Поет-лауреат Великої Британії
Британський поет-лауреат — це почесна посада, що призначається монархом Великої Британії за порадою прем'єр-міністра. Ця роль не містить конкретних обов'язків, проте передбачається, що власник писатиме вірші з приводу важливих національних подій. Витоки лауреатства датуються 1616 роком, коли Бену Джонсону було надано пенсію, але першим офіційним представником на цій посаді став Джон Драйден, призначений у 1668 році Карлом II. Після смерті лорда Альфреда Теннісона, який обіймав цю посаду з листопада 1850 по жовтень 1892 року, на знак пошани тривала чотирирічна перерва; лауреатські поеми Теннісона «Ода на смерть герцога Веллінгтона» й «Атака легкої бригади» особливо шанувались вікторіанською публікою. Три поети, Томас Грей, Семюель Роджерс[en] і Вальтер Скотт, відхилили титул лауреата.[1] Станом на 2016 рік поетом-лауреатом Великої Британії є Керол Енн Даффі[en], яку було призначено на посаду у травні 2009 року на фіксований десятирічний термін.
Походження
Походження інституту поетичного лауреатства датується 1616 роком, коли Яків I, король Англії, призначив пенсію письменникові Бену Джонсону.[2] Хоча після нього було призначено ще декілька придворних поетів, ця посада стала постійною тільки в 1668 році, після призначення Джона Драйдена за часів Карла II.[3][4] Драйден, після успіху своєї поеми Аннус Мірабіліс[en] 1689 року, був відсторонений від посади в 1689 році після вступу на престол протестанта Вільгельма III Оранського і Марії II. Драйден, католик-неофіт, відмовився складати присягу на вірність[en] новим монархам, і його було звільнено з посади лауреата. Таким чином він був і лишається єдиним поетом, відстороненим від лауреатства.[5][6] Наступник Драйдена Томас Шедвелл був призначений лауреатом пожиттєво у 1689 році. Він увів звичай писати вірші на Новий рік і День народження монарха, що стало одним із ключових обов'язків на цій посаді.[7] Після призначення Вільяма Вордсворта в 1843 році обов'язки передбачали також складання віршів для подій судового і загальнонаціонального характеру. Лорд Альфред Теннісон займав цю посаду з листопада 1850 по жовтень 1892 року. За словами Ендрю Моушена[en] і Гіларі Лорі, Теннісон «наділив поета-лауреата новим статусом і значущістю», створивши такі поеми, як «Ода на смерть герцога Веллінгтона» і «Атака легкої бригади». Після його смерті ця посада була вакантною на знак поваги; новий лауреат був призначений лише через чотири роки. Ним став Альфред Остін[en] у січні 1896 року[8]. Станом на 2016 рік ця посада лишається почесною, а сам лауреат самостійно вирішує, в яких випадках писати поеми.[1][3] Термін перебування на посаді поета-лауреата змінився після призначення Моушена в 1999 році на термін 10 років; його наступницю Керол Енн Даффі[en] було також призначено на 10-річний фіксований термін.[9] Даффі є перша жінка-поет, перша відкрита бісексуалка, а також перша шотландка, що обіймає цю посаду.[7][10] Лауреатська зарплата Драйдена становила 200 фунтів стерлінгів на рік. У 1630 році Карл I додав щорічну «піпу канарських вин[en]»[a] (572,8 літра), хоча пізніше це було компенсовано у грошовому еквіваленті.[7] Коли було призначено Джона Бетчемана, він відродив алкогольну традицію і отримав 720 пляшок шеррі; станом на 2015 рік ця практика й досі триває.[12] З часів Моушена надається щорічний гонорар у розмірі 5750 фунтів стерлінгів; Моушен також отримав додаткові £19000 за його роботи у сфері освіти. Після призначення Даффі розмір винагороди повернуся до зарплати у £5750 і одного бареля шеррі.[13]
Поети-лауреати і період лауреатства
- (1670—1689) — Джон Драйден[14][15]
- (1689—1692) — Томас Шадуелл[16][17]
- (1692—1715) — Наум Тейт[18][19]
- (1715—1718) — Ніколас Роу (англ. Nicholas Rowe)[20][21]
- (1718—1730) — Лоренс Юсден[20][22]
- (1730—1757) — Коллі Сіббер[20][23]
- (1757—1785) — Вільям Вайтгед[20][24]
- (1785—1790) — Томас Вортон[25][26]
- (1790—1813) — Генрі Джеймс Пай[27]
- (1813—1843) — Роберт Сауті[20][28][b]
- (1843—1850) — Вільям Вордсворт[30][31]
- (1850—1892) — Альфред Теннісон[30][32]
- (1896—1913) — Альфред Остін[32][33]
- (1913—1930) — Роберт Бріджес[34][35]
- (1930—1967) — Джон Мейсфілд[36][37]
- (1968—1972) — Сесіл Дей-Льюїс[38][39]
- (1972—1984) — Джон Бетчеман[40][41]
- (1984—1998) — Тед Г'юз[42][43]
- (1999—2009) — Ендрю Моушен[en][9][44]
- (2009—…) — Керол Енн Даффі[9]
Див. також
- Дитячий лауреат[en]
Коментарі та примітки
Коментарі
Примітки
Джерела
- Dryden, John; Malone, Edmond (1800). The Critical and Miscellaneous Prose Works of John Dryden: Now First Collected: with Notes and Illustrations. London: Cadell and Davies. OCLC 642439986. Архів оригіналу за 5 червня 2021. Процитовано 21 липня 2016.
- Hammond, Paul; Hopkins, David (2014). The Poems of John Dryden: Volume Four: 1686–1696. Abingdon, Oxon: Routledge. ISBN 978-1-317-90536-3. Архів оригіналу за 24 грудня 2016. Процитовано 21 липня 2016.
- Laurie, Hilary; Motion, Andrew (1999). Verses of the Poets Laureate: From John Dryden to Andrew Motion. London: Orion. ISBN 978-0-7528-1859-7.
- Nichol Smith, David (1950). John Dryden. Cambridge: CUP Archive. OCLC 2285804. Архів оригіналу за 24 грудня 2016. Процитовано 21 липня 2016.
- Unwin, Tim (2005). Wine and the Vine: An Historical Geography of Viticulture and the Wine Trade. London: Routledge. ISBN 978-1-134-76192-0. Архів оригіналу за 5 червня 2021. Процитовано 21 липня 2016.
Посилання
- Поет-лауреат // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 236.
