Бруківка

Покриття вулиць і доріг каменем відоме з глибокої давнини. Залишки бруків у Месопотамії дозволяють припустити використовування техніки брукування вже в 4000 році до н. е.^[7]. Єгиптяни і вавилоняни використовували брук на дорогах для легкого вантажного транспорту. У VII ст. до н. е. у Вавилоні була брукована вулиця для процесій^[8].

У Римській імперії технологія брукування була кардинально вдосконалена. Римляни використали переваги брукованого покриття в будівництві своїх головних доріг і розуміли необхідність тривкої основи бруку. Залежно від стану ґрунту вони обирали один з двох способів. У багнистій місцевості встановлювалися тримні конструкції з поздовжніх і поперечних колод, на яких надалі влаштовували брук. Якщо ж дорога проходила по твердому ґрунту, робітники насипали спочатку грубий булижник, потім гравій чи гальку, і нарешті пісок. На піщаній подушці укладали камені бруку^[9]. Базальтові чи вапнякові камені вкладалися у вільному порядку (так звана «дика в'язь»), також влаштовувався поперечний ухил дорожнього полотна для забезпечення стоку води^[10].

У багатих лісом районах (наприклад, у Поліссі) використовувалися колодяні бруки^[11]. У стародавньому Новгороді мостові робили з дерев'яних поздовжніх плах, покладених на поперечні. Коли така дорога приходила в непридатність, поверх неї робили новий настил.

У Києві мостова ХІ-ХІІ століть^[12] виявлена поблизу Львівської площі. Кам'яна бруківка уперше з'явилася 1842 року на вулицях Московській і Проваллі (Печерськ), Олександрівській (біля Царського саду), Софіївській^[13]. Камінь для бруківки доставлявся Дніпром з Мінської губернії^[14]. Згідно з переписом 1874 р., у Києві найбільше було забруковано вулиць у Дворцовій і Старокиївській частинах міста.^[15] На початку XX ст. Мостовий комітет вирішив укладати бруківки з гранітних кубиків на бетонній основі. Граніт можна було придбати лише за кордоном. 1910 року Міністерство внутрішніх справ дозволило Києву купити у Швеції 1 тис. кв. сажнів гранітних кубиків^[16].

У Львові брукування Ринкової площі, головних вулиць міста завершили 1452 року, а всіх вулиць до 1487 року. Також у місті були кам'яні широкі тротуари, де могли одночасно пройти 4 людини. На брукування нових вулиць міста 1891 року міська рада призначила 600 000 золотих ринських.

У Москві лише центральні вулиці були замощені «колодяною мостовою»^[17], які так і називали: «великі мостові вулиці»^[17]. Їх робили як з простих колод (обтесаних зверху чи покритих дошками), так і з брусів (на найважливіших царських проїздах). У 1692 році починається заміна дерев'яних мостових на кам'яні, а в 1785 році дерев'яні мостові у містах Російської імперії забороняються^[18]. Обов'язок власників розташованих поблизу будинків стежити за станом бруків (мостова повинність) була однією з міщанських повинностей (у сільських районах так називався обов'язок доглядати мости)^[19].

При мощенні округлим каменем створюється нежорстке дорожнє покриття, і в 1928 році такий брук визнано анахронізмом^[20]. У Московській, Владимирській, Ярославській, Костромській, Нижньогородській і ін. губерніях мало каменю, тому з 1928 року доводилось думати про клінкер, а 5 клінкерних заводів були в Україні й Білорусі^[21][22].

Звичайним матеріалом для бруку був камінь: як круглий необроблений (булижник), так і спеціальні відшліфовані плитки (брущатка), штучний камінь — цегла, клінкер, трилінка.

Порівняно з щебеневим покриттям бруковане має більшу міцність і непроникність, на ньому утворюється менше болота й пилу. У Російській імперії XIX — початку XX частіше за все використовувався звичайний необроблений булижний камінь — з огляду дешевизни. Брук з дуже великого булижнику був надто труським, тому цей матеріал використовувався лише для укріплення відкосів від розмиву. Для проїжджої частини використовували середній і дрібний булижник (17-22 см завдовжки). Для рівномірного розподілу тиску на ґрунт, відводу води й більшої міцності камені укладали на основу з піску, хрящу, щебеню чи бетону. Укладання мало бути якомога щільнішим, для укріплення каміння в наданому положенні використовувався пісок. Матеріал сортувався таким чином, щоб камені найбільшого розміру приходилися на ту частину дороги, що зазнаватиме найбільших навантажень, а дрібний булижник — по боках. При вистиланні бруку булижник уколочували трамбівками, проміжки між каменями защебенювали і знову утрамбовували. Закінчену бруківку засипали зернистим піском чи хрящем, який під дією дощу остаточно заповнював шпари^[18]. Внаслідок шкідливих впливів води, низьких температур і зносу булижний брук з часом розладнується. Для збільшення міцності вдавалися до влаштування подвійних бруків: нижній ряд з великих булижників, поверх нього на другій піщаній подушці верхній ряд з середнього і дрібного каміння. У невеликих південнофранцузьких містах верхівки каменів підрівнювали для зручності проїзду. У Німеччині для брукування використовувалися відколоті камені (у Російській імперії такий брук траплявся у Прибалтиці, завдяки чому отримав назву «ризького»)^[18].

Бруківку з брущатки укладають на щебеневу чи бетонну основу, шви між плитками засипають піском чи заливають цементним розчином (рідше асфальтом)^[18].

• Характерна поверхня деяких ділянок пустель, викликана накопиченням великих уламків гірських порід, отримала назву «пустельна бруківка».
• Замощення або теселяція — розбиття площини на багатокутники без пропусків і перекриттів, що нагадує брукування.

• Брущатка
• Львівська бруківка
• Португальський тротуар
• Пустельна бруківка