Лаосці

У Лаосі за даними перепису населення 2005 року проживало 3 067 005 лаосців, вони становили 54,6 % населення країни^[1].

У Таїланді 2005 року на північному сході країни проживало 13 500 000 ісанів, які за походженням є частиною лаоського етносу^[2]. Багато ісанів проживає також у центральному Таїланді, зокрема в Бангкоці. Власне лаосців, за даними перепису 2010 року, в Таїланді нараховувалось 60 199 осіб^[3].

Чисельність лао у В'єтнамі за даними перепису 2009 року становила 14 928 осіб^[4]. 18,5 тис. лаосців проживало 2009 року в Камбоджі (UNSD)^[5].

В Лаосі говорять лаоською мовою, в Таїланді — переважно близькою до неї ісанською мовою.

Лаоська мова в Лаосі використовує власне лаоське письмо, відоме з XIV ст. Літературна мова базується на в'єнтьянському діалекті. Існували два її різновиди: священне письмо (туа-тхам) для запису релігійних текстів та світський (туа-лао).

У Таїланді також користуються лаоським письмом, але частіше вживається тайська абетка.

Основна релігія лаосців — буддизм (тхеравада). Частина зберігає традиційні вірування (культи предків, духів-охоронців села та ін); є християни.

Предки лаосців прийшли на територію Індокитаю з південних районів Східної Азії на рубежі н. е., а на територію сучасного проживання — в VI—XIII століттях.

До XIV ст. перебували в залежності від кхмерської імперії Ангкор, тоді утворили власну державу Лансанг (1354—1707). На початку XVIII ст. Лансанг розпався на 3 окремих королівства: Луангпрабанг, В'єнтьян і Тямпасак. Усі вони перебували в залежності від Сіаму. Французька колонізація Індокитаю в XIX ст. поділила лаоські землі між Сіамом (сучасний Таїланд) та Францією. На французькій частині з 1949 року існує незалежна держава Лаос, більша ж частина етнічної території народу лишається в складі Таїланду.

Влада Таїланду проводить політику інтеграції місцевих лаосців, як і інших національних меншин країни, до складу єдиної тайської нації.

Основні заняття — землеробство (вирощують, рис, кукурудзу тощо), тваринництво, рибальство, мисливство, ремесла (прядіння, шовкоткацтво). Провідною галуззю господарства є орне заливне рисівництво. Деякі групи спеціалізуються на розведенні тяглової худоби. Тримають також свиней, домашню птицю.

Лаоські села традиційно розташовані біля річок, мають лінійне планування. Хати дерев'яні, каркасні, стоять на палях. У центрі села знаходиться храмовий комплекс (ват).

Жіночий одяг — розстібна спідниця з широкою вишитою смужкою знизу та розстібна кофта. Чоловіки носять сампот — шматок тканини, обгорнутий навколо талії.

Основна їжа — рис, риба, овочі, м'ясо.

Розвинені музичне, художнє й прикладне мистецтво, серед яких різьблення по дереву, фресковий живопис, культова скульптура, ювелірне ремесло, храмова архітектура.

Головне свято — Новий рік. Воно відбувається навесні й супроводжується карнавалами, танцями, гуляннями, обливанням водою.

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985. т. 6, с. 63: Лао [Архівовано 24 листопада 2016 у Wayback Machine.] (укр.)
• О. В. Егорунин, Я. В. Чеснов. Лао. Народы и религии мира: Энциклопедия [Архівовано 30 червня 2016 у Wayback Machine.]. Гл. ред. В. А. Тишков — М: Большая Российская энциклопедия, 2000, с. 282-283. ISBN 5-85270-155-6 (рос.)