Південні Альпи

Південні Альпи включають Головний вододіл Південного острова, який відокремлює водозбірні басейни більш густонаселеної східної сторони острова від водозборів, що знаходяться на західному узбережжі^[3]. У політичному плані Головний вододіл утворює кордон між регіонами Марлборо, Кентербері та Отаго на південному сході і регіонами Тасмана та Вест-Кост на північному заході.

Південні Альпи простягнулися приблизно на 500 км^[4] вздовж острова, з північного сходу на південний захід. Їх найвища вершина — Аоракі / гора Кука, найвища точка Нової Зеландії — 3724 м. Південні Альпи включають двадцять чотири вершини, висота яких перевищує 3000 м^[4] (див. Список гір Нової Зеландії за висотою). Гірські хребти розділені навпіл льодовиковими долинами, багато з яких заповнені льодовиковими озерами на східній стороні, включаючи озеро Колридж на півночі до озера Вакатіпу в Отаго на півдні. Згідно з інвентаризацією, проведеною наприкінці 1970-х років, у Південних Альпах було зазначено понад 3000 льодовиків розміром більше одного гектара^[5], найдовший з яких — льодовик Тасмана — 23 км в довжину, яка зменшилась з недавнього максимуму в 29 км у 1960-х роках^[6][7].

Населені пункти охоплюють Квінстаун, Ванака, Маруя-Спрінгс, Омарама, спа-центр біля перевалу Льюїса^[en], селище Перевал Артура, село Маунт-Кук та інші.

Основні переправи через Південні Альпи в автомобільній мережі Нової Зеландії охоплюють перевал Льюїс (державне шосе SH 7^[en]), перевал Артура (SH 73), перевал Гааст (SH 6) і дорога до села Мілфорд-Саунд (SH 94).

Південні Альпи так назвав капітан Джеймс Кук 23 березня 1770 року, який описав їх «неймовірну висоту»^[8]. А ще раніше їх відзначив Абель Тасман у 1642 році, його опис західного узбережжя Південного острова часто перекладають як «високо піднята земля»^[9]. Після прийняття Закону 1998 року про врегулювання претензій Нгаї Таху назву ареалу офіційно змінили на «Південні Альпи / Ка Тірітірі о те Моана»^[10].

Гірські хребти

Південні Альпи є гірською системою, яка складається з безлічі великих і малих гірських хребтів та масивів. Основний і найвищий Центральний хребет (Південні Альпи), в якому особливо вирізняється хребет гори Кука / Аоракі^[c][11], тягнеться практично на всю довжину гір, утворюючи Головний вододіл Південного острова і маючи свої назви окремих ділянок (як-от, наприклад, хребет гори Кука/Аоракі). Більшість гірських хребтів мають направлення з Північного сходу на Південний захід. Найбільші і найвідоміші гірські хребти Південних Альп^[11][12]:

• Центральний хребет (хребет гори Аоракі, гора Кука, 3724 м)^[d]
• Ароарокаеге (г. Сефтон, 3151 м)
• Айкен (г. Франклін, 2145 м)
• Бальфур (г. Тейхельман, 3144 м)
• Бен Огау (г. Маука Атуа, 2557 м)
• Бернетт (г. Блекберн, 2409 м)
• Батлер (г. Лоупер-пік, 2485 м)
• Бертон (г. Елі-де-Бомонт, 3109 м)
• Мальте-Брун (г. Мальте-Брун, 3199 м)
• Сілі (г. Сілі, 2627 м)
• Фокс (г. Тасман, 3497 м).

Гірські вершини

Усі вершини Нової Зеландії висотою понад 3000 м розташовані в Південних Альпах. Названих вершин нараховується двадцять чотири^[4] і практично всі вони розташовані в Центральному хребті або поряд із ним. З цих вершин десять мають відносну висотою не менше ніж 300 м, що відповідає спискам незалежних (самостійних) гір Нової Зеландії за критерієм оцінки Новозеландського альпійського клубу.

Клімат

Нова Зеландія має вологий морський помірний клімат з південними Альпами, розташованими перпендикулярно до переважного західного потоку повітря. Річна кількість опадів сильно коливається в межах діапазону — від 3000 мм на Західному узбережжі, 15 000 мм близько до Головного вододілу, і до 1000 мм за 30 км на схід від Головного вододілу (в основному регіон Кентербері)^[13]. Така велика кількість опадів сприяє зростанню льодовиків над лінією снігу. Великі льодовики та снігові поля можна знайти на захід або на ділянці Головного вододілу, а менші льодовики — на схід від нього (Див. Льодовики Нової Зеландії^[en]).

Завдяки своїй орієнтації, перпендикулярній до переважних західних вітрів, діапазон їх дії створює чудові умови для планеризму. Місто Омарама, яке розташоване з підвітряного боку гір, завоювало собі міжнародну репутацію завдяки ідеальним умовам для польотів планерів, а також розвитком таких видів зимового спорту, як ковзанярство та гірськолижний спорт. Домінуючі західні вітри також створюють погодну картину, відому як Північно-західна арка^[en], в якій вологе повітря піднімається над горами, утворюючи дугу хмар на тлі блакитного неба. Такий погодний режим часто спостерігається влітку в Кентербері та Північному Отаго. «Нор'вестер» — це вітер-фен, схожий на Чинук, який дме в Канаді та США, де гірські хребти на шляху переважних вологих вітрів змушують повітря підніматися вгору, таким чином охолоджуючи повітря і конденсуючи вологу до дощу, викликаючи спекотні сухі вітри на низхідному напрямку з підвітряного боку гір.

Південні Альпи лежать уздовж кордону геологічної плити, що є частиною Тихоокеанського вогняного кільця, при цьому Тихоокеанська плита на південному сході просувається на захід і стикається на північному заході з Індо-Австралійською плитою, яка рухається на північ^[14]. За останні 45 мільйонів років зіткнення підняло товщу скель на Тихоокеанській плиті на 20 км, утворюючи Альпи, хоча більша частина цього підняття було розмито. Підйом був найшвидшим за останні 5 мільйонів років, і гори продовжують підніматись сьогодні під впливом тектонічного тиску, що спричиняє землетруси на Альпійському розломі та інші розломи поблизу. Незважаючи на значне підняття, більшість відносних рухів уздовж Альпійського розлому є поперечними, а не вертикальними^[15]. Однак, значне падіння відбувається на межі плити на північ та схід від Північного острова, у западині Хікурангі та океанічному жолобі Кермадек. Передача руху від ударного прослизання на Альпійському розломі до рухомого ковзання в цих зонах субдукції на північ створює систему розломів Марлборо, що призвело до значного підйому в регіоні. Гори складені головним чином кристалічними сланцями; інтрузії гранітів та перидотитів.

У 2017 році велика міжнародна група вчених повідомила, що виявила під Ватароа, невеликим містечком на Альпійському розломі, «екстремальну» гідротермальну активність, «яка може бути дуже значною з комерційної точки зору»^[16][17].

Гори багаті флорою: близько 25 % видів рослин країни зустрічаються над лінією дерев в середовищі існування альпійської рослинності^[en] і на пасовищах з гірськими буковими лісами на більш низьких височинах (на східній стороні, але не в окрузі Вестленд). Холодні схили, які постійно продуваються вітрами, над лінією дерев покриті вирубними ділянками^[en][h]. На сході Альпи спускаються до пасовищ болотистих луків Кентербері-Отаго. Рослини, адаптовані до альпійських умов, включають деревні чагарники, такі як гебе, Dracophyllum і копросма, хвойну снігову тотару і осокові трави^[18]. На західних навітряних більш вологих схилах, переважають вічнозелені ліси (листяні та хвойні), на східних підвітряних більш посушливих — посухостійкі чагарники і трави.

Жива природа гір включає ендемічних птахів, таких як скельний гонець (Xenicus gilviventris). Існує також ряд ендемічних комах, пристосованих до цих висот, особливо мухи, молі, жуки та бджоли. Букові ліси нижчих висот є важливим місцем проживання двох птахів; сірого ківі (Apteryx haastii) та південно-острівного білоголового нестора (Nestor meridionalis meridionalis). Кеа (Nestor notabilis) можна знайти в лісових передгір'ях, а також на більш високих, холодних висотах. Це єдиний у світі альпійський папуга і колись на нього полювали як на шкідника.

Гори важкодоступні і зберігають свою природну рослинність. Значна частина ареалу добре охороняється у складі різних національних парків, зокрема: Національного парку Вестленд Таї Поутіні, Національного парку Маунт-Аспайрінґ^[en] та Національного парку Аоракі / Маунт-Кук або заповідних територій, таких як Лісовий парк Озера Самнер^[en]. На місцевий рослинний світ впливають інтродуковані (завезені) тварини, такі як благородний олень (Cervus elaphus), сарна (Rupicapra rupicapra) та гімалайський тар (Hemitragus jemlahicus), всі вони час від часу ставали об'єктами винищення, в той час як птахи та плазуни уразливі для завезених хижаків.

• Список гір Нової Зеландії

• Campbell, Hamish; Hutching, Gerard (2007). In search of ancient New Zealand. North Shore, N.Z.: Penguin ; GNS Science. ISBN 978-0-143-02088-2.
• Reed, A. W. (1975). Place names of New Zealand. Wellington: A. H. & A. W. Reed. ISBN 0-589-00933-8.

• Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Південні Альпи
• The Exploration of the Southern Alps (from 1940 book). NZETC.
• Southern Alps / Kā Tiritiri o te Moana. Topomap.co.nz 1:50,000 map. Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021. (англ.)
• Південні Альпи // Большая советская энциклопедия : в 30 т. / гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.).