Русифікація України

Станом на 2022 рік в Україні термін русифікація є найпоширенішим як у публіцистиці, в органах влади, так і в науковій літературі.

Цей термін викликає критику у окремих мовознавців через співзвучність зі словами Русь, руський та русини. Зокрема український мовознавець у діаспорі Богдан Романенчук у своїй праці «Російщення України» пише:^[5]

Термін русифікація зовсім невдалий і невластивий, бо він походить від давньої назви нашої країни Русь, якої тепер ніде нема, тому вона нікого не русифікує, а колишнє Московське князівство чи царство такої назви офіційно ніколи й не мало, і Руссю ніколи в дійсності не називалося. Тому термін русифікація не тільки невлучний, але й неправильний.

Науковий співробітник відділу української етнології НДІУ Олег Чирков зазначає:^[6]

Калькований з російської мови термін "русифікація" має декілька українських відповідників, які не поступаються і навіть мають переваги перед суржикоподібним утворенням. Українська назва російської мови не "руська", не "русская", не "русьская", хоча були і є спроби нав’язати українцям назву російської мови "руська", а назву росіян – "руські". Але "Русь" та "Росія" – це різні назви і похідні від них також не є ідентичними. Для українців принципово важливим є розрізняти руське та російське, у тому числі на рівні термінології.

Зросійщення здійснюється за допомогою різноманітної системи заходів, переважно таких, як навчання в російських за мовою викладання школах, мішані подружжя, ідейна, політична й культурна індоктринація, перебування в російськомовному середовищі (армія, російськомовні установи, підприємства, будівництва тощо), переміщування населення, відривання людей від національної групи чи середовища і від національної мови й культури, позбавлення етнічної та національної свідомости, накидання російської мови як мови зв'язку й порозуміння, як так званої «другої мови неросійських народів»^[7].

Швидка політична експансія Московського царства (пізніше Російської імперії) та СРСР була і є пов'язана зі зросійщенням автохтонів Східної Європи, а також північної та середньої Азії. В цьому процесі зникають малі народи й племена, а чималий їхній відсоток (зокрема розпорошених) уживає російську мову (за радянським переписом 1970 5,4 % неросіян вважало російську мову за свою рідну, а 17,3 % вільно її вживало^[8]. В кількісному вираженні згідно з переписом 1926 р. кількість неросіян, що вважали російську мову за рідну, була зафіксована 6,4 млн, в 1959 р. — 10,2 млн, в 1979 р. — 13 млн, в 1989 р. — 18,7 млн.^[9]).

Це дозволяло офіційним часописам від 1959 року почати розмову про те, що «радянська федерація» виконала свою історичну місію й невдовзі її може заступити унітарна держава^[10]. Проте, це все спричинило досить нервову реакцію представників неросійських народів^[11].

Згідно зі згаданим переписом 1970 p., кількість населення в неросійських народів більшає швидше, ніж у росіян, заразом, найвищі темпи приросту населення спостерігають у найменш зросійщених мусульманських народів. Колишні сподіванки, що населення перемішається, також виявилися перебільшеними^[8]. Шукаючи розв'язання цих проблем, деякі радянські суспільствознавці пропонують розпочинати мовну асиміляцію неросіян з наймолодшого віку, або, як пропонує один з авторів, з «доконкурентоспроможної» фази формування особистості^[12].

Етапи утисків української мови:^[13][14][15]

• 1690. Анафема РПЦ на церковні книжки друковані тодішньою українською літературною мовою^[16][17].
• 1720. Указ Петра І про заборону друкування книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях^[18][19].
• 1764. Інструкція Катерини ІІ про зросійщення України, Смоленщини, країни Балтії та Фінляндії^[20].
• 1769. Указ синоду РПЦ про конфіскацію у населення українських букварів та українських церковних книг^[21].
• 1784. Повна заборона початкової освіти українською мовою.
• 1786. Заборона вживання української мови у церковних службах та викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії.
• 1831. Скасування у містах Магдебурзького права, що унеможливлювало ведення судочинства українською мовою.
• 1862. Закрито українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».
• 1863. Валуєвський циркуляр: «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії».
• 1864. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866, туди потрапило багато документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
• 1869. За законом чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за зросійщення.
• 1876. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. Хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню «Дощик» французькою мовою.
• 1881. Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.
• 1887. Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.
• 1888. Указ Олександра III «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».
• 1889. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
• 1892. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
• 1894. Заборона ввезення українських книг з-за кордону.
• 1895. Заборона української читанки та українських книг для дітей.
• 1903. На відкритті пам'ятника Івану Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.
• 1905. Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
• 1906 і 1907. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
• 1908. Указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
• 1910. Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.
• 1913. Попечитель Київського навчального округу видав інструкцію, в якій заборонив учням та студентам відвідувати українські театральні вистави^[22].
• 1914. Заборона відзначати 100-річчя Тараса Шевченка^[23]; указ Миколи ІІ про скасування української преси^[24].
• 1922. Ліквідація «Просвіт» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.
• 1933. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
• 1938. Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови.
• 1939. Після «визволення» Західної України — закриття частини українських і відкриття російських шкіл.
• 1958. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.
• 1961. XXII з'їзд КПРС — нова програма партії про «злиття націй» в єдиний радянський народ.
• 1970. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.
• 1978. Колегія Міносвіти УРСР. Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».
• 1979. Ташкентська конференція — «Російська мова — мова дружби народів».
• 1983. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік». Доплата за російську мову викладання 15 % та поділ класів.
• 2012. Верховна Рада України прийняла Закон про мови Колесніченка-Ківалова. Закон був підписаний президентом України Віктором Януковичем і набув чинності 10 серпня.

Російська імперія притягала у свої столиці й адміністративні, промислові чи культурні центри й зросійщила найздібніші елементи інших національностей. Це стосується також численних науковців і фахівців, що прибували на роботу з Західної Європи. Захоплені політичною могутністю Росії та вбачаючи в ній порятунок від загрози з боку Османської, Німецької імперій й Австро-Угорщини, зросійщувалися окремі Балканські народи, Польща, Галичина.^{[27][28][29][30]}

Поступове зросійщення України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації української автономії, особливо після перемоги Московії під Полтавою 1709. У 1720 було заборонено друкувати книжки українською мовою,^[13] а українські видання церковнослов'янською мовою наказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734 так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також мішаними шлюбами.

Зросійщення України було посилено за Катерини II^[31][32], після скасування гетьманства й зруйнування Запорізької Січі. Свої погляди щодо України вона виклала на початку свого правління у секретній інструкції (лютий 1764) новопризначенному генерал-прокурору Сенату Олександру Вяземському, в якій вона наказувала проводити політику зросійщення України та викорінення гетьманства:

… Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія суть провінції, які правляться конфірмованими їм привілеями, і порушити оні відмовою всіх раптом дуже непристойно б було, проте ж і називати їх чужоземними і поводитися з ними на такій підставі є більш, ніж помилкою, а можна назвати з достовірністю, дурістю. Ці провінції, також Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали б дивитись, як вовк до лісу. До того почин вельми легкий, якщо розумні люди обрані будуть начальниками в тих провінціях; коли ж у Малоросії гетьмана не буде, то мусимо намагатися, щоб навіки й ім’я гетьманів зникло, не то що б персона яка була удостоєна на цю посаду…[33][34]

Другій Малоросійській Колегії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) було доручено здійснити широку програму зросійщення України^[35], встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину в друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшла Києво-Могилянська Академія. В другій половині 18 століття було впроваджено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов'янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив.

Політика зросійщення поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, в Києві й на Слобожанщині, а після придушення польського повстання 1830–1831, також на Правобережній Україні. Зокрема був заборонений головний убір популярний у народів колишньої Речі Посполитої — конфедератка^[36].

Зросійщення України посилилася в другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 та Емський указ 1876 загальмували до революції 1905 український літературний процес.

Після 1905 залишилися обмеження української мови й літератури^[37], а під час Першої світової війни український друк в Україні було практично повністю заборонено^[38][39][40]. Низку видань було заборонено, діяла військова цензура, що особливо суворою була в окупованій Російською імперією Галичині. Одночасно російська культура й література, що досягла великого розквіту у 19-20 століттях., особливо впливали на духовність^[41][42] українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Попри офіційні заходи й заборони, до 1917 зросійщення мало вплив майже винятково на міста і промислові центри^{[43][44][45][46]}, куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель в Російській імперії — селяни (вони становили 95 % всього українського населення), залишилася українськомовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба.

Академік Дзюба у своїй книзі «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку XX століття до українофобів початку століття ХХІ»^[47] доводить, що усі кроки зі зросійщення України були прописані сто років тому, зокрема і київським цензором Сергієм Щоголєвим. Той ще 1912 у своїй книзі «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма» давав чіткі рекомендації, як швидко й ефективно провести зросійщення. Щоголєв вказував, що головне правильно спрямувати шкільну освіту, відучити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке». Ще один з заповітів Щоголєва — не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.

Тотальне зросійщення здійснювалося російською владою під час окупації Галичини в період Першої світової війни^[48]. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест, в якому, зокрема, говорилося: «Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила та Романа, скинувши ярмо, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Русі, завершити справу великого князя Івана Калити»^[48].

Із цього документу випливало, що російські урядовці розглядали Галичину як «исконно русскую землю». Ця думка була чітко озвучена новопризначеним російським генерал-губернатором графом Галичини Олексієм Бобринським. Виступаючи перед представниками громадськості Львова, він заявив, що Східна Галичина й Лемківщина є частинами єдиної Великої Русі і в цих землях корінне населення завжди було російським. Тому тут устрій має ґрунтуватися на російських засадах. Відповідно, передбачалося запровадження російської мови та права. Про серйозність планів Петрограда щодо Галичини засвідчив візит самого російського царя до Львова навесні 1915. Зросійщення краю набуло брутальних форм^[48]. Насильницькими методами впроваджувалася російська мова в діловодство й сферу освіти. Для виконання цього завдання з Росії направлялися відповідні кадри — чиновники, вчителі тощо. Планувалося перевести до Львова Варшавський російський університет^[48].

Заміна топонімів

Практика заміни українських історичних топонімів на російські чи зрусифіковані була спрямована на знищення історичної пам'яті народу.

Розпочата у часи Російської імперії, практика масових перейменувань населених пунктів у радянські часи мала на меті не лише стерти історичну пам'ять і впровадити культ правлячої партії та її вождів, а й уніфікувати топонімію міст та сіл у межах усього СРСР^[49].

Перекручування історії України, придушення національної свідомості, і агресивне втручання у топонімію — це далеко не повний перелік індикаторів впроваджуваної російської імперської політики щодо України впродовж п'яти століть^[50].

Під час короткого панування Добровольчої армії на сході та півночі України у 1919 р. проводилася політика відвертої русифікації, а УНР вважалася за ворога більшого, аніж червоні. Мети режиму були сформульовані в декларації «До населення Малоросії».

Знезросійщення України, розпочате революцією 1917 і відродженням української державності, була перервана окупацією України радянським військом у 1919–1920. Встановлення радянської влади відновило панівне становище росіян в Україні^[53], що виявилося зокрема в пануванні російської мови. Російською мовою здійснювалось діловодство партійних і державних установ; нею ж друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція 1919–1923 за мовою була переважно російською^[54]. Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 декретом Ради Народних Комісарів УСРР від 27 липня 1923 українізація^[55] шкільно-виховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 на державний апарат, здійснювалась з великими труднощами, при опорі з боку росіян або зросійщених елементів. Та незабаром темп українізації був значно послаблений. Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 вирішив «визнати за російською мовою особливе значення». У наступні роки, зокрема з 1930, у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) і визнати її неактуальною.

Доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал наполягає, що існування Української РСР, політика «коренізації», а значить і українізації, з'явилися завдяки існуванню Української Народної Республіки, яку окупували більшовики.

«Українізація — вимушений крок, вони без цього могли програти. Більшовицька партія була малопопулярна на окраїнах імперії. В Україні вона масовою не була. Коли запровадили коренізацію в 1923 році, це був крок, щоб вижити режиму», — вважає Шаповал.Він пояснює, що за рахунок місцевих кадрів більшовики «вкорінювались» на окраїнах, а для цього треба було дати пряник.

«Але всіх адептів та речників українізації врешті знищили. Але ця кон'юнктурна політика принесла позитив — культурний сплеск, який потім назвуть українським розстріляним відродженням», — додає історик. А для селян, як нагадує Шаповал, все це врешті закінчилось Голодомором^[56].

1932–1933 українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно курс на зросійщення^[57]. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УСРР у 1927–1933 М. Скрипник вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилилося зросійщення українців поза межами УСРР.

Порівняно зі зросійщенням царського часу, радянська охопила всю українську територію — адміністративну й етнічну, всі українські прошарки, включно навіть з селянством (його традиційний устрій, під впливом колективізації й посиленої еміграції, ґрунтовно змінився, а його відсоток порівняно з усім українським населенням знизився з 95 до 52 %) й здійснювався досконалішими й більш рафінованими методами, зокрема в духовних ділянках. Зросійщення здійснювалося з допомогою численного державного й партійного апарату й мільйонів поселених в Україні росіян, при активному сприянні Російської православної церкви^{[58][59][60][61][62][63]}.

1938 вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей». В цій постанові не було прямих вказівок про якісь особливі привілеї для російської мови, але реалізація цієї постанови на практиці в різних регіонах СРСР призвела до поступового обмеження сфер функціонування місцевих національних мов різних народів СРСР^[64].

Зросійщення, особливо посилене у 1940–1950-х роках (зокрема на приєднаних до УРСР західноукраїнських землях^{[65][66][67][68][69]}), викликало з початку 1960-х років рух опору, що охопив певні кола українські інтелігенції, а почасти й робітництва. Тоді були висловлені домагання, щоб вести українською мовою навчання в усіх вищих і середніх спеціальних школах і виховання в усіх дошкільних закладах, перевести на українську діловодство в установах і на підприємствах, залізницях, торгівлі і збільшити кількість видань АН УРСР, університетів і видавництв українською мовою, а також українських кінофільмів. Проте відповіддю на ці домагання було посилення репресій проти діячів опору, і в УРСР далі продовжував діяти «потужний і добре налагоджений механізм русифікації» (І. Дзюба). Російською мовою велися усі справи партійного, державного і громадського життя, всі галузі господарського життя та їхнє діловодство, вища, середня технічна і професійна освіта. У Києві та інших великих містах України школи з українською мовою навчання були нечисленні, в них навчалося 20 % дітей. Такий же стан був у культурно-освітній роботі. Одним з головних чинників зросійщення залишалася радянська армія.

Український літературознавець шістдесятник Іван Дзюба у своїй книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1965 року критично, але з марксистських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні. У результаті Іван Дзюба втратив роботу, його виключили зі Спілки письменників України та переслідував КДБ. 1972 року Дзюбу ув'язнили на 18 місяців.

Особливу увагу в процесі зросійщення було звернено на народну освіту^{[70][71][72][73]}.

Кількість учнів в УРСР у школах з російською і українською мовою навчання у 1951–1962 роках:

За 10 років відсоток учнів в українськомовних школах зменшився на 16,9, у російськомовних школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8 % всього населення, росіяни — 16,9). Зросійщення зазнавали українськомовні учні у великих містах УРСР, бо більшість вчилася у російськомовних школах. Кількість учнів українців у російськомовних школах у деяких містах, згідно зі статистикою Міністерства Освіти УРСР (за даними І. Коляски), у 1958–1959 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):

Майже цілковито було зросійщено професійно-технічні школи і середньо-спеціальні навчальні заклади, за винятком культурно-освітніх і педагогічних. Така ж ситуація була у вищій освіті. В університетах Дніпропетровська, Одеси, Харкова й Донецька викладання відбувалися російською мовою, за винятком кафедр української мови й літератури; в інших університетах (Київському, Львівському, Ужгородському й Чернівецькому) української мови дотримувалась частина викладачів на факультетах суспільних наук. Всі інші виші УРСР: політехнічні, промислові, медичні, торговельні, сільськогосподарські та економічні були цілком зросійщені, за винятком деяких у західних областях^[74]. Кількість їхніх випускників, докторів і кандидатів наук та загальна кількість науковців в УРСР постійно зменшувалася. За національністю в усіх вищих навчальних закладах СРСР в 1972–1973 було 618 000 українців і 2 774 000 росіян, тобто на 10 000 російського населення припадало 214 студентів і на 10 000 українського населення — 151 студент. З 35 426 українських науковців в СРСР у 1960 63,6 % працювали в Україні, решта 36,4 % поза її межами. З 22 523 науковців в Україні у 1960 тільки 48,3 % становили українці, решта росіяни й інші національності.

З 472 назв наукових записок, праць, збірників й інших серійних видань, опублікованих у 1966–1967, 386 (81,8 %) були надруковані російською і лише 80 (17,0 %) українською мовою. З 1 512 назв видань, які з'явилися у видавництві АН УРСР 1968, 1 211 (80,1 %) були надруковані російською і 276 (16,6 %) українською мовою; українська мова переважала тільки у виданнях Секції суспільних наук: 146 українською і 92 російською мовою. Усі 616 авторефератів докторських і кандидатських дисертацій в усіх секціях АН УРСР були надруковані винятково російською мовою. Таке саме відсоткове співвідношення, як у виданнях АН УРСР, виявилося й у книжковій продукції університетських видавництв УРСР.

Кількість виданих в УРСР книжок і брошур українською мовою зменшилася з 4 041 у 1961 до 2 981 в 1973, російською — з 4416 до 4403; журналів українською мовою зменшилося з 51 у 1961 до 63 в 1973, російською мовою збільшилось з 26 до 41. Серійних видань в УРСР було у 1973 131 українською і 269 російською мовою, газет — 802 українською і 427 російською. В УРСР масово поширювалася і передруковувалася російська преса, видавана у Москві, газети й журнали російською мовою були поширені значно більше, ніж українською.

Зросійщення УРСР і дискримінація її супроти РРФСР була наявна також в інших ділянках культури. Кількість українськомовних книжок у масових бібліотеках УРСР (згідно з частковими даними) становила всього 10-20 % (в усіх переважали російськомовні книжки), кількість музеїв зменшилася зі 174 у 1940 до 147 у 1972 (в РРФСР збільшилася з 592 до 610), театрів зі 140 до 72.

Більшість населення України користувалося радіо- і телевізійними програмами, передаваними в УРСР російською мовою, або з російських, передаваних з РРФСР.

Пам'ятки української історії й культури знищувались або відсувалися на задній план, натомість плекалися й популяризувалися російські. Зросійщення української мови здійснювалася зближенням літературної мови й наукової та технічної термінології й лексики з російською.

Панівна в політиці Радянського Союзу настанова, що тільки за допомогою російської мови радянські громадяни можуть користатися зі скарбів не лише російської, але й всесвітньої культури, літератури, науки й техніки, була дискваліфікаційною для всіх неросійських мов в СРСР, за якими залишалися тільки їхні література і мистецтво.

Зросійщення в УРСР, зумовлене колоніальною політикою Російської імперії й СРСР щодо України, виявилося також і в збільшенні кількості росіян в Україні, зокрема з 1945. Одночасно збільшувалося зросійщення українців і національних меншин. У 1926 російську мову за свою рідну визнало в УРСР 4,5 % усіх українців (5,2 % всіх неросіян), у 1959 — 6,5 % (7,7 %), 1970 — 8,5 % (11,1 %). Разом з тим збільшувалася кількість росіян за мовою: з 4,5 млн (11,9 % всього населення УРСР) у 1926 до 10,2 млн (24,4 %) у 1959 і 13,3 млн (31,6 %) у 1970.

Поширення російської мови простежується з даних про другу мову, яка не була рідною, але якою вільно володіла частина населення. У 1970 — 13,5 млн мешканців УРСР назвало російську мову як другу мову (українською мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Поширення обох головних мов в УРСР було таке: українською мовою (як рідною і другою) володіло 37,1 млн осіб (79 % всього населення), російською мовою — 26,8 млн (57 %).

Поширення російської мови зокрема характерне для міського населення УРСР, серед якого росіяни становили 30,2 % (українці 63,5 %). Російську мову вважало за рідну 45,1 % (українську 53,1 %), а (крім того, добре володіло російською мовою 32,6 % (українською — 9,8 %); тобто російської мови не знало тільки 7,4 % міського населення, української — 30,6 %.

Найбільше мовно було зросійщено області й райони, у яких росіяни становили більшість: Крим, що у ньому росіян було 67,3 % всього населення, а російську мову вважали рідною 82,3 % всього населення, (зокрема 41,0 % українців); Донецький басейн (відповідні відсотки — 41,0 %, 68,5 % і 26,5 %); Дніпровський промисловий район (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська область (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).

Найбільшого зросійщення зазнали частини СРСР, відокремлені від української етнічної території та приєднані до РРФСР: Північна Слобожанщина (південні частини теперішніх Білгородської, Воронізької й Курської областей), частина Донеччини (частина Ростовської області) та західна Кубань (Краснодарський край) — разом 114 300 км² з (1926) 5 093 000 населення, зокрема 3 357 000 українців (66,0 %). Це єдина в СРСР велика суцільна неросійська територія, яку було включено безпосередньо до РРФСР, навіть без прав автономної республіки чи автономної області; на ній українці не мали жодних національних прав: не було українських шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно ускладнювався. За переписом 1970 на цій території українці становили приблизно 9 % всього населення (за мовою приблизно 2 %). Зміна кількості українців на території Білгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю (у тис. і % всього населення): 1926 — 4 140 (35,5 %), 1959 — 542 (4,2 %), 1970 — 534 (3,9 %); кількість осіб, які подали українську мову, як свою рідну: 1926 — 3040 (26,2 %), 1959 — 183 (1,5 %), 1970 — 180 (1,3 %).

Цілковитого зросійщення, згідно з переписами, зазнали українці на мішаному україно-російському Східному Передкавказзі — 163 400 км² з 3 500 000 мешканців (1926), зокрема 1 170 000 українців (33,4 %); 1970 — лише 50000 українців або 2,3 %. У Надволжі й на Уралі кількість українців зменшилася з 771 000 у 1926 до 540 000 у 1970.

На території Азійської частини СРСР, що до неї українці постійно іммігрували, українці зазнали таких змін (у тис.): 1926 — 2138, 1959 — 2209, 1970 2 235. За обчисленнями Кубійовича, осіб українського походження в Азії було 8—9 млн.

Одною з важливих метод зросійщення було примусове чи добровільне переселення українців на суто російські землі, на далеку Північ і до неросійських республік й переміщення тамтешнього населення в Україну. Наприклад, 1970 у балтійських республіках (Литві, Латвії й Естонії) жило 106 700 українців (їх до 1945 не було), а в УРСР — 22 800 литовців, латишів і естонців. І ті, й ті можуть порозумітися зі своїм оточенням лише за допомогою російської мови, і цим сприяють подальшому поширенню зросійщення.

Позбавлені українських шкіл, преси, книжкових видань, театру, радіо й телебачення українською мовою, українці поза межами УРСР все більше зросійщувалися, приймаючи російську мову як свою рідну чи як мову порозуміння.

Опоненти або противники зросійщення і, навіть, її критики зазнавали адміністративних і судових репресій: звільнення з роботи, ув'язнення у тюрмах і таборах суворого режиму, заслання.

Головною метою зросійщення було створення єдиного так званого радянського народу з російською мовою й культурою. Ініціаторами й пропагаторами зросійщення в УРСР були партійні й радянські діячі українського роду, що, керуючись мотивами кар'єризму й прислужництва, ставали ворогами власного народу на керівних посадах у партійно-урядовій ієрархії, (Кравцев, Маланчук, Білодід, Скаба та ін.).

Зміна національного складу УРСР в 1926—1989 роках
Перепис населення УРСР (1926)    Українці  (80.00%)    Росіяни  (9.23%)    Євреї  (5.43%)    Поляки  (1.64%)    Німці  (1.36%)    Болгари  (0.32%)    Молдовани  (0.89%)    Білоруси  (0.26%)    Греки  (0.36%)    Інше (0.51%)	Перепис населення УРСР (1959)    Українці  (76.81%)    Росіяни  (16.94%)    Євреї  (2.01%)    Білоруси  (0.69%)    Молдовани  (0.58%)    Болгари  (0.52%)    Поляки  (0.87%)    Угорці  (0.36%)    Греки  (0.25%)    Інше (0.97%)	Перепис населення УРСР (1979)    Українці  (73.55%)    Росіяни  (21.11%)    Євреї  (1.28%)    Білоруси  (0.82%)    Молдовани  (0.59%)    Болгари  (0.48%)    Поляки  (0.52%)    Угорці  (0.33%)    Румуни  (0.25%)    Інше (1.07%)	Перепис населення УРСР (1989)    Українці  (72.73%)    Росіяни  (22.07%)    Євреї  (0.95%)    Білоруси  (0.86%)    Молдовани  (0.63%)    Болгари  (0.45%)    Поляки  (0.43%)    Угорці  (0.32%)    Румуни  (0.26%)    Інше (1.3%)

Приклади репресованих слів («Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду», Л. Масенко)

Приклади слів, що їх було репресовано за радянської доби, подано за матеріалами книги «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду» мовознавця Лариси Масенко.

Скорочення прізвищ авторів критичних праць: Дрін. — Дрінов Дельчо Петрович, Єрм. — Єрмоленко Світлана Яківна, Кал. — Калинович Михайло Якович, Пан. — Панько Таміла Іванівна, Пл. — Плющ Павло Павлович, Рус. — Русанівський Віталій Макарович, Саб. — Сабалдир Павло Олексійович, Хв. — Хвиля Андрій Ананійович, Шам. — Шамота Микола Захарович.

Правописною реформою 1933 року, здійсненою в істеричній атмосфері «боротьби з націоналізмом на мовному фронті» була заборонена прадавня граматична форма двоїни як «архаїчна форма та провінціалізм» і навіть наукові статі про неї^[75].

До «Революції гідності»

Завдяки тому, що після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року колоніальна комуністична номенклатура від влади відсторонена не була, вона й зараз Україною продовжує керувати майже неподільно, і попри буцімто українізацію новоствореної держави (яка дуже кволо проводилася і до зовнішньої атрибутики вона звелася переважно), зросійщення проводиться ще нахабніше й енергійніше, аніж навіть за пізнього СРСР.

• Дедалі гіршає становище з українськомовними виданнями: якщо в 1995 році вони становили 70 відсотків загальної кількості, то в 2004 році — лише 28 відсотків. Питома вага річного тиражу газет, що видається українською мовою, від 1995-го до 2004 року впала з 50 до 32 відсотків. Російськомовні газети в Україні в загальному тиражі зросли за цей час з 45 до 59 відсотків.^[77][78]
• 2005 року міський голова Харкова Шумілкін (на той час член партії НСНУ) запровадив у місті регіональну мову — російську, через що кілька партій відмовились його підтримати (НРУ, КУН, УНП, Пора, ВО «Свобода»), на відміну від «пропомаранчевих» партій, які так чи інакше підтримали цю пропозицію (ПППУ, НСНУ, БЮТ, УРП «Собор»).^[79] Через 20 років після здобуття Україною незалежності в місті Харкові вулиця, названа на честь Ієроніма Петровича Уборевича, стала носити зросійщене ім'я вулиця Уборевіча.^[80]
• 16 січня 2006 року Кабінет міністрів України прийняв постанову про дублювання кінофільмів, якою передбачався поступовий перехід з дублювання російською мовою до дублювання українською. З вересня 2006 року фільмів з українським дублюванням мало бути 20 %, з 1 січня 2007 року — 50 %, а з 1 липня 2007 року — 70 %. Проте 17 жовтня, Апеляційний суд міста Києва скасував цю постанову. Другий уряд Віктора Януковича не оскаржував це рішення суду. 10 липня 2008 року Вищий адміністративний суд України скасував постанову апеляційного суду^{[81][82][83][84][85][86]}.
• Новий наступ на українську мову розпочався у вересні 2008 року спільним голосуванням фракцій БЮТ та Партії Регіонів за зміни до Закону про державну службу, згідно з якими державний службовець зобов'язаний володіти окрім української ще й російською мовою для прийняття на посаду.

Стаття 21. Загальні вимоги до осіб, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби

1. Особи, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби, повинні відповідати таким вимогам:

3) вільно володіти державною та російською мовами^[87];

Шквал критики на адресу БЮТ змусив фракцію змінити точку зору^[88].

• В 2010, з приходом до влади Віктора Януковича та його команди була розгорнута масштабна програма неоголошеного зросійщення: стало традицією транслювати на свята загальнодержавними телеканалами російські святкові передачі, а в будні дні культурні програми присвячувалися життю російських «зірок»; поширювалися непритаманні українській культурі російські символи. У грудні 2010 по всій Україні були проведені масові заходи з використанням російських культурних символів: скоморохів, матрьошок, ведмедів, самоварів тощо^[89]. Подібні заходи проводились і надалі^[90].
• В 2010 Перший Національний канал був підпорядкований КМУ^[91], припинив практику перекладу українською російськомовних синхронів у новинах. Таке рішення суперечить світовій практиці функціонування державних каналів у країнах, де конституційно закріплена єдина державна мова^[92].
• 5 квітня 2012 року в офісі найбільшого в Україні кінодистрибутора і кінопрокатника, компанії B&H було вилучено всі комп'ютери і всю звукозаписну апаратуру. Студія «Ле Доен» здійснювала 60 % усього дубляжу в Україні і була однією з кількох студій в Європі, сертифікованих для запису в системі Долбі. 12 квітня податкова повернула майно студії і вона відновила свою роботу^[93][94][95]

Після «Революції гідності»

Попри усунення В.Януковича від влади у 2014 році і прихід до влади більш лояльних до української мови політичних партій, експерти продовжують фіксувати зросійщення в інформаційному й культурному просторі, бо правила гри визначають власники ЗМІ й керівники творчих культурних об'єднань (для яких українська мова є чужа, як кажуть, «з пуп'янку»), а відповідні державні установи (міністерство культури, національна комісія з питань телебачення й радіомовлення, антимонопольний комітет, тощо) фактично самоусунулися від підтримки позицій державної мови у цій царині. Зокрема, Олексій Курінний, аналізуючи контент телеефіру в новорічну ніч констатував:

Викликає подив, що низку співаків було підштовхнуто співати чужою їм російською мовою. Російською співали не лише колись питомо україномовні Білик і буковинка Лорак і галичанин Козловський, але і україномовна дочка Назарія Яремчука, і навіть Наталя Бачинська! Причому пісні, заради яких співаки пожертвували рідною мовою, були аж ніяк не культовими для українців: Маша Яремчук співала пісню Алсу, Реал О – «Зимнюю вишню». Склалось враження, концерт Інтера показує Історію русифікації українців та її бажаний результат: від русифікації «співаків 90-х» Білик і Лорак – через русифікацію молодших галичан і буковинців Козловського і Яремчук – через показ зросійщених підлітків Real Kids – до путінських 86% русскоязичних (не в АТО так на сцені), із трьома ДАВНО ВІДОМИМИ «статусними українцями» - задля годиться.[96]

В цілому ж експерт відзначав «інтенсивну русифікацію» на Харківщині, «стабільне російщення» в південних та східних областях, і «завершення російщення» в окупованому на цей час Криму та Донбасі^[97]

Стан українців у Росії

З жовтня 2009 в Росії триває судове переслідування Федеральної національно-культурної автономії українців Росії, що є одним з кількох найбільших об'єднань українців в Росії^[98]. Цьому також передувало зупинення діяльності 17 квітня 2008 Українського освітнього центру при середній школі N124 (2008); під приводом відсутності дозвільних документів на саме існування Українського освітнього центру. В 2006—2007 роках здійснювалися тиск і перевірка працівників Бібліотеки української літератури в Москві. Працівники бібліотеки заявляли про переслідування їх з боку ФСБ^[99]. 21 грудня 2010 було здійснено обшук бібліотеки співробітниками ФСБ Росії. Основною причиною вказувався пошук літератури екстремістського та антиросійського характеру. Вилучено деякі книги^[100]. 24 грудня 2010 відбувся новий обшук, у ході якого було вилучено жорсткі диски з комп'ютерів бібліотеки, а також читацькі квитки. Бібліотеку було опечатано і закрито^[101]. Також ліквідація загрожує Об'єднанню українців Росії, що є теж одним з найбільших об'єднань українців. Дані факти свідчать про системний характер тиску на українців в Росії^[102].

• Обличчя Незалежності Російський шовінізм під обгорткою «дружби народів» в СРСР