Меноніти

Менонітство виникло в 1530-і роки в ході реформаційного руху в Нідерландах, в якому брали участь радикальні і помірні анабаптисти (від грец. «Знову хрещені»). Раннє нашарування менонітських вірувань було кодифіковано у Дордрехтській сповіді віри 1632 р.^[1], але різні релігійні менонітські групи не дотримуються спільного та єдиного визнання чи віри.^[2]

Зародження

Рання історія менонітів починається з анабаптистів у німецькомовній та нідерландськомовній частинах Центральної Європи. Німецький термін - «Täufer» або «Wiedertäufer» ("Знову-баптисти" або "анабаптисти", використовуючи грецьку ана ["знову"]).^[3] Ці попередники сучасних менонітів були частиною протестантської Реформації, широкої реакції проти практики та теології Римо-католицької церкви. Його найвизначнішою рисою є відмова від хрещення немовлят, вчинок, який мав як релігійний, так і політичний сенс, оскільки майже кожна дитина, народжена в Західній Європі була охрещена в Римо-католицькій церкві. Інші богословські погляди менонітів розвивалися на противагу поглядам римо-католиків або поглядам інших протестантських реформаторів, таких як Мартін Лютер та Ульріх Цвінглі.

Деякі з послідовників реформованої церкви, як от У. Цвінглі вважали, що вимагати членства в церкві, починаючи з народження, не узгоджується з приписами Нового Завіту. Вони вважали, що церква має бути повністю усунена від уряду (протовільна церковна традиція), і що окремі особи повинні приєднуватися лише тоді, коли хочуть публічно визнати віру в Ісуса та бажання жити відповідно до його вчення. На невеликій зустрічі в Цюриху 21 січня 1525 року Конрад Гребель, Фелікс Манц та Джордж Блаурок разом з дванадцятьма іншими охрестили один одного.^[4] Ця зустріч позначає початок анабаптистського руху. Слідуючи ідеям реформаторства, інші релігійні групи почали проповідувати про зменшення ієрархічності релігійної структури, відносин з державою, есхатології та сексуальних прав, починаючи від утримання від сексуальних контактів до крайньої цнотливості. Ці рухи разом називають «радикальною реформацією».

Багато урядових та релігійних провідників, як протестанти, так і римо-католики вважали добровільне членство в церкві небезпечним — занепокоєння деяких поглиблювалося повідомленнями про Мюнстерське повстання, очолюване насильницькою сектою анабаптистів. Вони об’єднали зусилля для боротьби з рухом, використовуючи такі методи, як: вигнання, катування, спалювання, утоплення чи обезголовлення.^[5] Попри сильні репресивні зусилля державних церков, рух повільно поширився по Західній Європі, насамперед уздовж Рейну. Чиновники вбивали багатьох лідерів анабаптистів, намагаючись очистити Європу від нової секти.^[5] До 1530 року більшість керівників-засновників були вбиті за відмову відректися від своїх переконань. Вони вірили, що Ісус навчав, що будь-яке застосування сили, щоб відбитися від когось було неправильним і навчив прощати.

Менно Сімонс

У перші дні анабаптистського руху Менно Сімонс, який був католицьким священиком у Нідерландах, почувши про рух та його засадничі ідеї почав переглядати свою католицьку віру. Він поставив під сумнів доктрину трансубстанціації, але не хотів покидати римо-католицьку церкву. Приводом до радикальних конфесійних змін у житті М. Сімонса було вбивство його брата, члена групи ненасильницьких анабаптистів, якого забили до смерті, коли на нього та його товаришів напали, а ті в силу своєї віри відмовились захищатись. У 1536 році у віці 40 років М. Сімонс покинув римо-католицьку церкву. Незабаром він став лідером анабаптистського руху і був розшуканий владою до кінця свого життя. Згодом його ім'я стало асоціюватися з розсіяними групами ненасильницьких анабаптистів, яким він допомагав організуватись та консолідуватись.^[6]

Протягом 16 століття меноніти та інші анабаптисти невпинно переслідувалися. Цей період гонінь мав значний вплив на формування менонітської ідентичності. «Дзеркало мучеників», опубліковане в 1660 документує значну частину переслідувань анабаптистів та їх попередників, включаючи розповіді про понад 4 000 спалень окремих людей, численні ув'язнення у кам'яниці та живі поховання.^[7] Сьогодні ця книга все ще є найважливішою книгою, окрім Біблії, для багатьох менонітів та амішів, зокрема для швейцарської та південнонімецької гілок менонітів. Переслідування тривало до 1710 року в різних частинах Швейцарії.^[8]

У 1693 році Якоб Амманн очолив спроби реформувати менонітську церкву у Швейцарії та Південній Німеччині, включивши уникнення причащатися та інші відмінності.  Коли дискусії провалилися Амманн та його послідовники відокремилися від інших меннонітських зборів.

• Меноніти в Україні

• Марочко В. І. Меноніти в Україні [Архівовано 24 серпня 2020 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Меноніти // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1961. — Т. 4, кн. VIII : Літери Ме — На. — С. 954-955. — 1000 екз.
• Меноніти // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
• Dietrich Neufeld. Mennonitentum in der Ukraine: Schicksalsgeschichte Sagradowkas [Архівовано 4 грудня 2021 у Wayback Machine.]. Emden : Selbstverlag, 1922. 40 s. (нім.)

Це незавершена стаття про християнство. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.