Вагилевич Іван Миколайович

Народився у родині пароха в селі Ясень (нині Калуського району Івано-Франківської області, Україна, тоді Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія).

Закінчив нормальну школу в Бучачі^[2], потім — цісарсько-королівську гімназію Станиславова^[3] (1829^[2]). Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях.

Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у 1835 році (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837 році, (дозволена цензурою Угорського королівства і видана у Будапешті, але заборонена цензурою Греко-Католицької Церкви). 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Івана Вагилевича висвятили на священика лише через сім років після того, як він завершив семінарію.

У 1846–1848 роках був душпастирем у селі Нестаничі (тепер Червоноградського району). За даними Романа Горака, перший його запис в метричних книгах парафії — від 14 листопада 1846 року, останній — 23 серпня 1848 року. Сюди був скерований митрополичою консисторією за сприяння митрополита Михайла Левицького, перебував під наглядом графині Коморовської. Проживав у тому самому будинку, що М. Шашкевич^[4].

Під час «весни народів» Іван Вагилевич 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції: проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, став редактором газети угруповання полонізованої української шляхти «Собор Руський» — «Дневник руський» і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму.

Після розгрому революціонерів кардинал Михайло (Левицький) позбавив Івана Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації вирішив перейти на лютеранство. Так він втратив підтримку своїх покровителів — князя Леона Сапіги та графа Мавриція Дідушицького — куратора бібліотеки Оссолінських, тепер — Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника НАН України, який наполіг на його звільненні. Вагилевич пропрацював лише дев'ять місяців у 1851 році на посаді кустоша (директора) бібліотеки.

Іван Вагилевич ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті львівській», коригував виступи депутатів Галицького сейму, з 1862 року недовго працював перекладачем «Крайового виділу»^[5]. Брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. 1862 року одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті.

Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові. Короткий некролог надрукували в газеті «Слово». Його могилу на Личаківському цвинтарі розшукати неможливо. На полі № 5 стоїть гранітний обеліск із його іменем, надписом українською мовою^[6] проте існують твердження, що ця могила не автентична. Зокрема, Роман Горак стверджував про його встановлення як символічного у 1987 році неподалік могил М. Шашкевича, І. Франка^[7].

Дружина — Амалія, померла 3 лютого 1882 року в 55-річному віці. Останні роки мешкала по вулиці Каліча Гора, 4. Діти:

• Володимир, учень класичної гімназії, помер 11 березня 1863 року в 16-річному віці
• Михайло, помер 3-річним 5 січня 1864 року.

З родиною мешкав певний час у будинку Тадея Василевського на вулиці Каліча Гора, 5^[5].

Наукова діяльність

Писав українською і польською мовами. Перекладав також із чеської мови. Основна його мовознавча праця «Граматика малоруської мови в Галичині» (1844 року, опублікована 1845 року, польською мовою) відіграла помітну роль у лінгво-дидактиці краю. Інша праця — «Розправа про південно-руську мову» (1843, польською мовою) залишилася у рукопису.

Попри складні життєві обставини, він не залишав своїх наукових занять і плідно співпрацював з Авґустом Бельовським на ниві історичної науки, передусім джерелознавства. Так Вагилевич взяв участь у виданні фундаментальних видань «Akta grodzkie i ziemskie» та «Monumenta Poloniae Historica». Писав також власні праці, які мають зразкове джерелознавче підґрунтя.

Підготував опис дако-романської мови з додатком дакійсько-польського словника «Наука про дакійсько-романську мову» (не опублікована, польською мовою). Збирав і опрацьовував лексичні матеріали для словників, зокрема, українсько-німецько-латинського.

Етнографічні праці — «Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття» (1837 р.), «Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині» (1839 р.) та «Лемки, мешканці Західного Прикарпаття» (1841 р.) — містять цінний діалектичний матеріал.

З етнографічними працями Івана Вагилевича пов'язується початок наукового вивчення мови і культури Гуцульщини.

Автор романтичних балад, поезій у прозі, серії статей про українську літературу. Перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською і польською мовами, давши науковий коментар (опубліковано у ЗНТШ, т. 234. Праці філологічної секції. — Л., 1997).

З 1835 року і до кінця життя виступав, в основному, як учений, друкуючи свої цікаві фольклорно-етнографічні та історичні розвідки в руських (українських), чеських і польських виданнях («Русалка Дністровая», «Часопис чеського музею», «Варшавська бібліотека», «Бібліотека Оссолінських», «Родинне коло», «Дневник Руський», «Gazeta Lwówska» та іншій місцевій періодиці). Наукова спадщина Івана Вагилевича й досі не зібрана і не вивчена.

• Співавторство «Русалки Дністрової» → 1837 році
• «Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття» → 1837 році
• «Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині» → 1839 році
• «Лемки, мешканці Західного Прикарпаття» → 1841 році
• «Про упирів та відьом» → 1840 році
• «Монастир Скит у Маняві» → 1848 році
• «Замітки о руській літературі» → 1840 році
• «Наука про дакійсько-романську мову» → 1845 році
• Вагилевич І. Дакійсько-романська мова // Переклад, упорядкування, передмова та додатки Євгена Мельника. — Дрогобич,2023. — 48 с.
• «Граматика малоруської мови в Галичині» → 1844 році
• «Розправа про південно-руську мову» → 1843 році
• «Замітки о руській літературі» → 1848 році
• «Початкові правила малоруської граматики» → 1846 році
• Літературна розвідка «Передговор к народним руським пісням» (передмова з Русалки Дністрової)
• Співавторство «Akta grodzkie i zemskie» та «Monumenta Poloniae Historica»
• Поезії з «Русалки Дністрової»
• Вагилевич В. Грамматика языка малорусского в Галиции / сочиненные Иваном Вагилевичем. —– Львов: Печатано в Ин-те Ставропиг., 1845. — 190 с. [Архівовано 19 вересня 2020 у Wayback Machine.]
  • «Мадей»
  • «Жулин і калина»
  • «Колядки» (ймовірні Вагилевичеві обробки із Русалки Дністрової)
  • «Ладкані» (ймовірні Вагилевичеві обробки із Русалки Дністрової)
  • «Гагілки» (ймовірні Вагилевичеві обробки із Русалки Дністрової)

• Переклади на польську та руську-українську мови:
  • «Дочка Слави» → поема чеського письменника Яна Коллара → !!! році
  • «Краледворський рукопис» → окремі твори В. Ганки та Й. Лінди → !!! році
  • «Слова о полку Ігоревім» → на українську та польську мови → !!! → !!! році
  • «Повість минулих літ» → на польську мову → !!! році

Граф Маврицій Дідушицький у передмові до свої праці «Kronika domowa Dzieduszyckich (1865)» висловив вдячність Івану Вагилевичу за допомогу в її написанні.^[8]

Незважаючи на всю суперечливість життя та творчості Івана Вагилевича , він залишається для українців шанованою персоною, будучи одним із зачинателів українського руху просвітництва та першовідкривачем багатьох фольклорних українських тематик. Тому в багатьох містах та селах України шанують автора «Руської трійці»: називаючи вулиці його іменем, ставлячи меморіальні дошки та пам'ятники.

31 грудня 2013 року в Івано-Франківську відкрили перший у світі пам'ятник «Руській Трійці». Серед постатей на пам'ятнику є, зокрема, Іван Вагилевич^[9]. 30 липня 2015 року сквер, де стоїть пам'ятник, перейменували на Сквер імені Руської Трійці. В Івано-Франківську також є Вулиця Івана Вагилевича.