Цар Микита та сорок його дочок

У царя Микити підростає сорок дочок, прижитих від різних матерів. Наділені чималими принадами, вони й не здогадуються, що позбавлені важливої частини тіла, яку оповідач прямо не називає. Під погрозою вирвати жінкам язика, а чоловікам дещо «аж насподі», цар забороняє підданним згадувати про ваду у присутності доньок. Але царівни підростають, і Микита склика раду, щоб знайти вихід зі становища. Один старий вельможа припоминає відьму, здатну лікувати різноманітні недуги. На пошуки чаклунки були скрізь послані гінці. Один із них забрідає в темний ліс й надибує рублену хату тої самої відьми і викладає їй цареву справу. Три доби стара викликала чорта з пекла, щоб той приніс необхідну скриньку, «повну грішних штук жіночих» всіх розмірів й кольорів. Чародійка відібрала сорок найкращих і віддала гінцеві у замкненому ларцеві. На привалі посильного огорнула цікавість зазирнути всередину:

Ледь дверцята він відкрив,

Пташки — пурх і полетіли,

На гіллі поблизу сіли

І хвостами завертіли.

Гінець марно силкувався поманити їх назад, однак заповітні предмети вертатись не хотіли. Посланець раптом завважив сновигаючу стару з ціпком і став просити настанови. Та й порадила звабити «пташок» у спосіб, прямо неназваний:

Ти їм дещо покажи —

І спіймать не буде трудно.

«Ну, спасибі!» він сказав…

І як тільки показав —

Усі сорок, привереди,

Шась до нього, як до меду.

Заповітні «пташки» доставлені царівнам, а їхній батько на радощах влаштував бенкет, не забувши нагородити відьму й гінця:

Із кунсткамери опалок

(У спирту був акурат),

Та такий, який є мало,

Дві єхидни, два скелети

Звідти, з того ж кабінету...

Взяв належне і гонець.

Ось і казочці кінець.

Пушкінській казці притаманна мішанина основних казкових жанрів в її сюжеті — казки чарівної й соціально-побутової. Всі складові чарівної казки — архетипна кількість царівен (число сорок часто-густо трапляється в письменстві багатьох народів: 40 візирів султана, 40 розбійників Алі-Баби, 40-денні бенкети тощо), кільцева композиція з подорожжю в ліс, відьма Яга, чаклунський спосіб — все це обрамлює жартівливий еротичний сюжет. Пушкін зробив героями традиційних дійових осіб чарівних казок — царя, царівен, хвацького молодця й чародійку, на відміну від більшості еротичних, «заповітних» казок, де дійовими особами найчастіш є побутові персонажі, як-от поміщики, прикажчики, попи, солдати й селяни. Автор посилює сатиричний аспект, додаючи характерні тогочасному читачеві деталі: дарований у нагороду експонат Кунсткамери, мрії гінця дістати графський титул, погроза заслання до Сибіру. Відмінність від знаних раніше соромітних, заповітних казок криється у відсутності порнографічних описів чи смакування фізіологічних подробиць, еротичні епізоди подані коротко, але зрозуміло, без символічних, зашифрованих описів^[1].

Казка була написана Пушкіним у засланні в Бесарабії. За дослідженнями відомих пушкінознавців Томашевського і Цявловського, приблизно в 20-х числах березня 1822 року. Декілька років Пушкін зберігав чистовий варіант рукопису "Царя Микити...". У листі до Плетньова 15 березня 1825 року, обговорюючи свій збірник віршів, що готувався до друку, Пушкін писав: "60 п'єс, чи достатньо цього для 1 тома? Чи не надіслати вам для виконання і "Царя Микиту і сорок його доньок?" Можливо, що чотиривірш, яким закінчувалось багато рукописних варіантів казки, що ходила по руках, був дописаний у тому ж 1825 році.

Часто дуже мене лають

І тепер мабуть спитають:

Що за жарти я торочу?

Їм-то що? Бо так я хочу

Після 1825 року поет ніколи не згадував цю казку; тоді ж він відмовився й від авторства інших «сороміцьких» віршів, таких як «Гавриліада». Із рукопису, що зберігався в архіві Пушкіна, були вирвані аркуші із більшою частиною казки, збереглися лише перші 26 віршів. Більшість більш пізніх відомих варіантів казки спираються на текст, відновлений братом поета Львом Пушкіним по пам'яті ^{[2] [3]} .

Втім, остаточної впевненості щодо авторства повного тексту казки Олександра Пушкіна в пушкінознавців немає. Літератори, які готували перші публікації фрагментів казки, за словами Льва Пушкіна, зокрема - С. О. Соболевський, M. М. Лонгінов, В. Є. Якушкін, писали у примітках до тексту, що казка так і не була завершена Олександром Пушкіним, залишаючись аж до знищення лише чорновими і не зведеними до єдиного варіанту фрагментами. На сьогодні пушкінознавці схиляються до того, що (включаючи безумовно пушкінські перші 26 віршів з автографа, який зберігся) авторство 76 початкових віршів не підлягає сумніву і підтверджується різними прижиттєвими списками або усними свідченнями сучасників поета. М. О. Цявловський на полях женевського видання «Царя Микити ...» у 1896 записав після 76 рядка: «Досі Пушкін. З цього рядка запис зі слів брата поета Льва, який читав на пам'ять». Інший відомий пушкініст С. М. Бонді визнавав, що «решта» [яка не має автографа] збереглася «в не дуже надійних копіях». Але Б. В. Томашевський, який готував видання казки в 1918-1922 роках, вважав її пушкінською. Очевидно, що під час підготовки радянського повного академічного зібрання, Цявловський врешті прийшов до тієї ж думки: враховуючи сукупність усіх знайдених до 1930-х років списків поеми, справжній пушкінський текст казки може бути відновлений за ними з достатньою достовірністю ^{[3] [4]} .

На відміну більшості більш пізніх казок Пушкіна, сюжет «Царя Микити…» немає прямого джерела ні серед народних, ні серед літературних казок. Можливими джерелами окремих деталей та мотивів сюжету «Царя Микити…» пушкінознавці називали і літературні твори (французькі та російські), і народні (обрядові пісні та слов'янські народні казки ^[5] ).

Як можливі паралелі окремих деталей сюжету казки літературознавці називають баладу Жуковського «Дванадцять сплячих дів» (там головний герой під час розпусного життя нажив 12 доньок). На відміну від героя Жуковського, у царя Микити 40 доньок, кількість яких перегукується також із 40 синами біблійного судді Ізраїля Авдона, і з церковним святом 40 мучеників, що святкується у православ'ї 9 березня (пушкінознавці датують створення пушкінської казки 20-ми числами березня 1822 року) ^[6] .

Відомий пушкініст Томашевський вказував на казку абата Вуазенона, стилізовану під арабську, «Султан Мізапуф та принцеса Гриземіна». У ній у двох принцес зникли їхні «кільця». Султан у супроводі священика вирушив на їх пошуки. Шукачам зустрілася стара фея, яка провела мандрівників у «храм кілець», де багато предметів, що розшукувались, були розвішані на стінах. Ентоні Кросс, професор Кембріджа, можливим джерела сюжету назвав роман К. Кребійона «Танзаї і Неадарне», в якому головні герої, напередодні першої шлюбної, ночі втрачають свої статеві органи. Батько принца Танзаї, подібно до царя Микити, збирає раду, а допомогу в пошуках герою надає стара жінка, що зустрілась у лісі. Ще одним з потенційно відомих Пушкіну джерел сюжетних ходів є роман Дені Дідро «Нескромні скарби», в якому султан Мангогул, завдяки чарівному персню, отримує владу і здатність говорити з жіночими статевими органами. В одній із глав султан зустрічає дівчину, яка втратила свій «скарб». Серед російських творів Левінтон і Охотін називають вірші Державіна «Жартівливе бажання» і «Птахолов», у яких є «пташки», що розсілися по гілках, та мотив їх приманювання ^[5] .

В архіві Пушкіна збереглося багато записів народних пісень. Серед них більшість належить до весільних. У різних варіантах весільної пісні «Чуманиха» наявний сюжетний хід з виманюванням жіночого статевого органу, що сховався в дуплі дерева, схожий з мотивом упіймання «пташок» у пушкінській казці. У цілій низці слов'янських народних казок (українських, сербських, трансильванських циган) зустрічаються сюжетні мотиви з пошуками героєм жіночих статевих органів для семи своїх доньок. Орган втікає на гілку дерева із скриньки, в якій він був захований. Це поширений у казках мотив заборони на прояв цікавості.

Доказів, що Пушкін використав для «Царя Микити…» готовий казковий сюжет, немає. Але відомо, що у кишинівський період він активно цікавився південнослов'янськими фольклорними творами ^[5] .

Вперше окремі строчки з казки були надруковані в Росії С. О. Соболевським в 1858, в журналі « Бібліографічні записки ». У тому ж 1858 році перші 69 строчок «Царя Микити…» було видано у Лейпцигу у збірнику «Зібрання віршів Пушкіна, Рилєєва, Лермонтова та інших найкращих авторів». Наближений до повного пушкінського оригіналу текст казки вийшов у 1861 році в Лондоні, у збірнику «Російська таємна література XIX століття» з передмовою Миколи Огарьова ^[7] .

Вперше вивірений і забезпечений науковим текстологічним коментарем текст казки вийшов у 2-му томі Повного зібрання творів Пушкіна Академії наук СРСР у 1949 ^[3] .

• Бессмертных Л. В. О некоторых изданиях эротических произведений А. С. Пушкина и М. Ю. Лермонтова // Новое литературное обозрение. — 1994. — № 6 (21 квітня). — С. 296—305. Архівовано з джерела 29 січня 2022. Процитовано 29 січня 2022.
• Домгерр Л. Л. Из истории советского академического издания полного собрания сочинений Пушкина 1937—1949 (материалы и комментарии) // Записки Русской Академической группы в США. — New York : Monastery Press, 1987. — Т. XX (21 квітня). — С. 304—305. Архівовано з джерела 31 березня 2022. Процитовано 29 січня 2022.
• Жаворонков А. З. Анекдотическая сказка А. С. Пушкина // Ученые записки Новгородского педагогического института. — Новгород, 1956. — Т. 1, № Выпуск 1 (21 квітня). — С. 101—118. Архівовано з джерела 27 березня 2022. Процитовано 29 січня 2022.
• Левинтон Г. А., Охотин Н. Г. «Что за дело им — хочу…»: О литературных и фольклорных источниках сказки А. С. Пушкина «Царь Никита и 40 его дочерей» // Литературное обозрение. — 1991. — № 11 (21 квітня). — С. 28–35.
• Никольский Е. В. Жанровое своеобразие и связь с народной прозой сказки А. С. Пушкина «Царь Никита и его сорок дочерей» // Studia Humanitatis. — 2019. — № 4 (21 квітня). — ISSN 2308-8079.
• Строганов М. В. Из комментария к сказке Пушкина «Царь Никита и 40 его дочерей» // III Славянские чтения. — Даугавпилс–Резекне : Даугавпилсский университет, 2003. — 21 квітня. — С. 12–22. Архівовано з джерела 29 січня 2022. Процитовано 29 січня 2022.