter, 2007. — Т. 7. — (Schriften zum deutschen, europäischen und internationalen Insolvenzrecht) — ISBN 3-89949-389-3.
- Dörr, Oliver. Kompendium völkerrechtlicher Rechtsprechung. — Mohr Siebeck[en], 2004. — ISBN 3-16-148311-1.
- Olesen, Jens E. Schwedisch-Pommern in der schwedischen Politik nach 1806 // Das Ende des Alten Reiches im Ostseeraum. Wahrnehmungen und Transformationen / North, Michael; Riemer, Robert. — Böhlau, 2008. — С. 274—292. — ISBN 3-412-20108-1.
- Schäfer, Anton. Zeittafel der Rechtsgeschichte. Von den Anfängen über Rom bis 1919. Mit Schwerpunkt Österreich und zeitgenössischen Bezügen. — 3. — Edition Europa Verlag, 2002. — ISBN 3-9500616-8-1.
- Jenssen-Tusch, Georg Friedrich. Zur Regierungsgeschichte Friedrich VI. Königs von Dänemark, Herzogs von Schleswig, Holstein und Lauenburg. — Verlag Schröder, 1852. — Т. 2.
