Меноніти

Меноні́ти — християнський протестантський рух, який належить до церковної громади анабаптистів. Засноване Менно Сімонсом віросповідання пропагує мирне співжиття у світському суспільстві, відсутність насильства, ненасильницькі методи протесту та розв'язання спірних питань, пацифізм. У своїх працях Менно Сімонс сформулював і формалізував вчення більш ранніх засновників Швейцарії, причому ранні вчення менонітів ґрунтувалися на вірі, як у місію, так і в служіння Ісусові, якої первісні послідовники анабаптистів дотримувалися з великою переконаністю, попри переслідування з боку різних римо-католицьких та протестантських держав.

Меноніти
Відокремилось відкатолицька церква
CMNS: Меноніти у Вікісховищі
Менно Сімонс (1496—1561) — засновик менонізму

У світі в 2006 році налічувалось 1,5 млн менонітів (2006). За правління Катерини ІІ переселені з Німеччини і Голландії в південноукраїнські степи. Відтак вони переселилися до Північної та Південної Америки: найчисленніші в США, Канаді та Демократичній республіці Конго. Меноніти проживають або в окремих громадах, або розпорошені серед місцевого населення в півсотні країн світу.

Відрізняються від інших християнських конфесій своєю негайною і спонтанною поміччю, яку беззастережно надають потерпілим від стихійних лих. Менонітська церква сповідує добросусідство, безкорисливе й добровільне служіння ближнім, незалежно від їхнього віросповідання. Про історію менонітів та їхнє переселення до Канади писав Арнольд Дік.

Історія

Менонітство виникло в 1530-і роки в ході реформаційного руху в Нідерландах, в якому брали участь радикальні і помірні анабаптисти (від грец. «Знову хрещені»). Раннє нашарування менонітських вірувань було кодифіковано у Дордрехтській сповіді віри 1632 р.[1], але різні релігійні менонітські групи не дотримуються спільного та єдиного визнання чи віри.[2]

Зародження

Рання історія менонітів починається з анабаптистів у німецькомовній та нідерландськомовній частинах Центральної Європи. Німецький термін - «Täufer» або «Wiedertäufer» ("Знову-баптисти" або "анабаптисти", використовуючи грецьку ана ["знову"]).[3] Ці попередники сучасних менонітів були частиною протестантської Реформації, широкої реакції проти практики та теології Римо-католицької церкви. Його найвизначнішою рисою є відмова від хрещення немовлят, вчинок, який мав як релігійний, так і політичний сенс, оскільки майже кожна дитина, народжена в Західній Європі була охрещена в Римо-католицькій церкві. Інші богословські погляди менонітів розвивалися на противагу поглядам римо-католиків або поглядам інших протестантських реформаторів, таких як Мартін Лютер та Ульріх Цвінглі.

Деякі з послідовників реформованої церкви, як от У. Цвінглі вважали, що вимагати членства в церкві, починаючи з народження, не узгоджується з приписами Нового Завіту. Вони вважали, що церква має бути повністю усунена від уряду (протовільна церковна традиція), і що окремі особи повинні приєднуватися лише тоді, коли хочуть публічно визнати віру в Ісуса та бажання жити відповідно до його вчення. На невеликій зустрічі в Цюриху 21 січня 1525 року Конрад Гребель, Фелікс Манц та Джордж Блаурок разом з дванадцятьма іншими охрестили один одного.[4] Ця зустріч позначає початок анабаптистського руху. Слідуючи ідеям реформаторства, інші релігійні групи почали проповідувати про зменшення ієрархічності релігійної структури, відносин з державою, есхатології та сексуальних прав, починаючи від утримання від сексуальних контактів до крайньої цнотливості. Ці рухи разом називають «радикальною реформацією».

Багато урядових та релігійних провідників, як протестанти, так і римо-католики вважали добровільне членство в церкві небезпечним — занепокоєння деяких поглиблювалося повідомленнями про Мюнстерське повстання, очолюване насильницькою сектою анабаптистів. Вони об’єднали зусилля для боротьби з рухом, використовуючи такі методи, як: вигнання, катування, спалювання, утоплення чи обезголовлення.[5] Попри сильні репресивні зусилля державних церков, рух повільно поширився по Західній Європі, насамперед уздовж Рейну. Чиновники вбивали багатьох лідерів анабаптистів, намагаючись очистити Європу від нової секти.[5] До 1530 року більшість керівників-засновників були вбиті за відмову відректися від своїх переконань. Вони вірили, що Ісус навчав, що будь-яке застосування сили, щоб відбитися від когось було неправильним і навчив прощати.

Менно Сімонс

У перші дні анабаптистського руху Менно Сімонс, який був католицьким священиком у Нідерландах, почувши про рух та його засадничі ідеї почав переглядати свою католицьку віру. Він поставив під сумнів доктрину трансубстанціації, але не хотів покидати римо-католицьку церкву. Приводом до радикальних конфесійних змін у житті М. Сімонса було вбивство його брата, члена групи ненасильницьких анабаптистів, якого забили до смерті, коли на нього та його товаришів напали, а ті в силу своєї віри відмовились захищатись. У 1536 році у віці 40 років М. Сімонс покинув римо-католицьку церкву. Незабаром він став лідером анабаптистського руху і був розшуканий владою до кінця свого життя. Згодом його ім'я стало асоціюватися з розсіяними групами ненасильницьких анабаптистів, яким він допомагав організуватись та консолідуватись.[6]

Фрагментація та відгалуження

Протягом 16 століття меноніти та інші анабаптисти невпинно переслідувалися. Цей період гонінь мав значний вплив на формування менонітської ідентичності. «Дзеркало мучеників», опубліковане в 1660 документує значну частину переслідувань анабаптистів та їх попередників, включаючи розповіді про понад 4 000 спалень окремих людей, численні ув'язнення у кам'яниці та живі поховання.[7] Сьогодні ця книга все ще є найважливішою книгою, окрім Біблії, для багатьох менонітів та амішів, зокрема для швейцарської та південнонімецької гілок менонітів. Переслідування тривало до 1710 року в різних частинах Швейцарії.[8]

У 1693 році Якоб Амманн очолив спроби реформувати менонітську церкву у Швейцарії та Південній Німеччині, включивши уникнення причащатися та інші відмінності.  Коли дискусії провалилися Амманн та його послідовники відокремилися від інших меннонітських зборів.

Див. також

Примітки

Джерела