Берингіясухопутний міст приблизно завширшки (при найнижчому рівні моря) 1 600 км з півдня на північ, який з'єднував сучасну Аляску і Східний Сибір в різні часи льодовикових періодів плейстоцену. На терені не було льодовика через те що терен знаходився в дощовому сутінку і південно-західні вітри залишали опади з Тихого океану на повністю замороженому Аляскинському хребті. Степ, котрий по суходолу простягнувся на декілька сотень кілометрів в глиб континенту, назвали Берингія.

Берингія
Зображення
Названо на честьБерингова протока
Розташовується на водойміБерингове море
У межах природно-географічного об'єктаБерингова протока
Час/дата закінчення9 тисячоліття до н. е.
Історичний періодОстанній льодовиковий період
Мапа розташування
Мапа
CMNS: Берингія у Вікісховищі

170° зх. д. / 65° пн. ш. 170° зх. д. / 65; -170

Навігаційна діаграма Берингової протоки, з розташуванням колишнього суходолу між Азією і Північною Америкою

Вчені вважають, що маленька людська популяція, яка пережила останній льодовиковий період в Берингії була ізольована від першопочаткової громади в Азії близько 5 000 років, перед початком заселення Америки близько 16 500 років тому, коли американські льодовики розпочали танути відкриваючи шлях на південь.[1][2][3][4]

Географія

Берингова протока, південь Чукотського моря і північ Берингова моря є мілководними. За часів циклів глобального похолодання, як то останній льодовиковий період, велика кількість води концентрується в льодовиках Арктики і Антарктики, що приводить до зниження морського рівня і появу суходолу на шельфі, який після танення льодовиків був знов затоплений. Інші сухопутні мости були також і також пізніше були затоплені: приблизно 14 000 років тому, материк Австралія був зв'язаний з Новою Гвінеєю і Тасманією; Британські острови були зв'язані з континентальною Європа через сухий шельф Ла-Маншу; і сухий басейн Південно-Китайського моря зв'язував Суматру, Яву і Борнео з Азією.

Підвищення і падіння рівня моря відкривали Берингію в плейстоцені декілька раз. Сухопутний міст у Берингії існував в останні два льодовикових періоди: 35 000 тому та 22 000-7 000 років до Р.Х.. Протока по-друге з'явилась приблизно 15 500 років тому, [5] і 6 000 тому прийняла сучасні риси[6]

Вільна від криги Берингія була величезною резервацією під час останнього Вюрмського льодовикового максимуму; тут вижили рослини, які змогли пристосуватись до незахищених від вітру умов субарктики.[7], але довкілля Берингії постійно змінювалось, з ним змінювалось які рослини і тварини могли вижити. Великий суходіл міг бути як бар'єром, так і мостом: під час холодніших періодів льодовики просунулись, і кількість опадів зменшилася. Під час тепліших періодів, дощ і сніг змінювали ґрунти і стік. Скам'янілості вказують, що на той час смерека, береза і тополя росли північніше сьогоденної північної межі, а клімат тоді був теплішим і вологішим. Мастодонтам, яким було потрібно багато їжі, було б важко вижити в сухій тундрі. Навпаки, мамонт процвітав у Берингії, на що вказує ландшафт, котрий був вельми строкатим.

Міграція людства і тварин

Берингійський суходіл важливий за декількома причинами, не в останню чергу він дозволив людству заселити Америку 25 000 років тому. [8] [9] Тварини також були спроможні мігрувати через Берингію. Ссавці, що виникли в Азії, мігрували в Північну Америку. Це хоботні і леви, які еволюціонували в ендемічні види в Америці, на сьогодення вимерлі. Коневі і верблюдові виникли в Північній Америці (і пізніше вимерли там), мігрували до Азії.

Примітки

Джерела