Довлатов Сергій Донатович
| Сергій Довлатов | ||||
|---|---|---|---|---|
| Серге́й Дона́тович Довла́тов-Ме́чик | ||||
| Ім'я при народженні | рос. Сергей Донатович Мечик | |||
| Народився | 3 вересня 1941 Уфа | |||
| Помер | 24 серпня 1990 (48 років) Нью Йорк ·серцева недостатність | |||
| Поховання | Маунт-Геброн | |||
| Громадянство |  СРСР,  США | |||
| Діяльність | письменник, журналіст | |||
| Alma mater | School # 206d і Вища школа журналістики та масових комунікаційd | |||
| Мова творів | російська | |||
| Роки активності | з 1960 | |||
| Напрямок | екзистенціалізм | |||
| Жанр | автобіографічна проза | |||
| Батько | Donat Mechikd | |||
| У шлюбі з | Asya Pekurovskayad | |||
| Сайт: sergeidovlatov.com | ||||
 Довлатов Сергій Донатович у Вікісховищі | ||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||
Сергій Довлатов (за паспортом Сергій Довлатов-Мечик; рос. Серге́й Дона́тович Довла́тов-Ме́чик; *3 вересня 1941, Уфа — †24 серпня 1990, Нью-Йорк) — російський письменник та журналіст єврейсько-вірменського походження.
Життєпис
Сергій Довлатов народився 3 вересня 1941 року в Уфі, у родині театрального режисера, єврея за походженням[2] Доната Ісааковича Мечика (1909—1995) і літературної коректорки Нори Сергіївни Довлатової (1908—1999), вірменки за походженням.
З 1944 року жив у Ленінграді. 1959 року вступив на відділення фінської мови філологічного факультету Ленінградського державного університету і вчився там два з половиною роки.[3] Спілкувався з ленінградськими поетами Євгеном Рейном,[4] Анатолієм Найманом, Йосипом Бродським і письменником Сергієм Вольфом («Невидима книга»), художником Олександром Неждановом. З університету його було виключено за неуспішність.
Згодом три роки прослужив у внутрішніх військах, охороняючи виправні колонії в Республіці Комі (селище Чиньяверек). За спогадами Бродського,[5] Довлатов повернувся з армії «як Толстой з Криму, з сувоєм оповідань і трохи приголомшеним поглядом».
Довлатов вступив на факультет журналістики ЛДУ, працював у студентській багатотиражці Ленінградського кораблебудівного інституту[ru] «За кадры верфям», писав оповідання.
Його запросили до групи «Горожане[ru]», яку заснували Марамзін, Єфімов, Вахтін і Губін.[6] Працював літературним секретарем Віри Панової.[7]
З вересня 1972 до березня 1975 жив у Естонії. Для отримання талліннської прописки близько двох місяців працював кочегаром в котельні, разом із тим був позаштатним кореспондентом газети «Советская Эстония». Пізніше його прийняли на роботу в щотижневу газету «Моряк Эстонии», яку випускало Естонське морське пароплавство, де він обіймав посаду відповідального секретаря. Був позаштатним співробітником міської газети «Вечерний Таллин».[8] Влітку 1972 року його прийняли на роботу у відділ інформації газети «Советская Эстония». У своїх оповіданнях, які увійшли до книги «Компроміс», Довлатов описує історії зі своєї журналістської практики кореспондента «Советская Эстония», а також розповідає про роботу редакції та життя своїх колег-журналістів. Набір його першої книги «П'ять кутів» у видавництві «Eesti Raamat» було знищено за вказівкою КДБ Естонської РСР.[9]
Працював екскурсоводом в Пушкінському заповіднику під Псковом (Михайлівське). 1975 року повернувся до Ленінграда. Працював у журналі «Костёр».[10] Писав прозу, проте журнали відкидали його твори. Оповідання на виробничу тему «Інтерв'ю» було опубліковано 1974 року в журналі «Юность».[11]
Довлатов публікувався в самвидаві, а також у емігрантських журналах «Континент», «Время и мы».[12]
1978 року через переслідування з боку влади Довлатов емігрував із СРСР, оселившись у Нью-Йорку, де став головним редактором щотижневої газети «Новый американец». Членами його редколегії були Борис Меттер; Олександр Геніс; Петро Вайль; Ніна Аловерт — балетний і театральний фотограф, автор багатьох фотографій Довлатова; Григорій Рискін — поет і есеїст, та інші. Газета швидко завоювала популярність в емігрантському середовищі. Одна за одною виходили книги його прози. До середини 1980-х років домігся великого читацького успіху, друкувався в престижних журналах «Партизан Ревью» і «The New Yorker».
За дванадцять років еміграції видав дванадцять книг у США та Європі. В СРСР письменника знали за самвидавом та авторською передачею на радіо «Свобода».
Сергій Довлатов помер 24 серпня 1990 року в Нью-Йорку від серцевої недостатності. Похований у вірменській частині єврейського цвинтаря «Маунт-Геброн» в нью-йоркському районі Квінс.[13]
Твори
Екранізація творів
- 1992 — «По прямій» — художній фільм за мотивами оповідань С. Довлатова, реж. Сергій Чліянц
- 1992 — «Комедія строгого режиму[ru]» — художній фільм за мотивами твору «Зона[ru]» С. Довлатова, реж. Володимир Студенников
Примітки
Посилання
- Сайти, присвячені Довлатову
- Сайт про Сергія Довлатова [Архівовано 13 вересня 2008 у Wayback Machine.](рос.)
- Меморіальна сторінка Сергія Довлатова(рос.)
- Сергій Довлатов у Пушкінських Горах [Архівовано 14 липня 2011 у Wayback Machine.](рос.)
- Радіопередачі, присвячені Довлатову
- В честь Сергея Довлатова, Анна Плотникова, «Голос Америки», 2004.(рос.)
- Довлатов и окрестности [Архівовано 15 січня 2012 у Wayback Machine.]. Цикл передач Александра Гениса на Радио «Свобода», март — апрель 2007.(рос.)
- Твори
- Юмор — украшение нации…(рос.)
- «Соло на „Ундервуде“».(рос.)
- Рецензии
- Иванова Н. Чужие письма читать рекомендуется: Сергей Довлатов — Игорь Ефимов. Эпистолярный роман. — М.: Захаров, 2001. — 463 с. [Архівовано 13 листопада 2012 у Wayback Machine.] // Знамя. 2001. № 5.(рос.)
