Мамонтове дерево велетенське

Мамонтове дерево велетенське
	Дерево «Велетень грізлі» в гаю Маріпоза, Національний парк Йосеміті
Охоронний статус
	; Під загрозою зникнення (МСОП 3.1)
Біологічна класифікація
Царство:	Рослини (Plantae)
Клада:	Судинні рослини (Tracheophyta)
Клада:	Голонасінні (Gymnosperms)
Відділ:	Хвойні (Pinophyta)
Клас:	Хвойні (Pinopsida)
Порядок:	Соснові (Pinales)
Родина:	Кипарисові (Cupressaceae)
Підродина:	Sequoioideae
Рід:	Мамонтове дерево (Sequoiadendron)
Вид:	Мамонтове дерево велетенське (S. giganteum)
Біноміальна назва
	Sequoiadendron giganteum; (Lindl.) J.Buchholz, 1939
	червоним – Sequoiadendron giganteum, зеленим – Sequoia sempervirens

Мамонтове дерево велетенське^[1], або секвоядендрон велетенський (Sequoiadendron giganteum) — єдиний сучасний вид роду мамонтове дерево (Sequoiadendron), також відомий як «гігантська секвоя» та «велінгтонія». Є одним із найдовговічніших і найбільших дерев на Землі. Це однодомна вічнозелена рослина. Дорослі дерева досягають висоти до 100 метрів з діаметром стовбура 10-12 м. Найстаріше сучасне мамонтове дерево велетенське має вік 3200 років, встановлений за річними кільцями.

Опис

Кора червоно-бурого забарвлення, з глибокими тріщинами, дуже товста — 60-70 см. Кора дерева дуже погано загоряється, що захищає рослину під час пожеж. Обвуглюючись, кора запобігає пошкодженню деревини. Крона правильна, пірамідальної форми. Хвоя дрібна. Має дуже багато декоративних форм: плакучу, карликову, блакитну, золотисту. Завдяки цьому вид широко використовують для монументальних контрастних композицій у лісопарковому будівництві. Крім того, має дуже цінну деревину. Вона легка і міцна, не гниє, добре піддається обробці.^[2]

Популяції мамонтового дерева були значно поширені в Північній Америці. Сьогодні його вважають реліктовим видом, що потребує охорони. Спосіб мікроклонального розмноження рослини^[3]^[4]^[5] є досить дорогим і наукомістким. Рослину дуже важко розмножити насіннєвим або вегетативним способами. Для насіннєвого розмноження необхідні специфічні умови^[6], а живці важко вкорінюються.

Розмноження мамонтового дерева велетенського проблематично проходить у власному середовищі існування через те, що насіння успішно проростає при максимальній інсоляції та в багатих мінералами ґрунтах, вільних від конкуруючої рослинності. Навіть якщо насіння проросте у вологому хвойному перегної навесні, ці проростки гинуть у міру висихання лісової підстилки влітку.^[7]

Назву вид дістав через велетенські розміри і зовнішню схожість своїх величезних повислих гілок з бивнями мамонта. Цей вид був значно поширений у північній півкулі наприкінці крейдового періоду і в третинному періоді, зараз збереглося лише близько 30 гаїв, розташованих на західному схилі Сьєрра-Невади в Каліфорнії на висоті 1500—2000 м над рівнем моря.

Наукову назву мамонтового дерева велетенського, описаного в 1853 році, змінювали кілька разів через бажання присвоїти дереву ім'я одного з великих людей того часу. Найбільші мамонтові дерева мають власні імена: «Батько лісів», «Генерал Шерман», «Генерал Грант» та інші. Латинську назву дерево дістало на честь творця алфавіту Черокі — індіанця на ім'я Секвоя.

Мамонтове дерево як декоративну рослину розводять у багатьох країнах світу: південно-західній частині Європи, куди воно було завезене ще в середині XIX століття, а також у Південному Криму, Середній Азії, на Чорноморському узбережжі Кавказу, в Закарпатті.

Мамонтове дерево велетенське викарбуване на монеті номіналом 25 центів Каліфорнії.

Поширення

Велетенські секвої Західної Сьєрри-Невади, Каліфорнія. Трапляються в розрізнених гайових осередках, число яких налічує 68 гаїв, на площі лише 144 кв. км. Зазвичай у вигляді чистих деревостанів не трапляються. Площа гаїв варіюється від 12,4 кв. км 20 000 стиглими деревами до маленьких осередків з 6-ма рослинами.

Велетенська секвоя зазвичай зростає у вологому кліматі за умов сухого літа та сніжних зим. Більшість гаїв сформувалися на гранітно-залишкових та алювіальних ґрунтах. Висота над рівнем моря становить 1400-2000 м на півночі та 1700-2150 м на півдні. Експозиція схилів переважно південна у північних горах та північних схилах південних гір.

Висока репродуктивність не пов'язана зі збереженням поточної чисельності популяцій. Деякі гаї, наприклад, містять достатньо приросту для збереження щільності стиглих деревостанів у майбутньому. Однак з часів відкриття Америки ця щільність поступово зменшується.

Історичні терени

У наш час головний ареал обмежений осередками в Каліфорнії, однак у доісторичні часи вид був поширений у Північній Америці та Євразії у складі хвойних лісів до моменту настання крайньої льодовикової ери. Старіші скам'янілі зразки, надійно ідентифіковані як гігантські секвої, були знайдені в відкладеннях крейдяної ери з багатьох місць у Північній Америці та Європі та навіть у Новій Зеландії^[8] та Австралії.^[9]

Екологія

Гігантські секвої багато в чому пристосовані до лісових пожеж. Їхня кора надзвичайно вогнестійка, і їхні шишки, як правило, відкриваються одразу після пожежі^[10]. Гігантські секвої є піонерським видом^[11] і відчувають труднощі з розмноженням у своєму початковому середовищі існування (і дуже рідко розмножуються під час культивування) через те, що насіння здатне успішно рости лише на сонці та в багатих мінералами ґрунтах, вільних від конкуренції. Тому їм потрібні періодичні лісові пожежі, щоб очистити конкуруючу рослинність і гумус ґрунту, перш ніж відбудеться успішне відновлення. Вивірки, бурундуки, зяблики та горобці споживають щойно пророслі саджанці, перешкоджаючи їхньому росту^[12].

Вогонь також приносить гаряче повітря високо в купол через конвекцію, яка, своєю чергою, висихає та відкриває шишки. Природні пожежі також можуть бути важливими для стримування мурах-теслярів^[13]. Крім вогню, деякі зоологічні чинники також сприяють вивільненню насіння гігантської секвої. Найважливішим з них є довгоносик (Phymatodes nitidus), який відкладає яйця на шишки, в які потім личинки свердлять дірки. Пошкоджені влітку жуками шишки повільно розкриваються протягом наступних кількох місяців. Іншим агентом є вивірка Дуґласа (Tamiasciurus douglasi), яка гризе м'ясисті зелені лусочки молодших шишок. Вивірки активні цілий рік, і частина насіння випадає та поширюється під час поїдання шишок.