Наратив

Латинський термін «narratio» (від narrare) позначав до I століття н. е. частину промови оратора, яка слідувала за промовою тезису. Пізніше його почали вживати в риториці щодо промови загалом. Етимологічно пов'язується з латинським прикметником «gnarus» — «знавець»^[1][2]. Виникле від «narratio» «narrative» буквально означає «оповідь» та до середини XX століття часто вживалося щодо сюжетних текстів: міфів, легенд, епосів, романів тощо. Інтерес до наративів зріс у 1970–1990-і роки на тлі досліджень того, які суб'єктивні сенси вносить автор до тексту, що відображає об'єктивні минулі події^[3].

Американський літературний критик Фредрік Джеймсон писав, що: «Наратив — центральна функція або приклад людського розуму»^[4]. Французький філософ Жан-Франсуа Ліотар називав нарацію «найбільш істотною формою звичайного пізнання». За його спостереженнями, найпростішою формою нарації є поєднання іменника з дієсловом^[5]. Йому ж належить введений у 1979 році термін «гранднаратив» («великий наратив»), який позначає текст, що задає систему рамок, у якій пишуться окремі історичні в широкому розумінні тексти, визначаючи що власне є історією^[6].

Дослідження наративів розділилося на низку напрямів: теорії російських формалістів Володимира Проппа, Борис Ейхенбаума та Віктора Шкловського; діалогічна теорія наративу, започаткована Михайлом Бахтіним; теорії нової критики (Річард Блекмар); неоарістотеліанські теорії (Чиказька школа: Вейн Бут, Роналд Крейн); психоаналітичні теорії (Кеннет Берк, Жан Лакан, Зигмунд Фрейд, Карл Абрагам); герменевтичні та феноменологічні теорії (Жорж Пуле, Поль Рікер); структуралістські, семіотичні теорії (Ролан Барт, Альгірдас Греймас, Клод Леві-Строс, Цветан Тодоров, Гайден Вайт); постструктуралістські та деконструктивістські теорії (Жак Деріда, Пол де Ман)^[7].

Якщо структуралістська думка 1970—1980 років обмежувались аналізом традиційних або художніх текстів та технік розповіді як наративів, то виникла паралельно наратологія стверджує розповідальну природу і нетекстуальних у традиційному сенсі об'єктів: наук, релігій^[7]. Така думка здобула назву «наративний поворот», дану Мартіном Крайсвортом у 1992 році (спершу як «narrativist turn», потім «narrative turn»)^[8][9].

В українській культурі концепцію «повернення великих наративів» («повернення деміургів») розробляють філософи та письменники Олег Гуцуляк та Володимир Єшкілєв. Зокрема, вони видали в 1998 р. «Повернення деміургів: Малу українську енциклопедію актуальної літератури» (МУЕАЛ). З 2004 р. функціонує Інститут стратегічного аналізу наративних систем [Архівовано 25 травня 2015 у Wayback Machine.].

Головна функція наративу — репрезентація одиничної події або численних подій. Наратив організовує людський досвід у складений зі знаків текст — усний, письмовий чи утворений іншими знаками, наприклад, зображеннями. Наратив протиставляється уявленню — якщо перший виражається в мові, то уявлення відбувається подумки й недоступне іншим людям. Він є універсальним інструментом як для оповідання, так і сприйняття знань і їх передачі. Наративом може бути як художній чи публіцистичний, науковий або інший словесний текст, так і система знань — міфологія, релігійна чи наукова теорія^[7].

Переважно наратив відображає хронологічний порядок того, що відбувалося в дійсності чи уяві — від ранішого до пізнішого. Проте окремі частини наративу можуть мати інший порядок. Наприклад, текст спочатку подає пізніші подій, після чого зображає що їм передувало. Але в будь-якому випадку наратив подає одні події, факти й уявлення як підстави для інших^[10].

Гранднаративи (інакше «домінантні розповіді») визначають зміст менших наративів, а через них — способи організації культури та соціального життя. Наприклад, для наративів української історії XX—XXI століть гранднаративом є «Історія України-Руси» Михайла Грушевського^[3].

Повідомлення наративу здійснюється наратором. Розділяються експліцитний та імпліцитний наратори. Експліцитний — це особа, що фізично повідомляє наратив, наприклад, читець чи репортер. Такий наратор неминуче накладає на повідомлення відбиток власного досвіду. Імпліцитний наратор не існує буквально, він є відображенням у тексті позиції автора, що повідомляється через персонажів чи звернення самого автора до читачів, слухачів або глядачів. Нарація може виконуватися не одним наратором, а через їх низку: первинного та вторинного нараторів^[11].

• Сюжет
• Оповідь

• Казаков М. Гранд-наратив у історії [Архівовано 20 серпня 2017 у Wayback Machine.] // Спільне. — 2015 — 18 вересня
• Ясь О. В. Традиції великих історичних наративів у світлі культурних епох кінця XVIII—XX ст. // Український історичний журнал. — 2012. — № 5.
• Почепцов Г. Наратив політичний // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.476 ISBN 978-966-611-818-2
• Шелковнікова З. Б. Наративний поворот в лінгвістиці // Лінгвістика ХХІ століття. — 2013. — 2013. — С. 195—200.

• 89-91; 158-159; 228; 317; 339; 442; 498; 574/mode/1up?view=theater [https://archive.org/stream/literaturoznavchat2#page/n9/mode/2up Малий наратив; Наратив; Оповідь; Подвійна логіка наративу; Референційний код; Розповідний стиль; Суб'єктивний наратив; Третьоособовий наратив; Частота] // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 9; 89-91; 158-159; 228; 317; 339; 442; 498; 574.