Феод

Фео́д (лат. feudum, від франк. fëhu — «худоба, майно» і ōd — «володіння»)[1], також ф'єф (фр. fief), лен (нім. Lehen, сер.-в.-нім. lēhen, від давн.в-нім. līhan — «позичати»)[2]  — спадкове земельне володіння в епоху феодалізму, за яке потрібно було нести службу (переважно військову), та інші повинності.[2] Бенефіцій, що передався у спадок.

Зображення селянських робіт у феоді на ілюстрації із часослова (Бібліотека святого Марка, Венеція)

У Західній Європі

Феодом у Західній Європі в період середньовіччя називалося земельне пожалування, надане сеньйором своєму васалу у спадкове володіння за умови виконання феодальних служб: військової, придворної тощо. Ця сама земля, передана васалами на тих же умовах своїм васалам, називалася ар'єр-феодом. Ряд підпорядкованих один одному носіїв власницьких прав на одну й ту ж саму земельну одиницю складав своєрідну феодальну «драбину», що стала основою титулярної системи.

Протилежністю феода був алод — безумовне землеволодіння, не обтяжене феодальними повинностями, яке становило індивідуально-родинну власність з необмеженим правом розпорядження, відчуження, успадкування та ін.

Алодіальне шляхетське землеволодіння в Польщі стало домінуючим уже наприкінці XIV ст. з консолідацією шляхти в замкнутий привілейований стан, що, на думку С. Кутшеби, вперше зафіксовано у Кошицькому привілеї 1374 p. (Kutrzeba S. Historia ustroju Polski w zarysie.— Lwów, 1914.— T. 1.— S. 24). В Галичині і Західному Поділлі феоди, надані до 1504 р., визнані безумовною власністю шляхти на коронаційному сеймі Стефана Баторія в 1576 р. (Volumina legum.— T. 2. — S. 164). До цього часу аналогом західноєвропейського феода з певною долею умовності тут можна вважати так звану вислугу — землеволодіння, що надавалося боярину від великого князя при умові виконання військової служби та інших повинностей. Рудименти умовного землеволодіння на часи Боплана залишалися у формі боярських ленів.

У Туреччині

Див. також

Примітки

Джерела

Посилання