Моніка Вітті

Ранні роки

Моніка Вітті народилася під ім'ям Марія Луїза Чечареллі 1931 року в Римі, у простій католицькій родині^[7]. Мати була родом з Болоньї, а батько з Рима. У дитинстві 8 років Моніка прожила в Мессіні, через роботу батька, який був інспектором із зовнішньої торгівлі^[8]. Дитинство Моніки не було щасливим, її відносини з батьками завжди були напруженими, вона запам'ятала їх як дуже строгих людей: дівчина ставала свідком постійних сімейних конфліктів й в усьому повинна була підкорятися їм^[9]. Моніка була третьою дитиною та єдиною донькою в родині, батьки більше піклувалися про її старших братів і майже не приділяли їй уваги. Вона часто доношувала одяг за своїми братами, «відчувала себе повною нікчемою»^[7]. Оскільки Моніка не любила холод, вона багатошарово одягалася, через що її називали «ніженкою», або «сім спідниць» («setti vistìni»), згодом це домашнє прізвисько стало назвою автобіографічної книги акторки^[9][7]. Дівчина змалку хотіла стати акторкою, хоча члени її родини не цікавилися кінематографом. Моніка, згадувала, що свою пристрасть до театру вона вперше проявила на Сицилії, у віці 12 років, під час бомбардувань, коли влаштовувала вистави для братів, щоб відвернути їхню увагу від жахів Другої світової війни^[9].

Під час війни я була зі своїми братами на Сицилії. Там почалися вибухи, і ми побігли до підвалу. Ми не знали, що робити, люди довкола плакали. І ми спорудили театр: повісили ковдру, потім зробили ляльок, намалювали очі, ніс, рота і щось говорили. Це був мій перший виступ

— Моніка Вітті^[9]

Потім вона переїхала з родиною у Неаполь, в район Вомеро^[10]. Але після початку бомбардувань Неаполя — їм довелося переїхати у Рим, де у віці 14 років Моніка дебютувала на сцені невеликого місцевого театру у виставі «Противник», де вона зіграла матір 45 років, яка втратила сина у війні. Батьки акторки були проти її театральної кар'єри, на думку матері, сцена могла «занапастити душу і тіло» її дочки. Мати погрожувала Моніці словами: «Ніколи, ти ніколи не гратимеш! […] Тільки через мій труп!»^[9]. Виступи на сцені допомагали дівчині на деякий час залишати «похмуре життя» родинного оточення. За словами Моніки, вже після першого виступу на сцені вона вперше відчула себе «вільною, безтурботною, щасливою», що «вперше в житті все було добре»^[9].

Навчання акторству та перші ролі

Після закінчення школи, коли Моніці було 18 років, її родина — брати та батьки — емігрували до США. Але вона вирішила залишитися в Італії і в 19 років змогла поступити до Національної академії драматичного мистецтва, яку успішно закінчила^[9]. Перша спроба поступити виявилася невдалою. Викладачі заявили, що в Моніки слабкі голосові зв'язки й відправили додому. Наступного дня Моніка пішла до лікарні, де благала лікаря видати їй довідку про те, що з її голосовими зв'язками все гаразд. Вражений лікар написав, що вона цілком здорова^[9]. І Моніку прийняли в академію, в жовтні 1951 року вона почала навчання під керівництвом Сільвіо Д'Аміко та Серджо Тофано^[11]. За словами Моніки, її батьки цього часу, як і раніше, не сприймали її професію й соромилися її перед іншими, вихваляючи при цьому її братів, один з яких став юристом, а інший — журналістом^[9]. З самого початку навчання Моніка одразу ж продемонструвала свій нетрадиційний темперамент і поведінку, її вважали нонконформісткою, оскільки вона не користувалася косметикою й майже завжди носила чорний одяг^[11].

Після успішного закінчення Академії у 1953 році, у Вітті почалася плідна театральна кар'єра, протягом якої вона показала себе різноплановою акторкою, граючи у п'єсах таких класиків, як Шекспіра, Мольєра, Толстого, Достоєвського, Чехова, Маріво, Брехта, Йонеско, Осборна та сучасних італійських драмарургів^[12]. Особливо значним досвідом театральної гри для Моніки  була гра у виставах «Мандрагола» і «Пригоди синьйора Бонавентури», поставлених її колишнім педагогом Серджо Тофано, де вона вперше продемонструвала свій талант комедійної акторки^[11].

За порадою Тофано, акторка вирішила взяти собі псевдонім «Моніка Вітті», який складався з «більш артистичниго» ім'я та прізвища. «Вітті» з'явилося з прізвища матері — Аделіни Віттільї; а ім'я «Моніка» — акторка вибрала з книги, яку вона щойно прочитала, тому що воно «звучало краще»^[13].1955 рік став важливим періодом театральної кар'єри Моніки. Відбувся її дебют у ролі Маріани в опері Мольєра «Аваро», поставлену Алессандро Ферсеном в театрі «Олімпіко» у Віченці; а наступного року, на тій самій сцені, вона зіграла роль Офелії у «Гамлеті», поставлену Ріккардо Баккеллі^[14]. 1956 року Моніка грала головну героїню вистави «Белла» письменника Чезаре Меано в Театро дель Конвеньйо в Мілані під керівництвом Енцо Ферр'єрі. Окрім цього, Моніка виступала у серії комедійних одноактних вистав у римському театрі «Арлекіно»^[11]. Окрім цього з середини 1950-х років акторка почала з'являтися на телебаченні, де виступала у телевиставах («Плоди освіти» (1955), «Єпископ» (1956) тощо) та передачах («Я знаю, що ти маска» (1955)).

За словами Моніки, на початку кар'єри вона не збиралася ставати кіноакторкою, бо їй більше подобалося працювати в театрі^[12]. До того ж, знайомі кіноагенти казали їй, що з такими зовнішними даними вона ніколи не стане відомою кіноакторкою. Успіхом у ті часи користувалися акторки-шатенки з осиною талією та пишними грудьми, зокрема Джина Лоллобриджида, Софі Лорен, Лючія Бозе, тоді як Моніка, висока та худорлява (ії зріст складав 170 см, а вага — 56 кг) блондинка з сумними очима, не підходила на роль секс-символу^[15]. Від першої пропозиції знятися в кіно — вона відмовилася через те, що режисер Лучано Еммлер хотів, щоб для знімання у фільмі «Дівчина з площі Іспанії» вона зробила пластичну операцію і змінила форму свого носа, хоча акторка завжди вважала її нормальною^[12]. Надалі Моніці запропонували знятися у комедії «Сміятися! Сміятися! Сміятися!» (1955), яка стала її дебютом у кіно. Вітті погодилася на цю роль, бо режисер фільму сказав, що йому потрібна акторка «негарна, але симпатична». Перша кінороль не привернула уваги режисерів, тому їй протягом наступних кількох років пропонували переважно незначні ролі^[12].

Перший успіх

Працюючи в театрі під керівництвом Мікеланджело Антоніоні, який у 1957—1960 поставив декілька вистав з Вітті й навіть спеціально для акторки написав п'єсу «Таємний скандал», у акторки почалися романтичні стосунки з цим режисером, що перепліталися з мистецькою діяльністю^[12]. За визнанням публіки, Вітті стала «музою» Антоніоні, сам режисер казав, що вона: «безумовно надихає мене, тому що мені подобається спостерігати за нею та спрямовувати її, але ролі, які я їй даю, далекі від її власного характеру»^[16]. Зокрема, заінтригував Антоніоні і хрипкий голос акторки, через що він залучив її до дублювання головної ролі у його фільмі «Крик» 1957 року^[11]. Знайомство Вітті з генієм італійського кіно стало поворотним моментом у її житті. Хоча до цього Вітті виконала одну з головних ролей у комедії «Трійця» 1958 року, але вона досі вважалась маловідомою акторкою^[12]. Надалі режисер не лише знімав Моніку у своїх фільмах, але й вплинув на її особистість, зокрема навчав її самоповазі та аристократичним манерам, вона змінила зовнішній вигляд, зокрема почала носити відкрите вбрання і взуття на підборах^[17].

Першою спільною роботою Вітті та Антоніоні став фільм «Пригода» 1960 року, який одразу ж зробив її знаменитою та «емблемою» епохи 1960-х років^[12]. Надалі «Пригода» увійшла в так звану «трилогію відчуження» Антоніоні, яка складалася з таких кінодрам: «Ніч» (1961) з Марчелло Мастроянні та Жанною Моро, «Затемнення» (1961), де її партнером був Аленом Делоном, а потім туди ще й стали відносити «Червону пустелю» (1964) за участю Річарда Гарріса^[15]. У всіх цих фільмах Вітті грала головні ролі. За словами акторки: «Моя робота у фільмі «Пригода» збагатила всі мої відчуття і в творчому, і в людському плані»^[18]. Її героїні у цих фільмах були сучасними італійками, які болісно страждають від туги, самотності, безглуздості існування; вони шукають порозуміння з оточуючими, прагнуть подолати самотність^[12]. Спочатку фільм «Пригода» під час показу на Каннському кінофестивалі 1960 року отримав негативну реакцію, публіка його освистала, Антоніоні звинуватили в надто затягнутому і беззмістовному сюжеті^[19]. Публіці не сподобалося що сюжет фільму, не розкривши таємниці зникнення героїні на ім'я Анна, завершився сексуальною інтерлюдією між нареченим зниклої жінки (у виконанні Габріеле Ферцетті) та її найкращою подругою - Клаудією, яку грала Вітті^[19]. Під час показу Вітті втекла із зали в сльозах, коли її найщиріші сцени зустріли сміх, а Антоніоні вважав що його кінокар'єра завершена^[12]. Але надалі ставлення до фільму було переглянуто, тоді низка кінематографістів на чолі з Роберто Росселліні написала звернення у захист «Пригоди», після чого Антоніоні здобув спеціальний приз журі фестивалю, а Вітті отримала перші у своїй кар'єрі нагороди «Золотий глобус» і «Срібна стрічка» як найкраща акторка^[12]. Акторка стала міжнародною зіркою, високо оцінювалася її гра, зокрема «The New York Times» писав, що «розчарований вигляд Вітті чудово передає нереальну ауру її героїнь»^[20]. А самі фільми Антоніоні стали класикою кінематографу, великою мірою, завдяки новаторському візуальному стилю, який став індивідуальним «почерком» режисера, що надалі зробив його фільми унікальними^[21]. 1962 року британський кіножурнал «Sight & Sound» оголосив «Пригоду» другим найкращим фільмом із коли-небудь створених після «Громадянина Кейна» й він увійшов в історію світового кінематографу як одна з найвпливовіших картин, а сама акторка вважала свою роль Клаудії у ній — найулюбленішою серед картин Антоніоні^[12].

Після «Пригоди» Вітті почали регулярно пропонувати кіноролі й щорічно знімати інші режисери, серед яких були й іноземні (Роже Вадим у «Замку в Швеції» та Жак Баратьє у «Драже з перцем», обидва фільми 1963 року). Також 1966 року Вітті запрошували знятися у фільмі «Ґран-прі» Джона Франкенхаймера, де її включили до міжнародного акторського складу на чолі з Джеймсом Гарнером, Тосіро Міфуне та Івом Монтаном, але вона відмовилася^[22]. Вітті казала, що Антоніоні «відкрив» її для кіно, після цього акторка стала однією з найгламурніших фігур на міжнародній кіносцені, вона була постійно присутня в Каннах та інших міжнародних заходах^[19].

Перехід на комедійні ролі

Після ролей у фільмах Антоніоні Вітті викликала асоціації у глядачів «живого символу приреченої жінки з тяжкою долею», тоді як вона сама, попри «драматичний темперамент», хотіла показати себе багатогранною акторкою, здатною грати у різних жанрах, зокрема комедіях^[12]. На той час комедії вважалися модним кіножанром в Італії, вони поєднували прямолінійні жарти з критикою соціальних проблем. Надалі відбулося переосмислення акторкою своєї кар'єри, після якого вона основний ухил робила на ролі в комедіях, серед яких були як фільми високої якості, так і ті, що відносилися до розважально-комерційного кіно^[12][19]. Протягом 1960-х років Вітті зіграла у низці комедій, зокрема: «Літаюча тарілка» (1964) Тінто Брасса, «Я одружився з тобою заради забави» (1967) Лучано Сальче, «Пояс цнотливості» (1967) Паскуале Феста Кампаніле, «Убий мене швидше, мені холодно» (1967) Франческо Мазеллі, де її партнерами на майданчику були зокрема Джорджо Альбертацці, Тоні Кертіс, Жан Сорель.

У 1966 році Вітті зробила спробу утвердитися в англомовному кіно, що зазнала невдачі. Вона зіграла головну роль ватажка міжнародної гангстерської банди у комедії «Модесті Блейз» британського режисера Джозефа Лоузі, який був зовсім не схожим на її попередні картини, створеним за однойменним коміксом Пітера О'Доннелла. У фільмі разом з нею грали Теренс Стемп, Дірк Богард і Розелла Фальк. Її героїня получила прізвисько «Джеймса Бонда у спідниці»^[12]. Газета «Нуво Кандід» писала про цю роль: «Жіноча до кінчиків нігтів, Модесті в той же час фахівець з усіх видів боротьби, з метання ножів, зі стрільби з револьвера, з лука, з карабіну, з кулемета… Вона спокушає і стріляє з однаковим умінням»^[12].

Остаточно затвердили в очах публіки за Вітті амплуа жвавої комедійної акторки стали її ролі фільмах «Дівчина з пістолетом» (1968) Маріо Монічеллі, та «Любове моя, допоможи мені» (1969) Альберто Сорді^[12]. За словами Вітті обидві комедії розкривали соціальні проблеми суспільства, а комічна форма викладу робила їх зрозумілішими. Картину Сорді вона вважала присвяченою тим самим проблемам некомунікабельності, нестійкості почуттів в сучасному суспільстві, які підіймав Антоніоні^[12]. А картина Монічеллі висміювала середньовічні сицилійські звичаї, які дожили до сучасності. «Дівчина з пістолетом» став першим італійським фільмом, задуманим і побудованим на комічних навичках акторки (Вітті), яка грала головну героїню. Монічеллі згадував про роботу з Вітті словами: «Хоча вона знімала фільми з Антоніоні, де вона грала персонажів німого кіно, таємничих персонажів з інших часів, у житті вона була жвавою, смішною, сповненою гумору»^[11]. Фільм мав великий комерційний успіх, Вітті отримала за нього «Срібну стрічку» італійської кінокритики, він став одним із найзапам'ятовуваних в кар'єрі акторки^[11]. 1968 року Вітті отримала звання найкращої акторки року. А після виходу комедії «Любове моя, допоможи мені» італійські видання заявили: «Альберто Сорді назавжди перетворив Моніку Вітті на комічну акторку»^[12]. Сама акторка казала: «Я зрозуміла, що я маю комедійний талант, коли переказувала трагічні ролі так, що мої друзі в академії сміялися. Тільки потім я зрозуміла, який це був незвичайний дар»^[12].

(...)Тим, хто бачив її виступи в римському театрі імені Гольдоні або чув, як вона читає вірші під час політичної маніфестації, просто неможливо було б уявити її у ролі кінозірки на кшталт Мерілін Монро чи Софі Лорен. І все-таки Моніка Вітті явила нам високий зразок трансформації, круто змінивши свою кар'єру і зробивши непередбачуваний поворот. Це було особливо несподівано після її успішного співробітництва з Антоніоні, у чотирьох фільмах якого вона створила образ ранимої, анемічної істоти, яка живе у світі відчуження та некомунікабельності, у суспільстві, дочкою якого вона сама є, та доведеної цим суспільством майже до психічного розладу. Важко було тоді припустити, що акторка раптом обере долю діви — кумира широкої публіки. А змінивши свій «маршрут» у кіно, Моніка змінює і свій спосіб життя: тепер вона вся у владі журналістів, бере участь у різних фестивалях — загалом остаточно входить у роль кінозірки

— італійський критик Массімо Міда^[12]

У травні 1968 року Моніку призначили головою журі на 21-му Каннському кінофестивалі. Але через травневі заворушення у Франції фестиваль був закритий, жоден фільм не отримав нагороду. Окрім Вітті, до журі тоді були включені Луї Маль, Роман Полянський та Теренс Янг^[23].

Пік успіху

Протягом 1970-х років Вітті стала зіркою численних «комедій по-італійськи», більшість з яких принесла їй різні нагороди за найкращу роль, такими картинами стали: «Драма ревнощів» (1970) Етторе Сколи, «Ніні Тірабушо» (1970) Марчелло Фондато, «Суперсвідок» (1971) Франко Джиральді, «Тоска» (1973) Луїджі Маньї, «Зоряний пил» (1974) Альберто Сорді, «Качка під апельсиновим соусом» (1975) Лучано Сальче, «Інша половина неба» (1977) Франко Россі, «Кохані мої» (1978) Стено. Однією з найуспішніших була комедійна драма «Драма ревнощів», яка поряд з попередніми картинами акторки «Убий мене швидше, мені холодно» та «Дівчина з пістолетом», стала міжнародним фільмов-хітом, особливо в США, де вона виходила в прокат під назвою «Трикутник піци»^[19]. На знімальному майданчику Вітті працювала з цілою низкою знаменитих акторів, серед як були: Робер Оссейн, Марчелло Мастроянні, Джанкарло Джанніні, Вітторіо Ґассман, Клаудія Кардінале, Уго Тоньяцці, Адріано Челентано, Едвіж Фенек, Джонні Дореллі. Але найбільше італійський публіці полюбилися її акторські дуети з Альберто Сорді. За свідченням міланського видання «Кінокур'єр», Вітті стала акторкою «номер один» італійського кіно^[12]. Критик Массімо Міда на сторінках журналу «Драма» цього часу писав: «„Драма ревнощів“ і „Ніні Тирабушо“, — обидва витримані в традиціях справжнісінького дивізму колишніх змін. Особливо другий, у якому акторка наділяє свій персонаж усіма чеснотами кінозірки, що знаходиться в зеніті слави: тут і танці, і співи, і пишні костюми, і патетика, і мелодрама — загалом, повний набір атрибутів, які перетворюють Моніку Вітті на „зірку“»^[12].

Окрім цього часто лунала і критика щодо недосконалості сценарію деяких фільмів за її участю, зокрема: Франческо Мінінні в журналі «Magazine italiano tv» писав щодо комедії «Тереза — злодійка» (1973) — «Навіть віртуозність Моніки Вітті не рятує фільм від жалюгідності»^[24]; а Паоло Мерегетті писав у «Кінословнику» про комедію з кількох новел «Лише б не дізналися всі навколо!» (1976) — «Три епізоди зняті без жодного напруження уяви»^[25]. «Тереза — злодійка» був першим фільмом Вітті у Карло Ді Пальми, з яким у неї були тоді стосунки, надалі вона зіграла у ще двох його комедіях «Так починається пригода» (1975) і «Мімі Блюетт» (1976), які теж отримали невисоку оцінку критиків^[26][27].

Водночас Моніку запрошували на знімання багато престижних іноземних режисерів. Вона знімалась у Жана Валера — драма «Червона жінка», Міклоша Янчо — драма «Пацифістка» (1971), Луїса Бунюеля — комедія «Привид свободи» (1974), Андре Каятта — політичній драмі «В інтересах держави» (1978). Сюрреалістична комедія «Привид свободи», що отримала визнання критиків, вважається останнім великим міжнародним успіхом акторки^[19].

Вітті часто була гостем на телебаченні, акторка з'являлася у таких передачах як «Cinema '70» (1970), «Teatro 10» (1972), а у «Milleluci» (1974) році вона виступала з Раффаеллою Каррою і Міною, де виконала з ними пісню «Bellezze al bagno» й інсценувала хореографію, протягом якої використовувала епізоди зі свого успішного фільму «Ніні Тірабушо». Окрім цього вийшли передачі, присвячені її життю «Одеон в гостях у Моніки Вітті» (1977) і «Ми кажемо жінка: Моніка Вітті та сестра Аннамарія» (1979)^[28]. У цей час Вітті продовжувала працювати і в театрі, де вона зокрема грала в комедійній телевиставі за твором Едуардо Де Філіппо «Циліндр» 1978 року.

У 1979 році Вітті в дуеті з голлівудським актором Кітом Керрадайном знялася в романтичній комедії Майкла Річі «Майже ідеальний роман»^[29]. Попри позитивні відгуки критиків, «Майже ідеальний роман» після виходу не мав комерційного успіху, через що «Paramount Pictures» його швидко зняла з прокату. Це був другий англомовний та останній фільм акторки іноземного виробництва. У статті «The New York Times» цього періоду повідомлялося, що Вітті чинила опір зйомкам в американських фільмах, оскільки їй не подобалися довгі подорожі, особливо літаками, і вважала, що її англійська недостатньо досконала^[30]. Небажання Вітті залишати межі Європи було настільки сильним, що компанії «Paramount Pictures» довелося скасувати перший етап рекламної кампанії фільму, яка мала проходити в США^[31].

Відхід від кіно

У 1980-х роках Вітті повернулася до співпраці з Мікеланджело Антоніоні, зігравши у «Таємниці Обервальда» (1980) й Альберто Сорді у фільмі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» (1982). Комедія Сорді мала успіх, за визначенням оглядачів вона підіймала реальні проблеми суспільства, зокрема: зміщення головної ролі чоловіка в сім'ї на жінку та її емансипації, й наркоманії серед молоді^[32]. Також була оцінена акторська багатогранність Вітті, де вона зіграла жінку з «двома обличчами», яка веде себе одноманітно у сімейному житті й повністю змінює свою позицію у суспільному житті^[32]. Тоді як мелодрама «Таємниця Обервальда», де акторка зіграла королеву, яку намагаються вбити, була сприйнята як своєрідна «кода» її кінокар'єри, картина не мала успіху, а критики зустріли її прохолодно^[19]. Решта фільмів акторки початку 1980-х років також були представлені комедіями, серед яких найуспішнішою була «Готельний номер» (1981) Маріо Монічеллі, де вона грала з Вітторіо Ґассманом, ця роль принесла їй чергову нагороду за найкращу роль. Потім вона знялася у двох фільмах режисера-новачка Роберто Руссо, який згодом став її чоловіком. За участь у його гротескній комедії «Флірт» (1983) Вітті здобула нагороду «найкращої акторки» на Берлінському фестивалі 1984 року. А наступна трагічна драма «Франческа і я» (1986) стала для акторки невдалою спробою змінити свій комедійний імідж^[33]. Вітті брала участь у написанні сценаріїв до обидвох фільмів Руссо.

У 1984 році Міністр культури Франції Жак Ланг вручив Вітті Орден Мистецтв та літератури. Відзначаючи внесок акторки в оновлення італійського кіно, міністр сказав: «Нам потрібно, щоб італійське кіно знову набуло здоров'я, а французьке кіно не залишилося островом посеред інших європейських країн»^[34]. Окрім цього, тоді Вітті була вшанована тим, що поставила відбитки своїх рук, підпис і автограф на тротуарі біля Палацу фестивалів у Каннах. У червні того року Вітті брала участь в почесній варті на похоронах секретаря Італійської комуністичної партії Енріко Берлінгуера разом с такими персонами італійського кіно, як Федеріко Фелліні і Марчелло Мастроянні^[35]. З середини 1980-х років Вітті відійшла від знімання в кіно та більше зосередилася на викладанні акторської майстерності та театральній роботі, де грала у таких виставах, як «Дивна парочка» (1987) і «Головна сторінка» (1988)^[19]. 1988 року престижна французька газета «Le Monde» зробила велику помилку, опублікувавши на першій сторінці новину про смерть Вітті, яка настала «в результаті самогубства з барбітуратами». Потім акторка з почуттям гумору заперечувала цю новину^[36]. У тому ж році вона знялася з Ораціо Орландо у відеокліпі до пісні «Ma chi è quello lì» Міни.

1990 року Вітті дебютувала як режисер у фільмі «Таємний скандал», до якого вона написала сценарій і зіграла головну роль, разом з Катрін Спаак, це була її остання поява на великому екрані. Хоча «Таємний скандал» отримав схвальні відгуки критиків, він був комерційно провальним й ознаменував завершення кінокар'єри Вітті^[19]. 1992 року акторка знімалася в телесеріалі «А ти мене любиш?» разом з Джонні Дореллі, в якому вона грала роль соціального працівника. У сезоні 1993—1994 років вона брала участь у передачі «У неділю» на телеканалі Rai 1. 1995 року на Венеціанському кінофестивалі акторка з рук Мартіна Скорсезе отримала «Золотого лева» за внесок у кінематограф. Цього періоду Вітті опублікувала дві автобіографії «Сім спідниць» («Sette sottane») (1993) і «Трояндове ліжко» («Il letto è una rosa») (1995)^[37].

Останні роки

15 червня 2000 року Моніка взяла участь в урочистостях з нагоди 80-річчя Альберто Сорді, а 24 червня того ж року, вона разом з іншими колегами, взяла участь в урочистостях з нагоди нагородження сценаристки Сузо Чеккі д'Аміко премією «Золотий глобус», що проходили у студії «Чінечітта»^[38]. У грудні 2000 року в Соборі Святого Петра, у Ватикані, разом з іншими відомими акторами Вітті брала участь у святкуванні Великого Ювілею — свята милосердя й прощення гріхів. У квітні 2001 року вона брала участь в урочистостях, присвячених володарям премії «Давид ді Донателло», що відбувались у Квіринальському палаці. Того ж місяця вона разом зі своїм чоловіком Роберто Руссо брала участь у з'їзді лівоцентристської коаліції Романо Проді «Оливкове дерево»^[38].

У березні 2002 року Вітті востаннє дала інтерв'ю і з'явилася на публіці на показі вистави «Нотр-Дам де Парі». Фотографи з різних видань тоді зробили останню серію знімків акторки на вулицях Рима, а потім у Сабаудії, в компанії з її чоловіком^[39][40][41]. 2002 року, у зв'язку з погіршенням стану здоров'я, Вітті вийшла на пенсію. Надалі акторка більше не з'являлася на публіці і вела замкнутий спосіб життя через важку хворобу, проживаючи у своєму римському будинку. У новинах 6 листопада 2003 року повідомлялося про госпіталізацію акторки з приводу перелому стегнової кістки^[42].

У жовтні 2011 року на шостому Римському міжнародному кінофестивалі було представлено біографічну книгу «La dolce Vitti» («Солодка Вітті»), яку випустила студія «Чінечітта» і яка була присвячена Вітті. Того ж дня на фестивалі були показані фільми акторки «Драма ревнощів» і «Таємний скандал»^[43].

2016 року Роберто Руссо спростував неправдиві чутки, які тоді поширювалися серед публіки, щодо госпіталізації Вітті через прогресування хвороби в клініку у Швейцарії, при цьому він заявив, що на цей момент акторка жила у своєму римського будинку й дбала про свого чоловіка і піклувальника^[44][45].

2021 року, з нагоди 90-річчя, Моніці Вітті був присвячений документальний фільм «Вітті мистецтва, Вітті любові», знятий Фабріціо Коралло за сприяння телерадіокомпанії RAI, прем'єра якого відбулася на Римському кінофестивалі того ж року, а потім транслювався на каналі Rai 3^[46].

Смерть

Моніка Вітті померла 2 лютого 2022 року у своєму будинку у Римі в 90-річному віці від ускладнень, викликаних хворобою Альцгеймера, від якої вона страждала з 2002 року^[47][48]. Про смерть акторки вперше повідомив колишній міністр культури Італії Вальтер Вельтроні, у своєму Твіттері він писав: «Роберто Руссо, її партнер усі ці роки, просить мене повідомити, що Моніки Вітті більше немає^[49]. Я відчуваю біль, ніжність, жаль». Прем'єр-міністр Італії Маріо Драґі своєю чергою заявив, що завдяки їй «італійський кінематограф сяяв по всьому світі». «Маючи гострий розум та неймовірний талант, вона підкорила серця кількох поколінь італійців своїм духом, майстерністю та красою», — додав він^[18]. Звістка про смерть Вітті широко висвітлювалася у міжнародній пресі та ЗМІ, зокрема США, Франції, Італії, Іспанії, Німеччини, Великої Британії. 4 лютого відбулося прощання з акторкою у Палаці сенаторів, а наступного дня відбулися похорони, які транслювалися в прямому ефірі каналу Rai 1. Після безлічі підношень і релігійної церемонії в базиліці Санта Марія ін Монтесанто на площі П'яцца-дель-Пополо у Римі, Вітті поховали на кладовищі Верано^[50].

За все життя в Моніки Вітті було троє тривалих романтичних стосунків. З 1957 року у Вітті були стосунки з Мікеланджело Антоніоні, якого привабила її нестандартна краса з поглядом «в собі» та неправильними рисами обличчя, яке він пізніше назвав «обличчям пожирачки чоловіків». Антоніоні пропонував Вітті вийти за нього заміж, але та відмовила і розірвала з ним стосунки у 1967 році, після того як він зняв у свому фільмі «Фотозбільшення» Ванессу Редґрейв, замість неї.^[15] Також з Вітті намагався «закрутити» роман Ален Делон, протягом знімання у фільмі «Затемнення», але вона проігнорувала його.^[15] Надалі, після стосунків з кінооператором та режисером Карло Ді Пальма, які тривали у першій половині 1970-х років, у 1975 році Вітті познайомилася з режисером Роберто Руссо, молодшим за неї на 15 років, за якого вийшла заміж 28 вересня 2000 року. Дітей Вітті не мала, що надалі вона аргументувала словами:

Дитинство та юність для мене – синонім страждання… Моя мама була ідеальною жінкою. Їй зобов'язана тим, яка я. Вона виховала в мені волю, уміння чинити опір, найдавніше почуття скромності і моральності. Але вона була нещасною жінкою, і в мене виникло відчуття, що сім'я — це хворобливе обмеження, виснажливе зусилля, яке приречене на провал. Я сказала собі: я не потраплю у це, у мене ніколи не буде сім'ї, у мене не буде дітей. Я дуже рано так вирішила^[51]

Моніка Вітті мала незвичайний низький голос з «насмішливою» хрипотою, який заважав їй поступити в Академію, проте ідеально підходив для дублювання фільмів. Її голосом розмовляли: персонаж Аскенца у фільмі П'єра Паоло Пазоліні «Аккатоне» (1961), акторка Роззана Рорі у комедії Маріо Монічеллі «Зловмисники, як завжди, залишилися невідомими» (1958) і Доріан Грей у драмі Мікеланджело Антоніоні «Крик» (1957). Згодом акторка казала: «Монічеллі змушував мене озвучувати алкоголіків, Пазоліні — голоси жебраків, Фелліні — голоси старих повій»^[11]. Крім того, її голосом говорив персонаж Даліла у фільмі «Дивись хто тепер говорить» (1993) замість Даян Кітон в оригінальній версії. Тоді як Вітті дублювала Вітторія Феббі у фільмі Міклоша Янчо «Пацифістка» (1970).

Моніка Вітті за свою 35 річну кінокар'єру знялася у 55 фільмах й вважається однією з видатних італійських акторок в історії кінематографа, яка здобула міжнародне визнання^[26][52]. Вона прославилася не лише як драматична, але й комедійна акторка, яка значно вплинула на історію італійського кіно^[53]. Режисер Мікелланджело Антоніоні, який запросив Вітті на знімання у свої новаторські кінодрами, де вона втілила «відчужених героїнь», що принесли їй першу славу та зробили зіркою італійського неореалізму, давав таку оцінку акторці та пояснював чому його вибір зупинився на ній:

Тоді така акторка, з надзвичайним професіоналізмом, яка вміла грати драматичні і комічні ролі, і на телебаченні, і в театрі, і в кіно, мене відразу зацікавила. З цієї причини, коли я побачив її, я вирішив негайно дати їй прослуховування, так і народилася «Пригода»^[11]

Вітті часто називають «королевою» та «іконою» італійського кіно та символом епохи 1960-х років, зокрема ці титули лунали у низці міжнародних видань. «Нью-Йорк Таймз» писала: «Чуттєва і водночас інтелектуальна, вона залишила свій слід на міжнародній арені 1960-х років, коли такі далекоглядні режисери, як Мікеланджело Антоніоні, змінювали кіноландшафт»^[54]. Газета «Вашингтон пост» назвала акторку «символом італійського шарму» і що вона «посіла гідне місце в авторському кіно як муза Мікеланджело Антоніоні, а потім перевизначила себе як яскрава комедійна акторка». Також це видання відзначало її «чуттєвий шарм» з «гнучкою статурою, хрипким голосом і світлим, засмаглим від сонця волоссям». Французьке видання «Ле Монд» називало Вітті «візуальним символом 60-х» та «іконою фільмів про некомунікабельність та відчуженість». Для іншої французької газети «Ле фігаро» Вітті була «музою Антоніоні, що уособлювала героїню інтелектуального руху 1960-х, перед тим як вирушити в комедію-„дефініта“ дивовижною фотогенічною білявкою»^[54]. Іспанська газета «Ель Паїс» назвала Вітті «емансипованою та розкутою італійкою», «антидівою італійського кіно» й «інтерпретаторкою», яка здатна рівною мірою «переміщатися» між трагедією та комедією, й ставати при цьому «іконою стилю» завдяки своїй індивідуальності та «потужному іміджу»^[54].

Пані Вітті вийшла на міжнародну арену, коли всі погляди були звернені до Європи, де нове покоління режисерів-візіонерів переробляло ландшафт, особливо у Франції та Італії. Її різкі, патриціанські риси обличчя та відчужена поведінка створили візуальний та стилістичний контрапункт хтивості робітничого класу провідних італійських акторок того періоду, серед яких Софі Лорен та Анна Маньяні

— «Нью-Йорк Таймз»^[19]

Оглядачами часто відзначали акторську багатоплановість Вітті^[53][26]. Якщо у драматичних ролях у фільмах Антоніоні Вітті досліджувала «внутрішні терзання» жіночої натури, то у своїх комедійних ролях акторка втілювала образи персонажів-емансипаторів, здатних критикувати істеблішмент та італійське суспільство. Зокрема сайт кінопремії «Золотий глобус» дав таку оцінку акторці:

Вона вважається єдиною акторкою у своєму поколінні, здатною передати повний спектр жіночих персонажів італійського кіно: від невротичної буржуазної жінки, нездатної спілкуватися в Антоніоні, до спокушеної та зрадженої сицилійки, яка летить до Лондона, щоб помститися, до демонструючої свої свободи, галасливої селянки із заразливим сміхом поряд із Альберто Сорді. Вона була глибокою, загадковою, чуттєвою, смішною, ітелігентною, популярною, меланхолійною, розумною і завжди неймовірно красивою. Як сьогодні кажуть італійці на честь цієї великої акторки: «Стільки жінок в одній Моніці: одна, жодної і сто тисяч»^[26]

Акторка також мала хорошу здатність до перевтілення на екрані, про що Антоніоні писав:

Перед тим, як знімати фільм „Червона пустеля“, я спостерігав багатьох нервово-хворих людей у ​​клініках і поза клінікою, і мені здається, що я їх побачив в обличчі Джуліани. Небагатьом акторкам це вдалося передати так, як Вітті. Після перегляду фільму один психіатр сказав, що поведінка героїні з клінічної точки зору передається акторкою з винятковою точністю^[12]

Після фільмів Антоніоні, Вітті закріпила свою популярність участю у понад сорока кінокомедіях. Вона зробила великий внесок у розвиток жанру «комедії по-італійськи», через що отримала статус «королеви комедії по-італійськи»^[55][18]. Вітті була однією з перших жінок, які стали зірками комедій, де до цього користувалися популяністю лише зірки чоловічої статі, зокрема Альберто Сорді, Ніно Манфреді, Вітторіо Ґассман, Уго Тоньяцці, Марчелло Мастроянні^[56][19]. Хоча акторка скептично відносилася до своєї зовнішності, але вона вважалася однією з найкрасивіших зірок італійського кіно, після співпраці з Антоніоні режисери часто запрошували її грати в комедіях фатальних жінок, інтриганок та простушок^[57][58][26]. З успіхом увійшовши в жанр комедії, Вітті також стала однією з перших акторок, які зуміли продемонструвати, що для того, щоб розсмішити людей на великому екрані, необов'язково бути неприємною або непривабливою^[26]. Коментуючи зовнішність видання «Ле фігаро» відзначало, що Вітті була «італійською білявкою», яку було важко не помітити серед інших її суперниць-акторок Італії, які маючи чорне волосся губилися одна між одною^[54].

У деяких фільмах 1960-х та 1970-х років голос Вітті  дублювала невідома на той час Фіорелла Манноя, яка згодом стала співачкою^[39].

У своїх фільмах та на телебаченні Моніка Віті іноді виконувала пісні. Зокрема, 1982 року вийшла платівка з піснями у виконанні Вітті, «Dalle Colonne Sonore Originali Dei Flm Di Monica Vitti». Платівка містила саундтерки з її фільмів: «Дівчина з пістолетом» (дует з Карло Джуффре, пісня «E Allora Si»), «Любове моя, допоможи мені», «Драма ревнощів» (дует з Марчелло Мастроянні, пісня «Se Tu Mi Lasceresti»), «Ніні Тірабушо», «Зоряний пил» (дуети з Альберто Сорді, пісні «L'Amore E' Un Treno» і «Ma 'Ndo' … Hawaii»), але найбільше пісень вона виконала у «Тосці» (дуети з Джіджі Проєтті, Умберто Орсіні, Вітторіо Ґассманом, Фіоренцо Фіорентіні)^[59]. На телебаченні вона часто співала в дуеті з різними виконавцями, зокрема з «Camaleonti», Хором Нори Орланді, Джанною Нанніні (пісня «Fotoromanza» 1985), Енцо Янначчі (пісня «Passine Mia»)^[59]. Окрім цього композитор Паоло Конте присвятив Вітті пісню «Avanti blonde», яку він виконав на передачі «Blitz» 1982 року, у присутності акторки. Японські виконавці Юзо Хайяші і «Salon '68», присвятили акторці свій альбом «Memory of Monica Vitti» 2005 року, а італійський дует «Le rosse» випустив пісню «Monica Vitti» 2009 року^[59].

Незадовго до смерті Моніки Вітті, з нагоди її 90-річчя, 3 листопада 2021 року, на зовнішних та внутрішніх фасадах низки італійських інститутів та установ у різних країнах світу було встановлено культове зображення акторки на основі її приватної фотографії, зробленої під час знімання «Драми ревнощів» в будівлі Каза Папаніче, на знак визнання і данини поваги до її видатної кар'єри. Захід був задуманий онуком першого власника Каза Папаніче, яка є символом постмодерної італійської архітектури та кінематографа 1960-х років^[60].

Кіно

Телевистави

• 1955 — «Плоди освіти» («I frutti dell'istruzione»), за Львом Толстим, режисер Клаудіо Фіно
• 1956 — «Єпископ» («L'alfiere»), мінісеріал, режисер Антон Джуліо Маяно
• 1956 — «Ці хлопці» («Questi ragazzi»), телефільм, режисер Клаудіо Фіно
• 1957 — «Ферменти» («Fermenti», або «Ah, Wilderness!»), телесеріал
• 1958 — "Шлях до успіху: «Підозріла дружина» («La via del successo: „La moglie sospettosa“»)
• 1958 — «Тунель» («Il tunnel»), телефільм, режисер Джакомо Ваккарі
• 1958 — «Ведмідь і паша» («L'orso e il pascià»), режисер Лучано Сальче
• 1958 — «Мон Оріоль» («Mont Oriol»), мінісеріал, режисер Клаудіо Фіно
• 1959 — «Буржуазний пан» («Il borghese gentiluomo»), телефільм, режисер Джакомо Ваккарі
• 1962 — «Білі ночі» («Le notti bianche»), мінісеріал, режисер Вітторіо Коттафаві
• 1966 — «Зайчик і черепаха» («Le lièvre et la tortue»), телесеріал, епізод «Байки про фонтан» Ла Фонтена
• 1978 — «Циліндр» («Il cilindro»), телепроза, режисер Едуардо Де Філіппо
• 1989 — «Дивна пара» («La strana coppia»), телефільм за Нейлом Саймоном, режисер Франка Валері
• 1992 — «Але ти … ти кохаєш мене?» («Ma tu mi vuoi bene?»), мінісеріал, режисер Марчелло Фондато

• 1963 — «Прекрасні сабіни» («Le belle sabine»), режисер Марко Вісконті
• 1975 — «Брехун» («La bugiarda»), режисер Андреа Каміллері

• 1955 — «Я знаю, що ти маска» («Ti conosco mascherina»), вар'єте за участю Марчелло Маркезі, Вінченцо Рові, Джованні Моски і Вітторіо Метц, режисер Віто Молінарі (Programma Nazionale)
• 1960 — «Люди йдуть, люди приходять» («Gente che va, gente che viene»), режисер Енцо Трапані (Programma Nazionale)
• 1961 — «Інтерв'ю „Особистості“» («L'intervista a „Personalità“») (Rai)
• 1966 — «Студія один» («A Studio Uno») (Rai)
• 1968 — «Хроніки кіно і театру» («Cronache del cinema e del teatro») (Rai)
• 1969 — «25 годин на Місяці» («25 ore sulla Luna») (Rai)
• 1970 — «Кіно '70» («Cinema '70») (Rai)
• 1972 — «Театр 10» («A Teatro 10») (Rai)
• 1974 — «Мілелючі: з Міною та Рафаеллою у вар'єте „Купаючі красуні“» («Milleluci: con Mina e Raffaella in „Bellezze al bagno“») (Rai)
• 1974 — «Мілелючі: нечупара» («Milleluci: la sciantosa») (Rai)
• 1977 — «Tg2 Одеон вдома у Моніки Вітті» («Il Tg2 Odeon a casa di Monica Vitti») (Rai)
• 1979 — «Ми кажемо жінка: Моніка Вітті та сестра Аннамарія» («Si dice donna: Monica Vitti e Suor Annamaria») (Rai)
• 1980 — «Дещо про Моніку» («Qualcosa di Monica»), режисер Роберто Руссо (Rete 2)
• 1982 — «Бліц: учні Моніки Вітті в Академії драматичного мистецтва» («Blitz: gli allievi di Monica Vitti all'Accademia d'arte drammatica») (Rai)
• 1983 — «Втікач» («La fuggidiva»), режисери Моніка Вітті і Джузеппе Рінальді (Rai 3)
• 1985 — «Пристрасть моя» («Passione mia»), режисер Роберто Руссо (Rai 1)
• 1986 — «Моніка Вітті виграє Золоту призму» («Monica Vitti vince il Prisma d'Oro») (Rai)
• 1990 — «Моніка Вітті читає Октавіо Паза» («Monica Vitti legge Octavio Paz») (Rai)
• 1990 — «Моніка Вітті про „Таємничий скандал“» («Monica Vitti su „Scandalo segreto“») (Rai)
• 1993 — «Моніка Вітті про „Сім спідниць“» («Monica Vitti su „Sette sottane“») (Rai)
• 1993—1994 — «В неділю» («Domenica in»), режисер Адріано Борджоново (Rai 1)
• 1999 — «В алфавітному порядку» («In ordine alfabetico») (Canale 5)

Італія

• Командор Ордена За заслуги перед Італійською Республікою («За ініціативою Президента Республіки», 9 жовтня 1984)^[61]
• Великий офіцер Ордена За заслуги перед Італійською Республікою («За поданням Голови Ради Міністрів», 2 червня 1986)^[62]
• Золота медаль муніципалітету Рим (1981)

Франція

• Орден Мистецтв та літератури (1984)

• Monica Vitti, Sette sottane, Milano, Sperling & Kupfer, 1993, ISBN 88-200-1599-4.
• Monica Vitti, Il letto è una rosa, Milano, A. Mondadori, 1995, ISBN 88-04-38763-7.