Пармський монастир

У пошуках потужних і чистих пристрастей Стендаль у 1830-ті роки не раз звертався до сюжетів епохи чинквеченто. Він публікував у періодичних виданнях романтичні історії про пригоди реальних італійців XVI століття під назвою «Італійські хроніки». У 1839 році Стендалю спала думка об'єднати деякі пригоди Бенвенуто Челліні і Алессандро Фарнезе в одному оповіданні, а дію перенести в задушливу епоху реставрації, що послідувала за поваленням Наполеона.

Твір було написано під час приїзду в Париж у великому поспіху, всього за 52 дні (з 4 листопада по 26 грудня 1838 року), хоча у передмові автор зазначив, що написав його в 300 льє від Парижа (натяк на Парму) і датував 23 січня 1839 року^[1]. Про процес написання роману відомо з листа Стендаля до Бальзака, в якому автор «Пармського монастиря» писав: « диктую двадцять п'ять або тридцять сторінок… наступного ранку я мушу все забути; коли я читаю три-чотири сторінки учорашньої глави, в моєму уявленні виникає сьогоднішня»^[2].

У початкових розділах описується захват, з яким жителі півночі Італії зустріли навесні 1796 року французів, які звільняли їх від тяжкого ярма Габсбургів. Юний аристократ Фабріціо дель Донго, дізнавшись у 1815 році про повернення Наполеона з острова Ельба, залишає замок батька-реакціонера, що стоїть на березі озера Комо, і поспішає до Бельгії, щоб на боці свого кумира взяти участь в битві під Ватерлоо^[3].

Після повернення на батьківщину Фабріціо переслідують як зрадника і вільнодумця. За порадою таємно закоханої в нього тітки, герцогині де Сансеверина, Фабріціо приймає рішення зробити кар'єру в церкві, хоча не відчуває до цього справжнього покликання. Маленький двір пармського герцогства, де одну з перших скрипок грає граф Моска — коханець і майбутній чоловік герцогині де Сансеверина, вирує інтригами. Перш ніж зайняти в Пармі посаду архієпископа, Фабріціо вбиває суперника в поєдинку за увагу однієї актриси і виявляється в ув'язненні в неприступній фортеці, де його рятує від вірної загибелі закохана в нього Клелія Конті, дочка коменданта.

Відносини Фабріціо і Клелії тривають і після того, як молода людина стає прелатом, а дівчина вступає в шлюб. Смерть їхнього сина, а потім і самої Клелії змушують Фабріціо залишити свій пост і віддалитися в картезіанський монастир під Пармою, де він і закінчує своє недовге, але повне пригод життя.

Новаторство

Батальні сцени на початку роману відкривають нову сторінку в історії світової літератури. Війна показана Стендалем у всій своїй абсурдності очима молодика, який не може зрозуміти, що відбувається. Новаторство Стендаля першим розгледів Бальзак, який писав в 1840 році:

В останньому своєму шедеврі Бейль… не взявся за повний опис битви під Ватерлоо, він пройшовся ар'єргардом і дав два-три епізоди, які малюють поразку наполеонівської армії, але настільки потужний удар його пензля, що думка наша йде далі: око охоплює все поле битви і картину великого розгрому[4].

Ці сцени справили сильне враження на Льва Толстого, який розвинув і поглибив стендалевський метод при роботі над епопеєю «Війна і мир». Толстому приписують визнання: «Я більше, ніж хто-небудь інший, багато чим є зобов'язаний Стендалю. Він навчив мене розуміти війну. Хто до нього описав війну такою, яка вона є насправді?»^[5] Разом з тим оповідна експозиція, до якої відносяться ці сцени, має мало спільного з подальшим розвитком подій при пармському дворі. З метою прискорення дії Бальзак рекомендував Стендалеві виключити з роману не тільки перші глави, але й останні, що змальовують долю Фабріціо після того, як він став головою пармської церкви^[6].

Заперечення Бальзака викликав також легкий, імпровізаційний, часом навіть недбалий стиль роману, де мало описів і багато діалогів. Стендаль не описує характери своїх героїв як щось вже складене, а змальовує їх в процесі становлення, передаючи їхні слова і вчинки. Вільна форма роману привертає увагу до свободи як основної теми книги^[7]. Для Стендаля ясність викладу була важливіше вишуканого стилю: «Пишучи „Монастир“, я прочитував кожного ранку, щоб знайти належний тон, дві або три сторінки Цивільного кодексу» (з листа Бальзака)^[4].

Сатира

Роман Стендаля стоїть біля витоків руританської традиції європейської літератури^[8]. За зауваженням Р. Джемса, сюжет книги нагадує стандартне лібрето комічної опери^[9]. На прикладі пармського двору Рануція Ернесто IV автор роману сконструював модель деспотії, яка, за словами Бальзака, в компактній формі дозволяє зрозуміти інтриги більш значного двору. Політичне протистояння лібералів і консерваторів, настільки характерне для Європи того часу, коли був написаний роман, зведено на карликовий рівень: «метушня ліліпутів» гарантує відмежування і сатиричний ефект^[8].

Романтизм

Сатиричний опис політичних інтриг при пармському дворі дозволяє деяким літературознавцям віднести «Пармську обитель» до реалістичного напрямку^[4]. У той же час від багатьох сторінок книги віє чистим романтизмом: молодий красень заточений в гірській фортеці, вікно камери закрите віконницями, в'язень бачить тільки небо, але примудряється вирізати у віконницях отвір, через яке за допомогою знаків (намальовані вугіллям на долоні літери) веде спілкування зі своєю коханою, а ночами спускає любовні послання вниз на мотузці. Їхня молода нерозсудливість, винахідлива відвага, життєрадісність, презирство до світської черні і якась особлива необтяженість життєвими турботами — все це породжує у сухувато-аналітичному стендалівському оповіданні, що виблискує тонкою дотепністю, зазвичай стримувану стихію романтики, різко відтінену блазнівським кривлянням придворних тупиць і паяців^[10]. Критики вказують і на дрібні неточності, яких припустився Стендаль: у творі фігурує карликова монархія Пармське князівство, яка насправді була герцогством; його трон обіймала дружина Наполеона Марія-Луїза Австрійська (у творі пармський принц — ідейний супротивник Франції); битва під Ватерлоо почалася об 11-й годині, а не о 5-й, як це подано Стендалем. Водночас, письменник детально точно подає опис фортеці, чий образ був списаний з замка святого Ангела у Римі, а також згадує про маловідомі історичні факти, як от народне повстання у Пармі, що відбулося 10 лютого 1831 року і призвело до втечі Марії-Луїзи^[2].

• «Пармська обитель» — французький фільм 1948 року, режисер Крістіан-Жак, в головній ролі Жерар Філіп.

• «Пармська обитель» — франко-італійський телесеріал 1981 року, режисер Мауро Болонині.

• Деякі сюжетні колізії роману обіграні Бернардо Бертолуччі в юнацькому фільмі «Перед революцією» (1964).