Користувач:Oleksandr Tahayev/Література Стародавнього Єгипту
Давньоєгипетська література - література написана єгипетською мовою від періоду фараонів Стародавнього Єгипту до кінця римського панування. Поруч з шумерською літературою її вважають найдавнішою літературою світу[1].
Писемність у Стародавньому Єгипті — ієрогліфічна та ієратична — вперше з’явилася наприкінці 4-го тисячоліття до нашої ери під час пізньої фази додинастичного Єгипту. За часів Стародавнього царства (26 століття до н. е. – 22 століття до н. е.) в літературі були такі жанри: похоронні тексти, епістоли та листи, гімн та вірші, а також пам’ятні автобіографічні тексти, в яких йшлося про кар’єру видатних чиновників. Тільки на початку Середнього царства (21 ст. до н. е. — 17 ст. до н. е.) з'явилася оповідна література. Це була «революція засобів», яка, зі слів Річарда Б. Паркінсона[en], була наслідком піднесення інтелектуального класу писарів, нових культурних почуттів індивідуальності, небаченого рівня грамотності й більшого доступу до письмового матеріалу[2]. Отож, літературна творчість майже без винятків була заняттям елітарного класу писарів, що працювали в урядових установах і при дворі володаря-фараона. Однак, серед сучасних дослідників немає повного консенсусу щодо залежності давньоєгипетської літератури від соціально-політичного устрою царських дворів.
Середньоєгипетська мова — розмовна мова Середнього царства — стала класичною мовою[en] за часів Нового царства (16 століття до н. е. – 11 століття до н. е.), коли з'явилися перші тексти народною новоєгипетською мовою. Писарі Нового царства канонізували та переписали багато літературних текстів, написаних середньоєгипетською мовою, сфера вжитку якої тоді вже звузилась до читання вголос священних ієрогліфічних текстів. Деякі жанри літератури Середнього царства, як-от «повчання[en]» та оповідання[en], зберегли популярність у Новому царстві, хоча жанр пророчих текстів відродився лише за часів Птолемеїв (4 століття до н. е. — 1 століття до н. е.). Серед популярних оповідань можна назвати «Розповідь Сінухе[de]» та «Красномовний селянин[en]», а серед важливих повчальних текстів - «Настанови Аменемхета[de]» та «Повчання вірнопідданого[ru]». За часів Нового царства окремим поширеним жанром стало написання пам’ятних графіті на стінах храмів і гробниць, але з шаблонними фразами на взір інших жанрів. Тільки в деяких жанрах заведено було вказувати справжнє ім'я автора, тоді як «повчання» писали під псевдонімами й хибно приписували видатним історичним діячам.
Давньоєгипетська література збереглася на різноманітних носіях: сувоях і пакунках з папірусу, вапнякових або керамічних остраках, дерев’яних дошках для письма, монументальних кам’яних спорудах та саркофагах. Збережені тексти, що їх розкопали археологи, становлять лише невелику частину давньоєгипетського літературного матеріалу. Вологе довкілля заплави Нілу[en] не сприяло збереженню папірусів і чорнильних написів. Натомість, у сухих пустельних околицях єгипетської цивілізації археологи відкрили поховані тисячоліттями таємні сховища літератури.
Стилі письма, засоби написання та мови
Ієрогліфіка, ієратика та демотика
Станом на початок Раннього царства наприкінці 4-го тисячоліття до нашої ери ієрогліфіка та її курсивна форма ієратика вже були добре встановленими стилями письма[4]. Єгипетські ієрогліфи — невеликі малюнки природних предметів[5]. Наприклад, ієрогліф на позначення дверного засуву, що вимовляється se, утворює звук s. У поєднанні з іншим або декількома ієрогліфами він може стати звуком у словах на позначення більш абстрактних понять, таких як-от горя, щастя, краси та зла[6]. На Палеті Нармера, датованій бл. 3100 р. до н.е. під час останньої фази додинастичного Єгипту, для написання імені царя Нармер вжито ієрогліфи, що означають сома і долото[7].
Єгиптяни називали ієрогліфи «словами бога» і використовували їх для високих цілей, наприклад, щоб через похоронні тексти спілкуватися з божествами та духами небіжчиків[8]. Кожне ієрогліфічне слово водночас і означало конкретний предмет, і втілювало сутність цього предмета, визнаючи і його божественне походження, і приналежність до великого космосу[9]. За допомогою особливих ритуалів, наприклад спалення ладану, жерці відкривали для читання духам і божествам ієрогліфи, що прикрашали поверхні храмів[10]. У похоронних текстах Дванадцятої та наступних династій трапляються твердження, що спотворення і навіть пропуск певних ієрогліфів призводять до хороших чи поганих наслідків для померлого мешканця гробниці, чий дух покладається на тексти як на джерело живлення в загробному житті[11]. Спотворення ієрогліфа отруйної змії чи іншої небезпечної тварини усувало потенційну загрозу[11]. Натомість, вилучення кожного екземпляра ієрогліфів, що що зображали ім'я померлої людини, позбавляло її душу здатності читати похоронні тексти і прирікало цю душу на неживе існування[11].
Ієратика — це спрощена скорописна форма єгипетських ієрогліфів[12]. Подібно до ієрогліфів, ієратикою писали священні та релігійні тексти. На 1-ше тисячоліття до нашої ери каліграфічна ієратика стала стилем, яким переважно писали на похоронних папірусах і храмових сувоях[13]. Якщо писання ієрогліфами вимагало граничної точності та обережності, то ієратичним курсивом можна було писати набагато швидше, а писарям було легше вести записи[14]. Насамперед це був скорописний стиль для запису нецарських, немонументальних і менш офіційних текстів, на кшталт приватних листів, юридичних документів, віршів, податкових звітів, медичних текстів, математичних трактатів та настанов[15]. Існувало два стилі ієратики: перший, більш каліграфічний, насамперед для урядових звітів і літературних рукописів, другий - для неофіційних звітів і листів[16].
На середину 1-го тисячоліття до нашої ери царські, монументальні, релігійні та похоронні тексти все ще писали ієрогліфами та ієратичним письмом, тоді як для неофіційних, повсякденних записів використовували ще більш скорописний стиль письма - демотичне[13]. Останнім стилем письма, що побутував у стародавніх єгиптян, була коптська абетка - адаптована версія грецької абетки[17]. Коптська абетка стала стандартом у IV столітті нашої ери, коли християнство стало державною релігією в усій Римській імперії; ієрогліфи було відкинуто як ідолопоклонницькі зображення язичницької традиції, непридатні для написання біблійного канону[17].
Письмове приладдя та матеріали
Єгипетську літературу створювали на різних носіях. Поряд із різцем, потрібним для створення написів на камені, головним знаряддям письма Стародавнього Єгипту булла очеретяна щіточка — стебло очерета з потертим кінцем, схожим на пензлик[18]. Очеретяні щіточки вмочували в барвники — чорний (вугілля) та червоний (вохру) — і писали ними на сувоях папірусу — тонкого матеріалу, виготовленого зі склеєних хрест-навхрест смужок серцевини стебел рослини Cyperus papyrus — а також на невеликих керамічних або вапнякових черепках, знаних як остраки[19]. Вважають, що сувої папірусу були доволі дорогими, адже багато з них є палімпсестами - рукописами, з яких старіший текст змито або зіскоблено, щоб звільнити місце для нового[20]. Це явище, поруч із практикою відривання шматків папірусних документів для створення менших листів, свідчить про сезонний дефіцит папірусу, спричинений обмеженим вегетаційним періодом рослини Cyperus papyrus[20]. Цим також пояснюється часте використання остраків та вапнякових уламків для написання на них коротших письмових творів[21]. Окрім каменя, керамічних остраків та папірусу, писали ще на дереві, слоновій кістці та гіпсі[22].
На початку римського періоду на зміну традиційній єгипетській очеретяній щіточці прийшов головний інструмент письма греко-римського світу - коротша, товща очеретяна ручка з розщепленим пером[23]. Від єгипетських барвників теж відмовилися на користь грецьких чорнил на основі свинцю[23]. Прийняття греко-римського письмового приладдя вплинуло на єгипетський почерк: ієратичні знаки стали ширше розташованими, з округлішими рисами та більшою кутовою точністю[23].
Збереження письмових матеріалів
Підземні єгипетські гробниці, побудовані в пустелі, забезпечують, мабуть, найбільш захищене середовище для збереження папірусних документів. Наприклад, добре збереглося багато похоронних папірусів Книги мертвих, поміщених у гробниці, де вони мали служити путівниками в загробному житті душам померлих мешканців[24]. Однак, класти в похоронні камери нерелігійні папіруси було заведено лише наприкінці Середнього царства та в першій половині Нового царства. Отож, більшість добре збережених літературних папірусів припадають саме на цей період[24].
Більшість поселень Стародавнього Єгипту лежали на алювії заплави Нілу[en], чиє вологе довкілля не сприяло збереженню папірусних документів. Археологи виявили більшу кількість папірусних документів у пустельних поселеннях на землі, що височіє над заплавою[25], і в поселеннях, де не було іригаційних споруд, як-от Елефантина, Ель-Лахун і Ель-Хіба[26].
Тексти на довговічніших матеріалах також втрачалися через різні причини. Камені з написами часто йшли на будівництво нових споруд, а чорнила на керамічних остраках збереглися лише в сухому середовищі[27]. Якщо сувої та пакунки з папірусу зазвичай зберігали в коробках, то остраки зазвичай викидали в сміттєві ями. Одну таку яму випадково виявили в селі епохи Рамесидів Дейр-ель-Медіна. Саме тут знайдено більшість відомих приватних листів на остраках[21]. Серед знайдених тут документів: листи, гімни, оповідання, рецепти, квитанції та заповіти[28]. Пенелопа Вілсон порівнює цю археологічну знахідку з сучасним звалищем чи контейнером для сміття[28]. Вона зазначає, що жителі Дейр-ель-Медіни були неймовірно грамотними за стандартами стародавнього Єгипту, і попереджає, що такі знахідки трапляються лише «...в рідкісних обставинах і за особливих умов»[29].
Джон В. Тейт підкреслює: «Єгипетські матеріали збереглися дуже нерівномірно ...і в сенсі часу, і в сенсі місця»[27]. Наприклад, якщо в дельті Нілу збереглася лише мізерна кількість письмового матеріалу з усіх періодів, то в західних Фівах часів їхнього розквіту такого матеріалу більш ніж досить[27]. Він зазначає, що якщо одні тексти скопійовано багато разів, то інші збереглися лише в одному екземплярі. Наприклад, від часів Середнього царства збереглася лише одна повна копія «Казки про моряка, який зазнав кораблетрощі»[30]. Однак фрагменти цього твору трапляються і на остраках часів Нового царства[31]. Багато інших літературних творів збереглися лише уривками або завдяки неповним копіям втрачених оригіналів[32].
Класична, середня, пізня та демотична єгипетські мови
Хоча письмо з’явилося ще наприкінці 4-го тисячоліття до нашої ери, але спочатку його використовували лише для передачі коротких імен і написів. Зв’язані тексти з’явилися тільки десь за 2600 років до нашої ери, на початку Стародавнього царства[33]. На той час припадає початок першої відомої фази єгипетської мови - давньоєгипетської мови[33]. Давньоєгипетська залишалася розмовною мовою приблизно до 2100 року до н.е., коли на початку Середнього царства вона розвинулася в середньоєгипетську[33]. Якщо середньоєгипетська мова була тісно пов’язана з давньоєгипетською, то новоєгипетська доволі відрізнялася від неї за граматичною структурою. Як народна мова новоєгипетська, ймовірно, з’явилася ще 1600 р. до н.е., але письмовою мовою вона стала бл. 1300 р. до н.е. за часів Амарнського періоду Нового царства[34]. На VII століття до нашої ери новоєгипетська вже поступово розвинулася в демотику, і хоча демотика залишалася розмовною мовою до 5 століття нашої ери, починаючи з 1 століття нашої ери на зміну їй поступово поступово прийшла коптська мова[35].
Поряд з ієрогліфами ієратику використовували ще для запису давньоєгипетської та середньоєгипетської мов, але переважним стилем письма вона стала тільки в новоєгипетській мові[36]. В Новому царстві та протягом решти історії Стародавнього Єгипту середньоєгипетська мова була класичною мовою, яку зазвичай використовували, щоб читати та писати ієрогліфами[37]. А усною мовою вона залишилася для більш піднесених форм літератури: історичних записів, пам’ятних саможиттєписів, гімнів та похоронних заклинань[38]. Однак, у пізні періоди літературу Середнього царства, написану середньоєгипетською мовою, переписали ще й ієратикою[39].
Функції літератури: соціальна, релігійна та освітня
Упродовж усієї історії Стародавнього Єгипту читання та письмо були основними вимогами для роботи на державних посадах, хоча урядовцям допомагала в їхній повсякденній роботі елітна, грамотна соціальна група, відома як писарі[40]. Як засвідчує папірус Анастасія I епохи Рамесидів, за словами Вілсона, можна було навіть очікувати, що писарі «...організують розкопки озера та будівництво цегляної рампи, щоб визначити кількість людей, необхідних для транспортування обеліск і організувати забезпечення військової місії»[41]. Окрім роботи в уряді, неписьменні люди часто зверталися за послугами писарів із складання листів, торгових документів і юридичних документів[42]. Вважається, що письменні люди становили лише 1% населення[43], решту становили неписьменні фермери, скотарі, ремісники та інші робітники [44], а також торговці, які потребували допомоги секретарів-писців[45]. Привілейований статус писаря над неписьменними трудівниками є предметом популярного навчального тексту періоду Рамесидів «Сатира професій», у якій автор висміював низькі, небажані професії, наприклад, гончара, рибалки, пралі та солдата, а натомість хвалив професію писаря[46]. Подібне зневажливе ставлення до неписьменних виражено в «Повчаннях Хеті» часів Середнього царства, які слугували для закріплення високого становища писарів у соціальній ієрархії[47].
Саме писарі були тією соціальною верствою, що відповідала за збереження, передачу та канонізацію літературної класики, а також написання нових творів[48]. Класичні твори, як-от «Розповідь Сінухе[de]» та «Настанови Аменемхета[de]», школярі переписували і щоб навчитись письма, і щоб засвоїти характерні для суспільної верстви писарів етичні та моральні цінності[49]. Більшість навчальних текстів, написаних на остраках у період Середнього царства, належать до жанру повчань («себайт»). Такі оповідання, як Розповідь Сінухе та Цар Неферкаре і генерал Сасенет, рідко слугували для шкільних вправ до часів Нового царства[50]. Вільям Келлі Сімпсон характеризує такі оповідання, як Розповідь Сінухе та Моряк, що зазнав кораблетрощі, як «...настанови чи повчання під виглядом оповідань», адже їхні головні дійові особи втілювали тогочасні загальноприйняті чесноти, як-от любов до дому чи покладання на себе[51].
Відомо кілька випадків, коли особи, що не були писарями, були грамотними й мали доступ до класичної літератури. Докоряючи в листі неслухняному синові, Менена - кресляр, що працював у Дейр-ель-Медіні за часів ХХ династії - процитував уривки з оповідань Середнього царства «Красномовний селянин» і «Розповідь про моряка, який зазнав кораблетрощі»[31]. У сатиричному листі Хорі на папірусі Анастасі I, сучасник Менени епохи Рамесидів, робить догану своєму адресатові за те, що той цитує Настанови Харджедефа в неприйнятній манері напівосвіченої людини, що не належить до верстви писарів[31]. Ганс-Вернер Фішер-Ельферт далі пояснює цю уявну образу аматора на адресу класичної літератури:
Напад Хорі на те, як деякі книжники Рамессада бажали будь-що показати свою більшу чи меншу обізнаність зі стародавньою літературою, можливо свідчить про те, що ці поважні твори потрібно було знати в повному обсязі, а не використовувати їх як схрони з популярними висловами, навмисно вишуканими з минулого. Тогочасну класику перед цитуванням потрібно було повністю вивчити напам’ять і досконально осмислити[52].
Давньоєгипетська література та мистецтво мають нечисленні, але переконливі докази того, що тексти читали вголос для слухачів[53]. Слово, що означає «декламувати» (šdj), зазвичай було пов'язане з життєписами, листами та заклинаннями[54]. «Спів» (ḥsj) же призначався для хвалебних пісень, пісень про кохання, похоронних плачів і певних заклинань[54]. Такі дискурси, як «Пророцтво Неферті», свідчать про те, що твори призначались для читання вголос під час елітних зібрань[54]. У циклі демотичних оповідань 1-го тисячоліття до нашої ери, де йдеться про вчинки Петісе[en], кожне оповідання починається фразою «Голос, який перед фараоном», що вказує на те, що до читання тексту були залучені читець і слухачі[55]. У деяких текстах згадано вигадану аудиторію високопосадовців і царських придворних, але, можливо, що й ширша, неписьменна аудиторія теж брала участь[56]. Наприклад, на похоронній стелі Сенусерта I (правив у 1971–1926 рр. до н. е.) прямо сказано про людей, що збираються і слухають, як писар «вголос читає» написи на стелі[56].
Література ще й служила релігійним цілям. Починаючи з «Текстів пірамід» Стародавнього царства, твори похоронної літератури, написані на стінах гробниць, а пізніше на саркофагах і покладених у гробниці папірусах, призначалися для захисту та супроводу душ у потойбічному житті[57]. Серед цих текстів були магічні замовляння, заклинання та ліричні гімни[57]. Копії не похоронних літературних текстів, знайдені в нецарських гробницях, свідчать про те, що читання цих повчальних текстів і оповідань мало бути розвагою небіжчикам у потойбічному житті[58].
Хоча створення літератури було переважно справою писарів-чоловіків, вважають, що авторками деяких творів були жінки. Наприклад, виявлено кілька згадок про те, що жінки писали листи, а ще збереглися приватні листи, які надсилали та отримували жінки[59]. Однак Едвард Ф. Венте твердить, що можливо і в цих випадках жінки не самі писали листи, а наймали писарів[60].
Датування, місце дії та авторство
Річард Б. Паркінсон і Людвіг Д. Моренц пишуть, що давньоєгипетська література — у вузькому значенні белетристики («красиве письмо») — не була зафіксована в письмовій формі до початку Дванадцятої династії Середнього царства[61]. Тексти Стародавнього царства слугували здебільшого для підтримки божественних культів, збереження душ у загробному житті та особистого бухгалтерського обліку. Лише в Середньому царстві тексти почали писати з метою розваги та задоволення інтелектуальної цікавості[62]. Паркінсон і Моренц ще припускають, що письмові твори Середнього царства були транскрипціями усної літератури Стародавнього царства[63]. Відомо, що деякі усні вірші збереглися в пізнішій письмовій літературі. Наприклад, пісні носіїв нош збереглися в написах гробниць Стародавнього царства[62].
Датування текстів палеографічними чи орфографічними методами становить проблему через різницю в стилях ієратичного письма[64]. Ба більше, автори деяких текстів можливо копіювали характерний стиль старішого архетипу[64]. Дія вигаданих сюжетів часто розгорталася на тлі віддалених у часі сцен, а використання сучасних сюжетів у художній літературі було відносно нещодавнім явищем[65]. Стиль тексту мало допомагає у визначенні точної дати його написання, бо вибір жанру та автора може бути більше пов’язаний з настроєм тексту, ніж епохою, коли його написано[66]. Наприклад, автори Середнього царства могли переносити дію своїх вигаданих текстах мудрості в золоту добу Стародавнього царства (наприклад, Повчання Кагемні, Повчання Птаххотепа і пролог Неферті), або могли створювати розповіді, що розгортаються в хаотичній епосі, яка більше нагадує проблематичне життя Першого перехідного періоду (наприклад, Повчання Мерікаре і Красномовний селянин)[67]. Події інших художніх текстів відбуваються в невизначену епоху і зазвичай містять позачасові теми[68].
Паркінсон пише, що майже всі літературні тексти писали під псевдонімами і часто помилково приписували знаменитим історичним діячам, як-от царям та візирам [70]. Лише в літературних жанрах «повчання» та «плачі/бесіди» є твори, приписувані історичним авторам. Тексти в жанрі «розповіді» ніколи не приписували відомій історичній особі[71]. Тейт твердить, що під час класичного періоду Єгипту «єгипетські писарі виробили власний погляд на історію ролі писарів і «авторства» текстів», але в Пізньому царстві інтерпретацію авторства контролювала релігійна еліта при храмах[72].
Є кілька винятків із правила використання псевдоніма. Відомі справжні імена авторів деяких навчальних текстів періоду Рамесидів, але ці випадки є рідкісними, локалізованими та не є типовими для основних творів[73]. Авторами визнавали тих, хто писав приватні, а часом і зразкові листи. Приватні листи могли використовувати в судах як свідчення, адже унікальний почерк людини можна ідентифікувати як справжній[74]. Приватні листи, отримані або написані фараоном, іноді висікали ієрогліфами на кам'яних пам'ятниках на честь царювання, а царські укази обнародували шляхом висікання на стелах[75].
Літературні жанри та сюжети
Сучасні єгиптологи класифікують єгипетські тексти за жанрами, наприклад, «плачі/дискурси» та оповідання[76]. Єдиний жанр літератури, який виділили самі стародавні єгиптяни, - це «повчання» або себайт[77]. Паркінсон твердить, що назви твору, його вступні слова або ключові слова, що містяться в тексті, слід використовувати для визначення жанру[78]. Більшість текстів писали віршами, але деякі «оповідання» написано прозою[79]. Більшість давньоєгипетських віршів мали форму двовіршів, але іноді траплялися тривірші та чотиривірші[80].
Настанови та повчання
Жанр «настанов» або «повчань», а також жанр «рефлексивних дискурсів» можна згрупувати в рамках ширшого корпусу літератури мудрості, поширеної на Стародавньому Близькому Сході[81]. Цей жанр має дидактичний характер і, як вважають, за часів Середнього царства належав до навчальної програми писарів[82]. Утім, повчання часто містять елементи розповіді, які можуть і повчати, і розважати[82]. Паркінсон твердить, що є докази того, що навчальні тексти створювали насамперед з ідеологічною метою, а не для навчання писарів[83]. Наприклад, Адольф Ерман (1854–1937) пише, що вигадані настанови Аменемхета I (правління 1991–1962 рр. до н. е.) своїм синам «...далеко виходять за межі шкільної філософії, а попередження дітям бути вірними своєму царю не має жодного стосунку до школи»[84]. Якщо оповідна література, наприклад «Красномовний селянин», ставить у центр індивідуального героя, що кидає виклик суспільству та його заведеним ідеологіям, то повчання натомість наголошують, що потрібно дотримуватись заведених у суспільстві догм[85].
У повчаннях трапляються такі ключові слова, як «знати» (rḫ) і «навчати» (sbꜣ)[81]. Ці тексти зазвичай мають шаблонну назву «настанови, які зробив X для Y», де «X» може бути авторитетною особою (наприклад, візиром або царем), яка надає моральну вказівку своєму синові або синам[86]. Іноді важко визначити, скільком вигаданим адресатам призначені ці повчання, бо в деяких текстах чергується однина та множина, коли йдеться про аудиторію[87].
До жанру «повчань» належать такі твори: Максими Птахотепа, Настанови Кагемні, Повчання для царя Мерікаре, Настанови Аменемхета[de], Настанови Харджедефа, Повчання вірнопідданого і Настанови Аменемопе[88]. Від часів Середнього царства збереглися тільки повчання, записані на папірусах[89], а жодного навчального острака не збереглося[89]. Найдавніша дерев'яна письмова шкільна дошка школяра з копією навчального тексту (Повчання Птаххотепа) сягає Вісімнадцятої династії[89]. І Повчання Птаххотепа, і Кагемні знайдено на папірусі Прісса, написаному за часів Дванадцятої династії Середнього царства[90]. Повне Повчання вірнопідданого збереглося лише в рукописах часів Нового царства, хоча вся перша половина збереглася на кам’яній стелі, зведеній на честь чиновника Дванадцятої династії Середнього царства Сехетепібре[91]. Мерікаре, Аменемхет і Харджедеф - це твори часів Середнього царства, що збереглися лише в пізніших копіях Нового царства[92]. Аменемопе — це компіляція часів Нового царства[93].
Оповідна література
«Казки та оповідання» - це, мабуть, найменш представлений жанр зі збереженої літератури Середнього царства та середньоєгипетської мови[95]. Натомість, від періоду Рамесидів Нового царства до періоду Пізнього царства «казки та оповідання» становлять більшість збережених літературних творів[96]. До важливих оповідань Середнього царства належать: «Казка про двір царя Хеопса», «Цар Неферкаре і генерал Сасенет», «Красномовний селянин», «Розповідь Сінухе[de]» та «Казка про моряка, який зазнав кораблетрощі»[97]. До корпусу казок Нового царства належать: Казка про Секененра та Апопі, Історія про взяття Йоппії, Казка про приреченого царевича, Казка про двох братів і Подорож Уну-Амона[98]. До оповідань 1-го тисячоліття до нашої ери, написаних демотикою, належать: оповідання на Стелі Голоду (написане за часів Птолемеїв, але з сюжетом про Стародавнє царство) і цикли оповідань птолемеївського і римського періодів, у яких відомі історичні діячі, як-от Хаемуасет (Дев'ятнадцята династія) та Інарос (Перший перський період), постають як вигадані, легендарні герої[99]. Перед тим, в оповіданнях новоєгипетською мовою, автори найчастіше поміщали божественних героїв у міфологічні місця дії[51].
Паркінсон визначає казки як «...немеморативні, нефункціональні, вигадані оповіді», які зазвичай використовують ключове слово «оповідати» ( s d d )[95]. Він характеризує його як найбільш відкритий жанр, оскільки казки часто містять елементи інших літературних жанрів[95]. Наприклад, Моренц характеризує початкову частину оповідання про пригоди в чужоземних країнах Сінухе як «...похоронну самопрезентацію», яка пародіює типову автобіографію, знайдену на пам’ятних похоронних стелах[100]. Це автобіографія кур'єра, чия служба розпочалася за Аменемхета I[101]. Сімпсон твердить, що смерть Аменемхета I у звіті, наданому його сином, співправителем і наступником Сенусертом I (правління 1971–1926 рр. до н. е.) в армію в початок Сінухе — «...чудова пропаганда»[102]. Моренц описує Моряка, що зазнав кораблетрощі, як звіт про експедицію та міф про подорожі[100]. Сімпсон зазначає літературний прийом історії в історії в The shipwrecked sailor, можливо, надає «...найперші приклади оповідного звіту про кар’єр»[103]. Завдяки дії на чарівному безлюдному острові та персонажу, який є змією, що розмовляє, Моряк, який зазнав кораблетрощі, також можна класифікувати як казку[104]. Хоча такі історії, як Сінухе, Взяття Йоппії та Приречений принц, містять вигадані зображення єгиптян за кордоном, Звіт про Венамуна, швидше за все, заснований на правдивій розповіді про єгиптянина, який подорожував до Бібла у Фінікії, щоб отримати кедр для будівництва кораблів під час правління Рамзес XI[105].
Розповіді та оповідання найчастіше трапляються на папірусах, але часткові, а іноді й повні тексти — на остраках. Наприклад, Сінухе знайдено на п'яти папірусах, складених за часів Дванадцятої та Тринадцятої династій[106]. Пізніше цей текст багато разів копіювали на остраках за часів Дев’ятнадцятої та Двадцятої династій, причому один острак містив повний текст оповідання, написаний з обох боків[106].
Плачі, бесіди, діалоги та пророцтва
До жанру Середнього царства - «пророчих текстів», «плачів», «дискурсів», «діалогів» та «апокаліптичної літератури»[107] - належать такі твори: «Речення Іпувера», Пророцтво Неферті та Бесіда розчарованого зі своєю душею. Наскільки відомо, цей жанр не мав прецедентів в Стародавньому царстві, і жодних оригінальних творів не було написано в Новому царстві[108]. Однак такі твори, як «Пророцтво Неферті», часто копіювали під час Рамессидського періоду Нового царства[109], коли цей жанр Середнього царства було канонізовано, але припинено[110]. Єгипетська пророча література відродилася під час птолемейського та римського періодів, коли було написано такі твори, як Демотична хроніка, Оракул Агнця, Оракул гончара та два пророчі тексти, в яких головним героєм є Нектанеб II (правив у 360–343 до н. е.))[111]. Разом із «навчальними» текстами ці рефлексивні дискурси (ключове слово mdt) належать до категорії літератури мудрості, поширеної на стародавньому Близькому Сході[81].
У текстах Середнього царства сполучні теми включають песимістичний погляд, описи соціальних і релігійних змін і великого безладу по всій країні, приймаючи форму синтаксичної віршової формули «тоді-тепер»[112]. Хоча ці тексти зазвичай характеризують як плачі, Неферті відходить від цієї моделі, забезпечуючи позитивне вирішення проблемного світу[81]. Хоча це оповідання збереглося лише в пізніших копіях, починаючи з Вісімнадцятої династії, Паркінсон твердить, що через очевидний політичний зміст «Неферті» створено під час або невдовзі після правління Аменемхета I[113]. Сімпсон називає його «...явним політичним памфлетом, призначеним для підтримки нового режиму» Дванадцятої династії, заснованої Аменемхетом, який узурпував престол у лінії Ментухотепа одинадцятої династії[114]. У наративному дискурсі Снофру (правління 2613–2589 рр. до н. е.) з Четвертої династії кличе до двору мудреця та священика-лектора Неферті. Неферті розважає царя пророцтвами про те, що країна увійде в епоху хаосу, натякаючи на Перший проміжний період, лише для того, щоб відновити її колишню славу праведним царем — Амені, — якого стародавній єгиптянин легко впізнав би як Аменемхета I[115]. Подібна модель бурхливого світу, який король-рятівник перетворив на золоту добу, була прийнята для Ягняти та Гончара, хоча для їхньої аудиторії, яка жила під римським пануванням, рятівник ще мав прийти[116].
Хоча написаний під час Дванадцятої династії, твір Речення Іпувера зберігся лише з папіруса Дев'ятнадцятої династії. однак людина та його Ба знайдені на оригінальному папірусі Дванадцятої династії, Papyrus Berlin 3024[117]. Ці два тексти нагадують інші дискурси за стилем, тоном і темою, хоча вони унікальні тим, що вигаданій аудиторії відводиться дуже активна роль в обміні діалогом[118]. У першому з них мудрець Іпувер звертається до неназваного царя та його почту, описуючи жалюгідний стан землі, в якому він звинувачує нездатність короля підтримувати королівські чесноти. Це можна розглядати або як попередження царям, або як узаконення нинішньої династії, протиставляючи її нібито бурхливому періоду, який їй передував[119]. У «Людина та його Ба» чоловік розповідає для аудиторії розмову зі своїм «ба» (складовою єгипетської душі) про те, чи продовжувати жити у відчаї, чи шукати смерті як порятунку від нещастя[120].
Вірші, пісні, гімни та тексти про загробне життя
Стела з похоронної кам’яної плити вперше була виготовлена в ранньому Старому царстві. Зазвичай їх знаходять у гробницях мастаба, вони поєднували рельєфні витвори мистецтва з написами з іменами померлих, їхніми офіційними титулами (якщо такі були) та закликами[121].
Вважалося, що похоронні вірші зберігають душу монарха під час смерті. Тексти пірамід є найдавнішою збереженою релігійною літературою, яка містить поетичні вірші[122]. Ці тексти не з’являються в гробницях чи пірамідах, що походять до правління Унаса (правління 2375–2345 рр. до н. е.), який наказав побудувати піраміду Унаса в Саккарі[122]. Тексти пірамід головним чином стосуються функції збереження та виховання душі суверена в загробному житті[122]. Зрештою ця мета включала захист як суверена, так і його підданих у загробному житті[123]. Різноманітні текстові традиції розвинулися з оригінальних текстів пірамід: тексти труни Середнього царства[124], так звана Книга мертвих, Літанія Ра та Амдуат, написані на папірусах від Нового царства до кінця стародавнього Єгипетська цивілізація[125].
Вірші також були написані на честь царювання. Наприклад, на околиці Амона-Ре в Карнаку Тутмос III (правління 1479–1425 до н. е.) з Вісімнадцятої династії спорудив стелу на честь своїх військових перемог, на якій боги благословляють Тутмоса у віршах і забезпечують йому перемоги над його вороги[126]. Окрім кам’яних стел, вірші знайдено на дерев’яних дошках, якими користувалися школярі[127]. Крім прославлення царів[128], вірші були написані на честь різних божеств і навіть Нілу[129].
Серед гімнів і пісень, що збереглися з часів Стародавнього царства, - ранкові вітальні гімни богам у відповідних храмах[130]. Крім того, в Ель-Лахуні виявлено цикл пісень Середнього царства, присвячений Сенусерту III (правління 1878–1839 рр. до н. е.)[131]. Ерман вважає, що це світські пісні, якими вітали фараона в Мемфісі[132], тоді як Сімпсон вважає їх релігійними за своєю природою, але стверджує, що поділ між релігійними та світськими піснями не дуже чіткий[131]. «Пісня арфіста», слова, знайдені на надгробку Середнього Королівства та на Папірусі Харріса 500 з Нового Королівства, мали виконувати для гостей вечері на офіційних бенкетах[133].
У гробницях Амарни, зокрема гробниці Ая, зберігся Гімн богу Атону, написаний за правління Ехнатона (1353–1336 рр. до н. е.) Його присвячено Атону - божеству сонячного диска, якому під час його правління було надано виключне покровительство[134]. Сімпсон порівнює формулювання цієї композиції та послідовність ідей із псалмом 104[135].
Зберігся лише один поетичний гімн, записаний демотичним письмом[136]. Проте вціліло багато єгипетських гімнів пізнього періоду, написаних ієрогліфами на стінах храмів[137].
Жодної єгипетської пісні про кохання не датовано до початку Нового царства, адже їх написано пізньоєгипетською мовою, проте припускають, що вони існували задовго до того, як були записані[138]. Ерман порівнює пісні про кохання з Піснею над піснями, наводячи як доказ звертання «сестра» та «брат», якими закохані називали одне одного[139].
Приватні листи, типові листи та епістоли
Давньоєгипетські зразки листів і послань об’єднані в один літературний жанр. Листи на далекі відстані мали вигляд сувоїв папірусу, запечатаних грязьовими клеймами, тоді як на остраках писали коротші, неконфіденційні листи, призначені для одержувачів, що мешкали поблизу[140]. Царську та офіційну кореспонденцію вели ієратикою, а іноді ці листи висікали ієрогліфами на камені, тим самим надаючи їм високого статусу[141]. Серед розмаїтих текстів, що їх писали школярі на дерев'яних дошках, були й зразкові листи[89]. Як зразки епістолярних листів для переписування школярам могли слугувати і приватні листи, авторами яких, зокрема, були їхні вчителі чи родичі[142]. Однак ці моделі рідко фігурували в навчальних рукописах; натомість використовувалися вигадані листи, знайдені в численних рукописах[143]. Загальною епістолярною формулою, яка використовувалася в цих типових листах, була «офіційний А. каже писареві Б»[144].
Найдавніші відомі приватні листи на папірусі були знайдені в похоронному храмі, що датується правлінням Джедкаре-Ізезі (2414–2375 рр. до н. е.) П’ятої династії[145]. Інші листи датуються Шостою династією, коли почався піджанр послання[146]. Навчальний текст «Книга Кеміта», датований одинадцятою династією, містить перелік епістолярних привітань і розповідь із закінченням у формі листа та відповідною термінологією для використання в пам'ятних біографіях[147]. В інших листах раннього Середнього царства також використовуються епістолярні формули, подібні до Книги Кеміта[148]. Папіруси Хеканахт, написані джентльменом-фермером, датуються одинадцятою династією і являють собою одні з найдовших приватних листів, написаних у стародавньому Єгипті[69].
Під час пізнього Середнього царства більшу стандартизацію епістолярної формули можна побачити, наприклад, у серії типових листів, взятих із депеш, надісланих до фортеці Семна в Нубії під час правління Аменемхета III (правління 1860–1814 рр. до н. е.)[149]. Послання також писалися за всіх трьох династій Нового царства[150]. У той час як листи до померлих писали з часів Стародавнього царства, написання листів-клопотань у епістолярній формі до божеств почалося в епоху Рамессіда, ставши дуже популярним під час перського та птолемеївського періодів[151].
Епістолярний сатиричний лист Папіруса Анастасія I, написаний за часів дев'ятнадцятої династії, був педагогічним і дидактичним текстом, скопійованим на численні остраки школярами[152]. Венте описує багатогранність цього послання, яке містило «...належні привітання з побажаннями цього і наступного життя, риторичну композицію, тлумачення афоризмів у літературі мудрості, застосування математики до інженерних проблем і розрахунок запасів для армії, і географія Західної Азії»[153]. Більше того, Венте називає це «...полемічним трактатом», який радить проти зубріння, механічного вивчення термінів для місць, професій і речей; наприклад, неприйнятно знати лише топоніми Західної Азії, а й важливі деталі про її топографію та маршрути[153]. Щоб посилити повчання, у тексті використовуються сарказм та іронія[153]
Біографічні та автобіографічні тексти
Кетрін Парк, почесний професор англійської мови та жіночих досліджень Університету Міссурі в Колумбії, штат Міссурі, пише, що найдавніші «пам’ятні написи» належать Стародавньому Єгипту і датуються 3-м тисячоліттям до нашої ери[154]. Вона пише: «У стародавньому Єгипті шаблонні розповіді про життя фараона вихваляли безперервність династичної влади. Хоча зазвичай вони пишуться від першої особи, ці заяви є публічними, загальними відгуками, а не особистими висловлюваннями»[155]. Вона додає, що, як і в цих стародавніх написах, людське бажання «...святкувати, вшановувати та увіковічнити імпульс життя проти смерті» є метою біографій, написаних сьогодні[155]
Олів’є Перду, професор єгиптології в Колеж де Франс, стверджує, що біографій не існувало в Стародавньому Єгипті, і що пам’ятні письма слід вважати автобіографічними[156]. Едвард Л. Ґрінштейн, професор Біблії Тель-Авівського університету та Університету Бар-Ілан, не погоджується з термінологією Перду, заявляючи, що стародавній світ не створював «автобіографій» у сучасному розумінні, і їх слід відрізняти від «автобіографічних» текстів стародавній світ[157]. Однак і Перду, і Грінстайн стверджують, що автобіографії стародавнього Близького Сходу не слід ототожнювати з сучасним поняттям автобіографії[158].
У своїй дискусії про Екклезіаста в єврейській Біблії Дженніфер Кусед, доцент кафедри релігії в олбрайт-коледжі, пояснює, що серед вчених немає твердого консенсусу щодо того, чи існували в стародавньому світі справжні біографії чи автобіографії[159]. одним із головних наукових аргументів проти цієї теорії є те, що поняття індивідуальності не існувало до європейського Відродження, що спонукало Куседа написати: «...таким чином, автобіографія стає продуктом європейської цивілізації: Августин породив Россо, породив Генрі Адамса, і тому на"[159]. Кусед стверджує, що використання «Я» від першої особи в давньоєгипетських пам’ятних похоронних текстах не слід сприймати буквально, оскільки передбачуваний автор уже мертвий. Похоронні тексти слід вважати біографічними, а не автобіографічними[158]. Кусед застерігає, що термін «біографія», застосовуваний до таких текстів, є проблематичним, оскільки вони також зазвичай описують досвід подорожі померлої людини через загробне життя[158].
Починаючи з похоронних стел для чиновників пізньої Третьої династії, невеликі біографічні деталі додавалися поруч із титулами померлих чоловіків[160]. Проте лише за часів Шостої династії були записані розповіді про життя та кар’єру урядовців[161]. Біографії гробниць стали детальнішими в епоху Середнього царства і включали відомості про родину померлого[162]. Переважна більшість автобіографічних текстів присвячена бюрократам-писцям, але за часів Нового царства деякі були присвячені військовим офіцерам і солдатам[163]. В автобіографічних текстах пізнього періоду більше уваги приділяється зверненню за допомогою до божеств, ніж праведним діям, щоб досягти успіху в житті[164]. У той час як ранні автобіографічні тексти стосувалися виключно вихваляння успішного життя, автобіографічні тексти пізнього періоду включають плач про передчасну смерть, подібно до епітафій стародавньої Греції[165].
Укази, хроніки, списки царів та історії
Сучасні історики вважають деякі біографічні чи автобіографічні тексти важливими історичними документами[166]. Наприклад, біографічні стели військових генералів у гробницях-каплицях, побудованих за Тутмоса III, надають багато відомостей про війни в Сирії та Палестині[167]. Однак аннали Тутмоса III, вирізьблені на стінах кількох пам’ятників, побудованих під час його правління, наприклад, у Карнаку, також зберігають інформацію про ці походи[168]. Аннали Рамзеса II (правління 1279–1213 до н. е.), що розповідають про битву при Кадеші проти хеттів, уперше в єгипетській літературі включають оповідну епічну поему, яка відрізнялася від усіх попередніх віршів, які служили для святкування та повчань[169].
Іншими документами, корисними для дослідження єгипетської історії, є стародавні списки царів, знайдені в стислих хроніках, наприклад камінь П'ятої династії Палермо[170]. Ці документи узаконили претензії тогочасного фараона на суверенітет[171]. Протягом усієї давньоєгипетської історії царські укази розповідали про діяння правлячих фараонів[172]. Наприклад, нубійський фараон Піє (правління 752–721 рр. до н. е.), засновник Двадцять п’ятої династії, поставив стелу, написану класичною середньоєгипетською мовою, яка описує з незвичайними нюансами та яскравими образами його успішні військові кампанії[173].
Єгипетський історик, відомий під своїм грецьким іменем Манефон (бл. 3 ст. до н. е.), був першим, хто склав повну історію Єгипту[174]. Манефон був активним під час правління Птолемея II (283–246 рр. до н. е.) і використовував «Історію» грека Геродота (бл. 484 р. до н. е. — бл. 425 р. до н. е.) як головне джерело натхнення для історії Єгипту, написаної грецькою мовою[174]. Однак першоджерелом для роботи Манефона були хроніки зі списком царів попередніх єгипетських династій[171].
Графіті над могилами та храмами
Фішер-Ельферт виділяє давньоєгипетські графіті як літературний жанр[175]. Під час Нового царства писарі, які подорожували стародавніми місцями, часто залишали графіті на стінах священних похоронних храмів і пірамід, зазвичай на згадку про ці споруди[176]. Сучасні вчені вважають цих писарів не просто туристами, а паломниками, які відвідували священні місця, де вимерлі культові центри могли використовуватися для спілкування з богами[177]. Є докази освітнього остракона, знайденого в гробниці Сененмута (TT71), що шаблонне написання графіті практикувалося в школах писарів[177]. В одному графіті, залишеному в храмі-упокійнику Тутмоса III у Дейр-ель-Бахрі, модифікований вислів із «Максим Птахотепа» включено до молитви, написаної на стіні храму[178]. Писарі зазвичай писали свої графіті окремими групами, щоб відрізнити свої графіті від інших[175]. Це призвело до конкуренції серед писарів, які іноді принижували якість графіті, написаних іншими, навіть предками з професії писаря[175].
Спадщина, переклад та усний переклад
Після того як копти прийняли християнство в перших століттях нашої ери, їх коптська література відокремилася від фараонів та елліністичної літературної традиції[179]. Тим не менш, вчені припускають, що давньоєгипетська література, можливо, в усній формі, вплинула на грецьку та арабську літератури. Проводяться паралелі між єгипетськими солдатами, які пробираються до Яффи, сховані в кошиках, щоб захопити місто в історії «Взяття Йоппії», і мікенськими греками, які пробираються до Трої на Троянському коні[180]. Взяття Йоппії також порівнювали з арабською історією про Алі-Бабу в «Тисячі й одній ночі»[181]. Існує припущення, що Синдбад-Мореплавець міг бути натхненний казкою фараона про моряка, який зазнав кораблетрощі[182]. Деякі єгипетські літератури коментували вчені стародавнього світу. Наприклад, єврейський римський історик Йосиф Флавій (37– бл. 100 р. н. е.) цитував і коментував історичні тексти Манефона[183].
Найновіший ієрогліфічний напис Стародавнього Єгипту, відомий сьогодні, знайдений у храмі у Філах, датований точно 394 роком нашої ери під час правління Феодосія I (правління 379–395 років нашої ери)[184]. У 4 столітті нашої ери еллінізований єгиптянин Гораполлон склав огляд майже двохсот єгипетських ієрогліфів і дав своє тлумачення їхніх значень, хоча його розуміння було обмеженим і він не знав фонетичного використання кожного ієрогліфа[185]. Це дослідження, очевидно, було втрачено до 1415 року, коли італієць Крістофоро Буондельмонті придбав його на острові Андрос[185]. Атанасіус Кірхер (1601–1680) першим у Європі зрозумів, що коптська мова є прямим мовним нащадком давньоєгипетської[185]. У своєму «Едіпі Егіпетському» він зробив першу злагоджену європейську спробу інтерпретувати значення єгипетських ієрогліфів, хоч і на основі символічних висновків[185].
Лише в 1799 році, коли Наполеон знайшов тримовний (тобто ієрогліфічний, демотичний, грецький) напис на стелі на Розеттському камені, сучасні вчені змогли розшифрувати давньоєгипетську літературу[186]. Першу серйозну спробу перекладу ієрогліфів Розеттського каменю зробив Жан-Франсуа Шампольон (1790–1832) у 1822 році[187]. Найперші спроби перекладу єгипетської літератури в 19 столітті були спробами підтвердити біблійні події[187].
До 1970-х років вчений консенсус полягав у тому, що давньоєгипетська література — хоч і має схожість із сучасними літературними категоріями — не була незалежним дискурсом, не зазнаним впливу стародавнього суспільно-політичного порядку[188]. Однак, починаючи з 1970-х років, все більше істориків і літературознавців ставлять під сумнів цю теорію[189]. У той час як до 1970-х років вчені розглядали давньоєгипетські літературні твори як життєздатні історичні джерела, які точно відображають умови цього стародавнього суспільства, тепер вчені застерігають від такого підходу[190]. До вивчення окремих літературних творів науковці все частіше використовують багатоаспектний герменевтичний підхід, за якого враховується не лише стиль і зміст, а й культурний, соціальний та історичний контекст твору[189]. Окремі твори потім можна використовувати як тематичні дослідження для реконструкції основних рис давньоєгипетського літературного дискурсу[189].
Примітки
Список літератури
зовнішні посилання
- Інтернет-довідник із стародавньої історії: Єгипет (від Фордхемського університету, Нью-Йорк)
- Мова Стародавнього Єгипту (бельгійський єгиптолог Жак Кіннер)
- Книга: Література стародавніх єгиптян, читабельний формат HTML
- Електронна книга «Проект Гутенберга з літератури стародавніх єгиптян» (Е. А. Уолліс Бадж)
- University of Texas Press - Література Старого Єгипту: Антологія (2001) (Повна передмова, Джон Л. Фостер)
| ||||||||||||||||
[[Категорія:Література Стародавнього Єгипту]]
