Данці

Назва народу «датчани» має коріння в староукраїнській книжності. Ст.-укр. датчанинъ утворено за допомогою суфікса -анинъ від латинізованої основи Daticus.^[1] Середньолатинські назви Данії — Dacia, Datia і під її впливом грец. Δατία, являють собою середньовічне перенесення на досі невідому країну відомої назви, освяченої літературою, а саме — назви румунської Дакії (лат. Dacia). У подібний спосіб на норвежців було перенесено назву дунайського Норіка (Nōrici «норвежці» з лат. Nōricum).^[2] Такі іменування поширені в літературі з часів Саксона Граматика (лат.)^[3] та Ласкаря Канана (грец.)^[4] У вигляді прикметників (датський) вони відомі в книжній українсько-білоруській мові з XVI ст.^[5], звідки потрапили в староросійську в той же період.

У новій українській мові книжна традиція називати жителів Данії датчанами була продовжена в найпершій же публікації «Енеїди» Івана Котляревського.^[6]

Майже п'ять мільйонів мешкають у Данії. Етнічна данська меншість в близько 50 тисяч осіб у Південному Шлезвігу, Німеччина становить близько 10 % від населення регіону. У Данії це населення часто називають De danske syd for grænsen (данці за південним кордоном) або ж sydslesvigere (південні шлезвізці).

Det danske folk (данський народ), як концепція, мав чималу вагу протягом піднесення етнічного націоналізму в 19 столітті й стосувався радше самоідентифікації, аніж правового статусу. До нього відносять осіб данської національності як у Данії, так і за кордоном, передовсім етнічних данців у Шлезвігу, колишній території Данії, що нині входить до складу Німеччини. На землях самої Данії до данського народу не зараховують жителів колишніх теренів Норвегії, — Фарерських островів чи Гренландії,— а також осіб німецької та інших меншин.