Сика (народ)

Говорять мовою сика (сара-сика), яка належить до флорес-лембатської групи центрально-східної гілки малайсько-полінезійських мов. Має три основні діалекти: сика-натар на південному узбережжі, сара-крове в центральних районах і сара-танаай на сході.

За релігією більшість сиканців є християнами (католики), гірські сика на сході зберігають традиційні вірування (культ предків, аграрні культи). Поширення християнства відбувалося завдяки активній діяльності католицької місії, починаючи з XVII ст. Традиційні вірування певною мірою інтегрувалися в християнські обряди.

Гірські сика все ще вірять в існування верховного бога Ніан-Тана-Леро-Вулан. Всесвіт, за їх переконаннями, поділяються на землю (асоціюється із жінкою) та небосхил (асоціюється з чоловіком). Вони шанують духів предків, вірять в існування злих та небезпечних духів ніту-ноанг, що живуть у лісі. Є спеціалісти з проведення релігійних церемоній та ритуалів. Вони здатні викликати духів предків і просити у них допомоги в реальному житті.

Сика належать до автохтонного населення острова Флорес.

За місцевою традицією, першим правителем Сики (Сика-Натар на південному узбережжі) й засновником її династії був моанг (дон) Алесу Хіменес да Сілва (Alésu Ximenes da Silva), португалець за походженням. У документах 1613 року Сика фігурує як одна з християнських держав регіону. В залежності від Сики перебували раджі Ніти та Кангае. 1929 року, вже за голландського правління, Ніта та Кангає були об'єднані з Сикою, було утворене єдине державне утворення, що мало статус автономної області (daerah swapraja); столиця була перенесена до Маумере (індонез. Maumere), сучасного адміністративного центра округу Сика.

1952 року помер останній представник династії Хіменес да Сілва, і через кілька років Сика стала частиною сучасної Республіки Індонезія.

Традиційно сиканці займалися підсічно-вогневим землеробством, ці технології все ще зберігаються на сході та заході округу Сика. У центральних районах з помітно вищою щільністю населення тепер обробляють постійні поля, на заході узбережжя із застосування методів іригації. Вирощують рис, кукурудзу, маніок, а також просо, сорго, солодку картоплю; основні товарні культури — кокосова пальма та арахіс.

У прибережних селах населення, на додаток до землеробства, займається рибальством, але комерційне рибальство ведуть бутонські, макасарські та китайські рибалки. Тримають велику рогату худобу, кіз, свиней, коней, качок, курей.

Розвинені ткацтво і плетення. Багато жінок носять красиві саронги з місцевих тканин, виготовлених за традиційною технологією ікат.

Серед гірських сика продовжують практикуватися мисливство та збиральництво. Також у своїх зовнішніх контактах вони більше орієнтуються на населення східного Флоресу, ніж на населення центральних районів Сики.

Гірські села невеличкі, розташовані на крутих схилах гір, мають кільцеве планування. По центру розташовувався майдан з храмом та родовими святинями у вигляді мегалітів. Прибережні села мають лінійне планування, розташовуються вздовж гірських хребтів, доріг, річок або морського узбережжя. Кожен рід мав у селі власний квартал.

Традиційні хати прямокутні в плані, мають каркасно-стовпову конструкцію, стоять на палях на висоті 1 м або більше над землею. Такі хати все більше витісняються хатами, що стоять безпосередньо на землі або на бетонному фундаменті. Часто хата з подвір'ям буває оточена невисокою кам'яною стіною.

Під час сільськогосподарського сезону селяни зводять на віддалених полях тимчасові хижі.

Одяг горян складається з пов'язки на стегнах у чоловіків і спідниці у жінок. У прибережних районах носять каїн (шматок полотна, що обгортає тіло у вигляді спідниці) та кофтину або сорочку.

Їжа переважно рослинна: каші з рису та кукурудзи з гострими приправами, фрукти, соки. Рибу та м'ясо їдять на свята.

Сика поділяються на великі патрилінійні екстериторіальні, не-екзогамні групи куат або куат-вунгунг, що ведуть своє походження від спільного предка. У гірських сика суспільство поділяється на екзогамні групи лепо, належність до яких визначається за материнською лінією.

Шлюб моногамний. Молодий має сплатити за наречену викуп, що складається з «чоловічих товарів» (коні, прикраси зі слонової кістки, золота та срібла, готівкові гроші). Натомість сім'я нареченої дарує «жіночі товари» (тканини, свині, рис, хатні речі та посуд). Вінчання в церкві відбувається протягом наступних декількох років, в деяких випадках лише після народження першої дитини.

Сиканське суспільство складалося зі шляхетної верстви (ata mo'ang), пов'язаної з раджами Сики, Ніти та Кангае, простих вільних людей (ata riwung) та класу рабів (ata maha), що складався з боржників та військовополонених.

До 1950-х років Сика поділялася на 16 округів, у кожен з яких раджа призначав свого чиновника з титулом капітан. Округи поділялися на села, очолювані сільськими головами кепала-кампунг. Зберігалося традиційне землеволодіння, згідно якого всі права на землі сільської громади належали тана-пуангу («володар землі»), нащадку засновника села. Існувала традиційна ворожнеча між тана-пуангом і раджею та його представниками.

Гірські сика на сході ніколи не мали свого раджі. У місцевих громадах існувала діархія, коли світська влада належала жінкам, які очолювали місцеві лепо, а ритуальні функції та контакти з іншими групами здійснювали чоловіки.

Правосуддя у Сиці здійснював раджа та його представники.

• А. А. Бернова. Сикка. Народы и религии мира: Энциклопедия. Гл. ред. В. А. Тишков — М: Большая Российская энциклопедия, 2000, с. 481-482. ISBN 5-85270-155-6 (рос.)
• David Levinson (ed.). Encyclopedia of world cultures. V. 5 East and Southeast Asia, Paul Hockings (vol. ed.), New York: G.K. Hall & Company, 1993, ISBN 0-8161-1814-0, pp. 19-26: Ata Sikka, Ata Tana 'Ai (англ.)
• Sikka. Flores Tourism (англ.)