Томенко Микола Володимирович

Українець. Батько Володимир Пилипович (1935⁣ — ⁣2002). Мати Катерина Марківна (1935⁣ — ⁣2010)^[4]. Дружина Валентина Олександрівна (1962) — історик, магістр державного управління, виконавчий директор Інституту політики. Син Павло (1989) магістр економіки і права.

1983⁣-⁣1985⁣ — служив у армії, брав участь у бойових діях в Афганістані. 1988⁣ — ⁣1989 — секретар комітету комсомолу Київського державного університету ім. Шевченка, з 1989 — секретар Асоціації молодіжних організацій Київського університету ім. Шевченка. 1989 — член оргкомітету з проведення установчого з'їзду Народного Руху України. У 1989 закінчив історичний факультет КНУ, спеціальність — історія КПРС. 1992 — закінчив аспірантуру історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка, захистивши кандидатську дисертацію на тему: «Проблема державності в програмних документах і діяльності сучасних політичних партій України: історико-політичний аналіз».

1992-1993 — голова центру суспільних досліджень Фундації імені В'ячеслава Липинського. 1993-1994 — віцепрезидент Асоціації молодих українських політологів і політиків.

Серпень 1992 — вересень 1995 — завідувач кафедри політичних наук (координатор програми) інституту державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України. 1993-1994 — заступник начальника інформаційно-аналітичного управління Міністерства України у справах національностей і міграції. З вересня 1994 — доцент кафедри політології Національного Університету «Києво-Могилянська Академія», редактор відділу порівняльної політології журналу «Політична думка», віцепрезидент фонду «Українська перспектива».

1995-1997 роках — віцепрезидент фонду «Українська перспектива». З листопада 1995 року — директор Інституту посткомуністичного суспільства. З вересня 1997 року — завідувач кафедри політології Національного Університету «Києво-Могилянська Академія». З квітня 1998 — директор громадської неприбуткової організації Інститут політики^[5]. У травні 1998 року був висунутий кандидатом у народні депутати за партійним списком партії «Реформи і порядок» (№ 15), однак партія не подолала 4 % бар'єр. Лютий 2000 — березень 2001 — начальник Головного управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації.

Згідно з опитуванням, проведеним УНІАН (Українським Національним Інформаційним Агентством) Миколу Томенка визнано найкращим політичним аналітиком (політологом) 1998 та 1999 років.

У 2002 році обраний нардепом від блоку Ющенка «Наша Україна» (№ 62). Очолював Комітет з питань свободи слова та інформації, виступав проти тиску президентської влади на ЗМІ.

Під час Помаранчевої революції один з «польових командирів» Майдану. Член Комітету національного порятунку.

З 4 лютого до 8 вересня 2005 року віцепрем'єр України з гуманітарних та соціальних питань в уряді Тимошенко. Йдучи у відставку, виступив зі скандальними викриттями фактів корупції в найближчому оточенні президента Ющенка.

У листопаді 2005 року покинув партію «Реформи і порядок» та вступив до партії Батьківщина. На парламентських виборах 2006 року балотувався за списком «Блоку Тимошенко» (№ 3). На регіональних виборах того ж року очолював партійний список БЮТ в Київраді.

Заступник голови партії ВО «Батьківщина». Після виборів — заступник голови фракції БЮТ у Верховній Раді, голова парламентського Комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму. У лютому 2007 року обраний заступником голови Верховної ради, перебував на цій посаді до червня того ж року.

На позачергових парламентських виборах 2007 року знову отримав депутатський мандат за списком БЮТ (№ 3). У вересні 2008 року вдруге обраний заступником голови Верховної ради. 4 липня 2012 подав у відставку після прийняття Верховною радою контроверсійного закону «Про засади державної мовної політики»^[6], однак вона не була прийнята.^[7]

З грудня 2012 року по листопад 2014 року — народний депутат України VII скликання від партії Батьківщина (№ 10 у списку). Голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації.^[8]. У цій якості активно виступав за прийняття Закону «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України»^[9].

У квітні 2014 як голова фонду «Рідна країна», підтримав Порошенка у виборах президента, а також уклав з ним угоду про розроблення та реалізацію «Гуманітарної стратегії України» та став його довіреною особою на виборах.^[10][11]

З 27 листопада 2014 — народний депутат України VIII скликання від партії «Блок Порошенка» (№ 8 у списку). Заступник голови депутатської фракції партії «Блок Порошенка» (по 2 грудня 2016).

З 11 грудня 2014 — Голова Комітету Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.^[2]

24 грудня 2015 оголошує рішення про вихід з фракції «Блок Порошенка» та проурядової коаліції на знак протесту проти ухвалення антисоціального та антигуманітарного Державного бюджету на 2016 рік та низки т. зв. «бюджетних» законів^[12]. Однак, попри публічні вимоги депутата та попередження про звернення до суду^[13], відповідна заява офіційно оголошена Головою Верховної Ради України лише 3 лютого 2016.^[14]

29 березня 2016 року Голова ВРУ Гройсман оголосив про дострокове припинення депутатських повноважень пана Томенка на підставі рішення з'їзду «Блока Петра Порошенка» від 25 березня 2016 року^[15]. 2 квітня 2016 року Томенко подав позов до Вищого адмінсуду України щодо позбавлення його мандату, де він вимагав скасування рішення про дострокове припинення його повноважень народного депутата.^[16] 28 липня суд визнав рішення про позбавлення депутатського мандату законним. Микола Томенко пройшов до парламенту за списком партії «Блок Петра Порошенка Солідарність», але вийшов зі складу фракції у Верховній Раді^[17].

Автор кількох наукових монографій, серед яких «Історія української Конституції»^[18][19] (1993, 2009), «Конституційний процес як пошук стратегічних пріоритетів України»^[20] (2010), «Україна: історія Конституції»^[21] (2016), «Абетка української політики»^[22], «Основи теорії політики»^[23], «Теорія українського кохання»^[24], «Український романтик Микола Гоголь»^[25] та інші, а також близько ста статей та досліджень.

Автор сленгового неологізму Біг-морди.^[26]

Ініціатор та організатор загальнонаціональних акцій Сім чудес України, Сім природних чудес України, Сім чудес України: замки, фортеці, палаци та Сім чудес Києва.^[27]. Ініціатор просвітницької акції «Твій Шевченко»^[28] та проєкту «Рідна країна» — культурологічного світоглядного вебпорталу^[29].

Віцепрезидент Національного олімпійського комітету України (з жовтня 2014)^[30].

Почесний президент Федерації біатлону України (з листопада 2014)^[31].

Входить до Поважної ради Громадської ініціативи «Орден святого Пантелеймона».^[32]

• Офіційний сайт [Архівовано 17 березня 2018 у Wayback Machine.]
• Довідник «Хто є хто в Україні», видавництво «К. І. С.» [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Верховна Рада України 4-го скликання
• Верховна Рада України 5-го скликання
• Верховна Рада України 6-го скликання
• Верховна Рада України 7-го скликання [Архівовано 8 вересня 2013 у Wayback Machine.]
• Верховна Рада України 8-го скликання [Архівовано 23 листопада 2012 у Wayback Machine.]