Тиверці

Етнонім тиверці не має загальновизнаної етимології. Здебільшого пов'язується з стародавньою назвою Дністра: грец. Τύρας (Тірас); або сер. іранська назва річки - Tīvrā. Інша версія виводить племінну назву від назви міста Тивер, яка пов'язується з династичним ім'ям боспорських царів Тиверті (лат. Tiberius, Тиберій)^[3].

Згідно з Павлом Шафариком назва «тиверці» означає «степ»^[4][5][6], тобто тиверці — мешканці степів, степняки^[4][5][6]. А в літопису написано, що дуліби і тиверці є племенем толковини — себто «толкові люди», «мудрі люди» або, перекладачі ^[4][5][6].

Вперше в середині IX століття тиверці згадуються у «Повісті минулих літ» поряд з уличами в регіоні від річок Дністер та Дунай до Чорного моря^[7], і зазначається що греки називали їх «Велика Скіфія». Основне заняття — хліборобство, але відомо, що також вони мали майстерні для ремісництва (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі). Частина племені розселилася в волоському ареалі. З літописними тиверцями пов'язують городища в селах сучасної Молдови: с. Єкімеуць, с. Алчедар, с.Цареука^[8]

У Тверському літописі 863 р.^[9] є відомість про боротьбу київських князів Аскольда та Діра з тиверцями, а у 885 р. князь Олег «мав рать з тиверцями й улучами»^[10]. Тиверці брали участь у походах на Царгород давньоруських князів Олега (907 р.) і Ігоря (944 р.) - як їхні союзники; у середині X століття увійшли до складу Київської держави. Антропологічно в цей час були носіями масивних широколицих форм, чим різнилися від грацильних та вузьколицих мешканців територій сучасної Румунії та Угорщини. Вважається, що тиверці є вихідцями з північніших регіонів слов'ян^[11].

Тиверці у X — XII століттях під натиском печенігів і половців посунулися на північ, де змішалися з сусідніми племенами часів Київської Русі^[2]. У XII — XIII століттях землі тиверців входили до складу Галицького князівства^[8]. Деякі сучасні дослідники вважають, що саме вони стали попередниками гуцулів (мешканців Карпатських гір)^[12][13], хоча це мабуть сумнівна версія, адже тиверці завжди воліли жити у лісостеповій зоні і завжди переважно були хліборобами, та все може бути внаслідок ворожих навал. Нащадки тиверців також увійшли до складу українського народу, в т.ч. в декотрій кількості мабуть й у Бессарабії (здебільшого - у північній) та Буковині, Частина їх зазнала румунізації (Молдова, Волощина)^[2].

Леонтій Войтович вказує, що «витіснені печенігами з південних районів тиверці розселилися серед карпатських хорватів, в основному на території пізнішого Теребовельського князівства»^[14].

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Літопис Руський. — Київ : Дніпро, 1989. — 591 с. — ISBN 5-308-00052-2.
• Синиця Є. В. Тиверці // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 75. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
• Богуславский В. Словянская энциклопедия: Киевская Русь-Московия: Том 2. Олма Медиа Группа, 2001. — С. 490. — ISBN 978-5-224-02251-9. (рос.)
• Тиверцы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. — 1906. — Т. 33. (рос.)
• Шафáрик П., Бодянский И.Славянские древности: Часть историческая. Том И, Книга III, издание Михаил Петрович Погодин. — Москва, 1838. — С. 17—18. (рос.)
• Щуков Е. Словянская историческая энциклопедия. — Москва  Советская энциклопедия, 1973. — Т. 14. — С. 213. (рос.)

• Тиверці // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1966. — Т. 8, кн. XV : Літери Ст — Уц. — С. 1896. — 1000 екз.
• Карта расселения народов Европы в IX веке. УНПК Орловский Государственный Технический Университет (рос.)