Роберт Крістгау

Крістгау виріс в Нью-Йорку, де, за його словами, він і став шанувальником рок-н-ролу, коли диск-жокей Алан Фрід переїхав до міста в 1954 році^[6]. Роберт покинув Нью-Йорк на чотири роки, щоб відвідувати Дартмутський коледж в Гановері, який він закінчив в 1962 році, здобувши вищу освіту на факультеті англійської мови. Хоча в коледжі музичні інтереси Крістгау звернулися до джазу, він швидко повернувся до року після повернення в Нью-Йорк.

Спочатку він писав оповідання, перш ніж відмовитися від белетристики в 1964 році, щоб стати спортивним оглядачем, і пізніше, поліцейським репортером для «Newark Star-Ledger»^[7]. Крістгау став позаштатним автором, після того, як він написав історію про смерть жінки в Нью-Джерсі, яка була опублікована журналом «New York Magazine». Йому запропонували взяти на себе недіючу музичну колонку журналу «Esquire», для якої він і почав писати на початку 1967 року. Після закриття колонки Крістгау перебрався в «The Village Voice» в 1969 році, крім того, він також працював професором коледжу.

На початку 1972 року він влаштувався на повноцінну зайнятість як музичний критик в «Newsday». Крістгау повернувся в «The Village Voice» в 1974 році на посаду музичного редактора. Роберт пропрацював там до серпня 2006 року, коли він був звільнений, незабаром після придбання газети медіахолдингом «New Times Media».^[5] Через два місяці Крістгау став сприяючим редактором в «Rolling Stone». Наприкінці 2007 року він був звільнений з «Rolling Stone»,^[8] хоча він продовжував писати для журналу ще три місяці. Починаючи з березня 2008 року він працював у журналі «Blender, де він був вказаний як «старший критик» протягом трьох випусків, а потім «пишучий редактор»^[9]. Крістгау був постійним співробітником «Blender», перш ніж він знову повернувся в «Rolling Stone». Він продовжував писати для Blender, поки журнал перестав видаватися в березні 2009 року.

Крістгау також часто писав для «Playboy», «Spin» та «Creem».

У ранні роки він викладав у Каліфорнійському інституті мистецтв. В 2005 році він був також додатковим професором в Департаменті запису музики Клайва Девіса в Нью-Йоркському університеті.

Крістгау назвав Луї Армстронга, Телоніуса Монка, Чака Беррі, The Beatles і New York Dolls п'ятьма його найулюбленішими музикантами всіх часів^[10]. У колах музичних критиків, він був раннім прихильником хіп-хопу і riot grrrl руху, поряд з іншими стилями музики. В 1980-х Крістгау був палким прихильником афро-попу, ця позиція віддалила його від деяких персон в колі критиків, оскільки він здавався недостатньо зацікавленим в американській та британській рок-музиці. В 1990-х, однак, інтерес Крістгау до інді-року, здавалося, збільшився.

Крістгау охоче зізнається, що не любить: хеві-метал^[10], артрок, прогресивний рок, блюграс, госпел, ірландський фолк, і джаз-рок^[11]. Так, рецензуючи в «The Village Voice» творчість Aerosmith, він єхидно називає їх спадкоємцями Grand Funk в тому сенсі, що гурт взмозі «забезпечити справжнє задоволення для людей із вадами слуху». В рідкісних випадках Крістгау все ж таки рекомендує деякі альбоми в більшості з цих жанрів.

У грудні 1980 року Крістгау спровокував широкий резонанс серед читачів, коли його колонка схвально цитувала реакцію його дружини Кароли Діббелл на вбивство Джона Леннона: «Чому це завжди Боббі Кеннеді або Джон Леннон? Чому не Річард Ніксон або Пол Маккартні?»^[12].

Розен описує публікації Крістгау, як «часто нестерпні, завжди дають поживу для роздумів… З Полін Кейл, Крістгау — можливо, один з двох найважливіших американських критиків масової культури другої половини 20-го століття…. Всі рок-критики працюють сьогодні, принаймні, ті, хто хоче зробити більше ніж, переписувати PR копії, в деякому сенсі є Christgauians»^[5].

• Дружина: Кароліна Діббелл (англ. Carola Dibbell)^[10]
• Дочка: Ніна Крістгау (англ. Nina Christgau)^[10]