Портал:Географія України
Географія України  Географія України — частина регіональної географії, яка вивчає природне середовище і територіальну організацію суспільства в межах України. Основними її розділами є фізична і соціально-економічна географія України. Топонім Україна вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком. Існує декілька гіпотез походження назви.::::::::::::::::читати далі |
 Вибрана стаття Олександрі́я — державний дендрологічний парк Національної академії наук України. Розташований у північно-східній частині Правобережного лісостепу, за 80 км на південь від Києва на північно-західній околиці міста Біла Церква, на висоті 80 — 106 м над рівнем моря. Це найбільший (понад 290 га) архітектурно оформлений ландшафтний парк в Україні[1]. Парк розташований на площі 297 гектарів на березі річки Рось. Площа декоративних водойм парку (ставки та р. Рось) становить 21 га. Загальна довжина алей і доріжок становить понад 20 км. Парк є зразком пейзажної паркової композиції, основу якої складають рослини, архітектурні споруди, скульптури, водна гладь річки Рось та ставків.::::::::::::::::читати далі |
 Вибране зображення |
Обрані елементи рівнинного рельєфу України Приазо́вська височина́ — височина на південному сході України, в межах Донецької та Запорізької областей. Відповідає південно-східному виступові Українського кристалічного масиву. На півночі височина межує з Придніпровською низовиною, на північному сході з Донецьким кряжем, на сході та півдні з Приазовською низовиною, на заході — з Причорноморською низовиною. Кристалічні породи (граніти, гнейси, сієніти та ін.), з яких складається основа Празовської височини, перекриті переважно товщею лесів та лесовидних суглинків. Місцями вони виходять на поверхню. Відповідно до залягання кристалічного фундаменту, Приазовська височина поступово знижується з півночі (пересічні висоти 200–230 м) на південь:::::::::::::::: читати далі |
Обрані елементи гірського рельєфу України  Яблуни́цький перева́л (інші назви — Яблуне́цький перевал, Татарський перевал, Ясінський перевал, Беркут) — перевал в Українських Карпатах. Розташований на території Гуцульщини, на межі Закарпатської (Рахівський район) та Івано-Франківської області (Надвірнянський район), на південно-західній околиці села Яблуниці (присілок Довгий Грунь). Висота перевалу 931 м над рівнем моря[2]. Лежить на вододілі річок Пруту і Чорної Тиси[2], у сідловині (звуженні) Яблуницького хребта. На схилах перевалу (переважно з південно-західного боку) ростуть смерекові ліси, місцями з домішкою ялиці та кедрової сосни і післялісовими луками. На перевалі розташований пансіонат і ресторан «Беркут», діє сувенірний ринок, облаштовано оглядовий майданчик, з якого видно частину смт Ясіня і Свидівецького масиву з горами Близниця.::::::::::::::::читати далі |
Обрані печери та карстові порожнини України Печера / шахта Каскадна (КН 252-2) — Печера вертикального типу в Криму на Ай-Петринській яйлі.............. Вона розташована на північному борті приайпетринської улоговини. У відповідності зі своєю назвою шахта складається з цілого каскаду глибоких, часом моторошних колодязів, що вражають своєю похмурою пишністю. Вхід до печери розташований в карстовій воронці на схилі долини, що перетинає південну частину масиву. З дна воронки починається 70-метровий каменепадний колодязь. Тріщинний хід в його стіні 10-метровим уступом відкривається в зал на глибині 110 м, наступний 42-метровий колодязь виводить у 100-метрову майже горизонтальну галерею. В її кінці — каскадна шахта загальною глибиною 74 м. З невеликого залу на її дні починається останній 17-метровий колодязь. Стіни внутрішніх колодязів.::::::::::::::::читати далі |
Острови та півстрови України  О́стрів Змії́ний (рум. Insula Șerpilor, дав.-гр. Λευκός, грец. Φίδονισι, тур. Yilan Adası) — острів в Чорному морі, що належить Україні та визначає її територіальні води. Житлові комплекси на острові утворюють селище Біле Кілійського району Одеської області. До Одеси від острова - 120 км. Територіально відноситься до Кілійського району Одеської області[3] Острів Зміїний розташований у північно-західній частині Чорного моря, приблизно за 37.5 кілометри від узбережжя на схід від дельти Дунаю.::::::::::::::::читати далі |
Природні водойми України  Синеви́р (інші назви — Синєви́р, Морське Око) — найбільше озеро Українських Карпат. Розташоване в Міжгірському районі Закарпатської області, в гірському масиві Внутрішні Ґорґани. Входить до складу Національного природного парку «Синевир». Синевир вважається найцікавішим об'єктом Національного природного парку «Синевир» і є однією з візитних карток Українських Карпат. Воно розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря, має середню площу 4—5 гектарів, його середня глибина становить 8—10 м, максимальна — 24 м. Через висоту над рівнем моря і порівняну глибоководність навіть у найтепліші дні прогріваються лише верхні 1—2 метри озера.::::::::::::::::читати далі |
Природні водостоки
|
Штучні водойми України  'Кахо́вське водосхо́вище — одне з шести великих водосховищ у каскаді на річці Дніпро, в Херсонській, Дніпропетровській і Запорізькій областях України. Заповнено у 1955–1958 роках. Створене греблею Каховської ГЕС (гребля — біля міста Нової Каховки). Заповнено в 1955–1958 роках. Довжина водосховища 230 км, пересічна ширина 9,4 (максимальна — 24 км). Площа 2155 км², об'єм води 18,2 км³. Довжина берегової лінії 896 км. Має сезонне регулювання стоку. Коливання рівня води до 3,3 м, водообмін відбувається 2—3 рази на рік. Береги переважно круті, розчленовані глибокими балками, лише на окремих ділянках::::::::::::::::читати далі |
Родовища та басейни корисних копалин України  Криворізький залізорудний басейн — найбільший в Україні басейн з покладами багатих залізних руд, головний гірничовидобувний центр країни, розташований на території Дніпропетровської області. Промислове освоєння залізних руд басейну почалося у другій половині XIX ст. Початок використання залізних руд пов'язано з ім'ям Олександра Миколайовича Поля (1832—1890), що організував в 1873 р. «Товариство криворізьких залізних руд». Першим місцем видобутку руди було урочище Дубова балка, що належала Полю. Першу геологічну карту Кривбасу створив С. О. Конткевич.::::::::::::::::читати далі |
Обрані об`єкти природно-заповідного фонду України  Біосферний заповідник «Асканія-Нова» ім. Ф. Е. Фальц-Фейна — науково-дослідна установа в системі Національної академії аграрних наук України, державний заповідник, заснований в 1874 році Фрідріхом Фальц-Фейном. Розташований в смт Асканія-Нова Чаплинського району Херсонської області (відкіля і колишня назва заповідника «Чаплі»). Назву місцевості дав один з її попередніх власників — герцог Ангальт-Кетенський у 1841 році на честь маєтку Асканія в Німеччині. Заповідник був заснований в 1874 році Фрідріхом Фальц-Фейном. Спочатку юний Фальц-Фейн ставив за мету збереження диких тварин — у 1874 р. 11-річному хлопцю зводять вольєри для утримання тварин. У 1887 році було створено ботанічний сад.::::::::::::::::читати далі |
Обрані заповідні території України антропогенного характеру  Оде́ські катако́мби — мережа підземних ходів і лабіринтів під Одесою. Бі́льша частина катакомб — що були каменоломнями, з яких видобувалося будівельне каміння. В наш час[коли?] довжина Одеських катакомб оцінюється приблизно в 2,5 тис. км. В кінці XX ст. катакомби стали причиною різкого ускладнення інженерно-геологічної обстановки. Більше 40% старої частини міста знаходиться на підробленій території, де відбулося більше 100 провалів. Одеські катакомби — мережа штучно створених підземних ходів і лабіринтів під Одесою. Більша їх частина (95-97%) — це каменоломні, з яких видобувалося будівельне каміння. Сьогодні довжина Одеських катакомб оцінюється приблизно в 2,5 тис. км (описано близько 1,7 тис. км) — це один з найбільших підземних лабіринтів на Земній кулі. Історія катакомб починається в 30-х роках XIX ст. Бурхливе будівництво Одеси у той час потребувало багато будівельного матеріалу, яким був вапняк — Одеса, власне, стоїть на шарах::::::::::::::::читати далі |
Одиниці адміністративно-териториального устрою України Теребовля́нський райо́н — адміністративно-територіальний район у центральній частині Тернопільської області. Утворений у 1939. Площа — 1130,3 км² — 8,3% % території області. Населення — 69,9 тис. осіб (2007), із них 99% — українці (69 тис. 452 особи), 0,59% — росіяни (414 осіб), 0,25% — поляки (176), 0, 05% — білоруси (32 особи), 0,084% — інші національності. Територією району пролягають залізниця Тернопіль—Чернівці й автодорога державного значення E85 (Доманове—Ковель—Чернівці—Мамалига). Протяжність Теребовлянського району зі заходу на схід — 54 км, з півночі на південь — 42 км. Теребовлянський район межує на заході з Підгаєцьким районом, на півдні — з Бучацьким і Чортківським, на сході — з Гусятинським, на північному сході — з Підволочиським, на півночі — з Тернопільським, на північному заході — з Козівським районами.::::::::::::::::читати далі |
Міста України  Ха́рків (застаріле: Харьків[4][5], лат. Zacharpolis[6][7][8]) — місто на сході України на Слобожанщині, адміністративний центр Харківської області.Населення — 1 453 тис. осіб, площа міста — 350 км²[9]. Разом із прилеглими містами та районами формує Харківську агломерацію з людністю понад 2 млн осіб. Друге за кількістю мешканців місто України, з січня 1920 по червень 1934 рр. — столиця УРСР. Великий науковий, культурний, промисловий і транспортний осередок України, був третім індустріальним центром у СРСР після Москви та Ленінґрада. 60 науково-дослідних інститутів, 30 вищих навчальних закладів, 8 музеїв, міська картинна галерея, 7 державних театрів і десятки недержавних, 80 бібліотек.::::::::::::::::читати далі |
Селища міського типу України  Василькі́вка — селище міського типу, центр Васильківського району Дніпропетровської області, Україна.Є центром Васильківської селищної ради, якій підпорядковані села Бондареве, Вовчанське, Зоря, Іванівка, Красне, Манвелівка, Петриківка, Новогригорівка, Павлівка, Дубовики і селище Правда. Селище міського типу Васильківка знаходиться на правому березі річки Вовча, вище за течією на відстані 3,5 км розташоване село Вовчанське, на протилежному березі - смт. Письменне та села Іванівка, Шев'якіне, Павлівка і селище Правда. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера. Через селище проходять автомобільні дороги Т 0401, Т 0408 і залізниця, станція Ульянівка..::::::::::::::::читати далі |
Села України  Безу́глівка — село Ніжинського району Чернігівської області. Відстань до райцентру становить понад 15 км і проходить автошляхами Р68 та Р67. Козацьке село Ніжинського полку Гетьманщини. Після московської анексії — село Ніжинського повіту Чернігівської губернії. На землях Безуглівки існували угіддя двох родин — Озеровських та Сидоренків. Сидоренки — відомі шляхтичі. Селяни Безуглівки, не повіривши царському маніфесту про скасування кріпацтва, почати самовільний переділ земель. Протягом кількох днів заворушення охопило понад 3 тисяч селян. Для придушення виступу було послано 3 батальйони солдатів на чолі з губернатором. 5 квітня 1861 військо зламало опір селян і захопило Безуглівку..::::::::::::::::читати далі |
Урботопоніми України  Сумська́ ву́лиця — головна вулиця Харкова. Довжина — 4,2 км. Починається від майдану Конституції, проходить через Сад імені Тараса Шевченка, площу Свободи, Центральний парк ім. Максима Горького і закінчується на схрещенні з вулицею Дерев'янка. Далі вулиця переходить у Бєлгородське шосе. Вулиця дістала назву від дороги на Суми, яка тут проходила в XVII столітті. У 1909 році відбулася перша спроба перейменувати Сумську вулицю.::::::::::::::::читати далі |
 Етногеографія України Вірмени в Україні — вірменська етнічна меншина, яка проживає в Україні. Вірмени нараховують бл. 100 000 чоловік згідно з переписом населення України 2001 року[10]. Вірменське населення в Україні, майже подвоїлося[11] з моменту розпаду СРСР, багато в чому через нестабільність на Кавказі. Вірмени на території сучасної України відомі ще із часів початку заселення її слов'янськими племенами. Свідченням цього є «Географія» відомого вірменського вченого VII ст. Ананія Ширакаці. Слов'яно-вірменські культурні зв'язки відображені в ідентичному фольклорному сказанні про заснування міст Києва і Куара.::::::::::::::::читати далі |
| Географія промисловості України Промисловість Дніпропетровської області Дніпропетровська область — входить до складу Придніпровського економічного району. Промисловість Дніпропетровщини займає друге місце в Україні після Донецької області.  На території області обліковується 249 родовищ і 79 об'єктів обліку (з врахуванням комплексності) різноманітних корисних копалин, з яких 94 родовища і 43 об'єкти обліку розробляються. Мінерально-сировинна база області на 30,8% складається з корисних копалин паливно-енергетичного комплексу (нафта, газ, конденсат, кам'яне та буре вугілля), на 36,3% - із сировини для виробництва будівельних матеріалів, решта – це руди металів, а також питні, технічні та мінеральні підземні води. Регіон багатий різноманітними корисними копалинами: серед них.::::::::::::::::читати далі |
Географія інфраструктури України Нафтопровід Одеса — Броди нафтогін, побудований між містом Одеса на Чорному морі і містом Броди у Львівській області, де приєднанний до нафтогону «Дружба». Експлуатаційна довжина — 674 км, проєктна потужність — 14,5 млн тон нафти на рік. Нафтогін повинен використовуватися для транзиту каспійської нафти в Центральну Європу, минаючи територію Росії, з перспективою до портів Балтійського моря. Нафтогін будувався протягом 1996 — 2001років. Після завершення будівництва нафтогін три роки не використовувався, після чого було прийнято рішення щодо використання його в реверсному режимі. Нафта з нафтогона «Дружба» перекачується до терміналів українського порту "Південний".::::::::::::::::читати далі |
Географічна періодика України
|
| Географічні телепрограми та кіно України «Світ нави́воріт» — програма подорожей на каналі 1+1, авторський проєкт журналіста Дмитра Комарова. В ефірі з 11 грудня 2010 року[12]. У проєкті «Світ навиворіт» Комаров — керівник, автор, ведучий, режисер, сценарист і т. д. Знімальна група складається з двох людей.
Як готують програмуКожен сезон «Світу навиворіт» — це серія програм, присвячених одній країні. Комаров «полює» на ексклюзив — живе у хижах разом з дикими племенами, бере участь у екзотичних обрядах, словом, показує місця, не зіпсовані цивілізацією. |
 Корисні шаблони |
 Нові статті
|
Добра стаття Кропивни́цький (у 1775–1924 роках — Єлисаветград[14], Єлисавет[15], у 1924–1934 роках — Зінов'євськ[16], у 1934–1939 роках — Кірово[17], у 1939–2016 роках — Кіровоград) — місто в Україні, адміністративний центр Кіровоградської області, центр Кіровоградського району; промисловий і культурний осередок у центрі країни; вузол автошляхів, залізнична станція, аеропорт.::::::::::::::::читати далі}} |
 Обрана ілюстрація |
| Обраний життєпис української географії. Ландшафтознавці, землезнавці та палеогеографи Григорій Іванович Денисик (нар.7 грудня 1949, Онут Заставнівського району Чернівецької області) — український фізико-географ, ландшафтознавець, доктор географічних наук, професор, академік Академії наук вищої освіти України, завідувач кафедри фізичної географії природничо-географічного факультету Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, відмінник освіти України. Григорій Денисик народився 7 грудня 1949 року в селі Онут на Буковині. У 1975 році закінчив географічний факультет Чернівецького університету. ::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис української географії.Мандрівники Козлов Петро Кузьмич (15 жовтня 1863 — 26 вересня 1935) — російський, український, радянський географ, академік Академії наук УРСР. Директор заповідника Асканія-Нова у часи Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського.
Все його подальше життя змінила зустріч в 1881 р. з М. М. Пржевальським. Свою першу подорож Петро Козлов здійснив у складі четвертої експедиції Пржевальського в Центральну Азію. За своє життя Петро Кузьмич брав участь у шести експедиціях до Тибету і Монголії. Ним було вивчено багато районів Центральної Азії, відкрито стародавнє місто Хара-Хото, при розкопках якого знайдено понад 2 тис. рукописних книг.:::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис української географії. Країнознавці, краєзнавці та георегіоналісти Микола Тимофійович Янко (нар.18 травня 1912 року, Сахновщина Полтавської губернії, нині Харківська область — † 14 травня 2011 року, Дружківка Донецької області) — український географ, педагог, краєзнавець, лексикограф. Дійсний член Географічного товариства України. Кандидат педагогічних наук. Почесний громадянин Дружківки (1998). Народився в сім'ї кравця. У десять років залишився сиротою, жив у нерідної матері, був пастухом.::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис української географії. Мореплавці та океанологи Георгій Якович Сєдов (23 квітня (5 травня)[18] 1877 — 20 лютого (5 березня) 1914) — український та російський гідрограф, полярний дослідник, старший лейтенант. Організатор невдалої експедиції до Північного полюса.[19], під час якої помер, не досягнувши заявленої мети, пройшовши приблизно 200 кілометрів з необхідних 2000 км. Виходець з рибальської сім'ї, офіцер військово-морського флоту (старший лейтенант), дійсний член Російського географічного товариства, почесний член Російського астрономічного товариства.::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис української географії. Гідрологи та геогідрологи Ободовський Олександр Григорович (18 січня 1958 року) — український гідролог, доктор географічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Народився 18 січня 1958 року Києві. Закінчив 1980 року Київський університет зі спеціальності «географ-гідролог». З 1980 року почав свій трудовий шлях інженером на географічному факультеті Київського державного університету, пізніше інженером-програмістом, старшим інженером Інформаційного обчислювального центру, у 1989–1992 роках асистент, з 1992 року доцент, з 2003 року професор кафедри гідрології та гідроекології географічного факультету, з 1996 року заступник декана з наукової роботи географічного факультету. Кандидатська дисертація «Руслоформуючі витрати води річок рівнинної частини України» захищена у 1988 році в Московському державному університеті імені М. В. Ломоносова, докторська дисертація «Регіональний гідролого-екологічний аналіз руслових процесів» захищена в 2002 році в Київському національному університеті Тараса Шевченка.::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис української географії. Геокріологи та гляціологи Ге́нрик Арцто́вський (пол. Henryk Arctowski; * 15 липня 1871, Варшава — † 21 лютого 1958, Вашингтон) — польський та український географ, геофізик, геолог, мандрівник, дослідник Антарктики; професор Львівського університету... 1897—1899 - взяв участь у антарктичній експедиції Адрієна де Жерлаша де Ґомрі на кораблі Belgica як її науковий керівник. Серед учасників експедиції були Роальд Амундсен, Фредерік Кук і Антоній Болеслав Добровольський. Першими перезимували в Антарктиці - на судні, затертому кригою... Під час дрейфування судна мандрівники отримали цінні спостереження морської криги й айсбергів, а також цінні метеорологічні спостереження. Де Жерлаш описав подорож у своїй книжці "15 місяців в антарктичному океані" (польський переклад вийшов 1903 року).::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис української географії.Метеорологи та кліматологи.jpg) Борис Ізмаїлович Срезневський (19 (31) березня 1857, Санкт-Петербург — 24 березня 1934, Київ) — російський і український метеоролог і кліматолог, професор, дійсний член АН УРСР (з 19 квітня 1920 року), 1920), організатор метеорологічної служби в Україні, директор Київської метеорологічної обсерваторії (1919—1934), засновник геофізичної комісії (згодом кафедра геофізики) АН УРСР, кафедри сільськогосподарської метрології при Народному комісаріаті освіти УРСР, ряду періодичних українських метеорологічних наукових видань. Народився 31 березня 1857 року в Санкт-Петербурзі у родині філолога-славіста Ізмаїла Срезневського. З-поміж восьми дітей тільки Борис обрав природознавчий напрям своєї діяльності, інші зробили свій внесок до світової культурної скарбниці як гуманітарії. У 1879 році він закінчив фізико-математичний факультету Петербурзького університету і обрав метеорологію та кліматологію.::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис української географії. Біогеографи та ґрунтознавці Георгій Миколайович Висоцький (*7 (19) лютого 1865, с. Микитівка Глухівського повіту Чернігівської губернії — 6 квітня 1940 року, м. Харків, УРСР) — видатний український вчений у галузі лісівництва, ґрунтознавства, геоботаніки, фізичної географії і гідрології, академік НАНУ, основоположник науки про ліс і лісову дослідницьку справу. Автор понад 200 наукових праць. Учений вивчав вплив лісу на водний режим місцевості, заклав основи ґрунтової гідрології посушливих районів, розробив теорію трансгресивної ролі лісів, класифікацію дібров; заслужено визнаний корифеєм степового лісорозведення. Велике значення мають розроблені Г. М. Висоцьким для степових умов деревно-чагарниковий і деревно-тіньовий типи лісових насаджень.::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис української географії. Геоекологи та природоохоронці Стецюк Володимир Васильович (25 жовтня 1947 року) — український геоморфолог, геоеколог, доктор географічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Віце-президент Академії наук вищої освіти України, академік.
|
Обраний життєпис української географії. Сейсмологи та вулканологи Олекса́ндр Я́кович Орло́в (* 23 березня (6 квітня) 1880, Смоленськ — † 28 січня 1954, Київ) — український астроном та сейсмолог, член-кореспондент АН СРСР (1927), академік АН УРСР (1939). Народився 23 березня (6 квітня) 1880 року в Смоленську. У 1902 році закінчив Петербурзький університет і був залишений при ньому для підготовки до наукової діяльності. У 1902–1905 стажувався за кордоном: займався питаннями небесної механіки в Парижі та Лунді (Швеція), вивчав сейсмологію в Геттінгенському університеті. У 1905-1906 — асистент у Тартуський обсерваторії, в 1906-1907 працював у Пулковській обсерваторії, в 1907-1912 — астроном-спостерігач Тартуської обсерваторії, в 1909–1913 завідував сейсмічною станцією цієї обсерваторії і читав лекції в Тартуському університеті. У 1911 здійснив поїздку до Єркської обсерваторії (США) для вивчення фотографій комет. У 1913-1934 — директор Одеської обсерваторії і професор Новоросійського університету в Одесі.::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис української географії. Геоморфологи та геотектоністи Олекса́ндр Мефо́дійович Мари́нич (*4 вересня 1920, Суботці — 23 серпня 2008, Київ) — географ-геоморфолог, дослідник природи України, член-кореспондент НАН України, доктор географічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Народився 4 вересня 1920 року в селі Суботці Олександрійського повіту Кременчуцької губернії (тепер Знам'янського району Кіровоградщини)............... Після перемоги над Німеччиною Маринич О. М. повернувся до Київського університету, де під керівництвом В. Г. Бондарчука розпочав наукову і педагогічну роботу. За чверть століття він пройшов шлях від асистента до доктора географічних наук, професора. У 1948 році (під науковим керівництвом академіка В. Г. Бондарчука) захистив кандидатську дисертацію «Геоморфологія Подільського Придністров'я». Разом з В. Г. Бондарчуком та професором П. К. Заморієм у 1949 році створив кафедру геоморфології в Київському університеті. ::::::::::::::::читати далі |
Обраний життєпис української географії. Спелеологи та карстознавці Олекса́ндр Беніамі́нович Авагя́н (нар. 12 листопада 1944, Київ — пом. 26 липня 1988, смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області) — український археолог, спелеолог, музикант і поет. Співзасновник української спелеоархеології (скелеїстики), автор першої наукової систематизації давньоукраїнських печерних споруд. 1981 року закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту. Працював 1981–1984 в Архітектурно-археологічному загоні Інституту археології АН УРСР, 1985–1988 — археологом в Українському спеціалізованому науково-реставраційному проєктному інституті. Авагян — один із засновників української скелеоархеології (скелеїстики). Автор першої наукової систематизації давньоукраїнських печерних споруд, ініціатор та керівник ::::::::::::::::читати далі. |
| Обраний життєпис української географії. Геохіміки та хіміко-географи Савицький Віктор Миколайович (25 квітня 1948 року) — український гідрохімік, кандидат хімічних наук, старший науковий співробітник, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Народився 25 квітня 1948 року в Калинівці, Вінницької області. Закінчив 1972 року хімічний факультет Київського університету зі спеціальності «хімік-неорганік». Навчався у 1967–1968 роках у Карловому університеті (Прага, Чехословаччина). У Київському університеті на географічному факультеті працює у 1974–1975 роках молодшим науковим співробітником, у 1975–1977 роках старшим інженером, у 1978–1999 роках старшим науковим співробітником науково-дослідної лабораторії гідроекології та гідрохімії,.::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис української географії. Картографи, топографи та геодезисти Молочко Анатолій Миколайович (4 липня 1948 року) — український географ-картограф, кандидат географічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Народився 4 липня 1948 року в селищі Маньківка Черкаської області. Закінчив у 1971 році Київський університет кафедра геодезії та картографії, занесений до Книги найкращих випускників університету, у 1975 році закінчив аспірантуру Сектора географії АН УРСР (нині Інститут географії НАН України). Працював у відділі картографії. У 1974—1991 роках викладав картографію за сумісництвом на кафедрі економічної географії Київського державного педагогічного інституту імені Максима Горького. У Київському університеті працює з 1990 року доцентом, з 1995 року завідувач кафедри геодезії та картографії, з 2003 року професор...::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис української географії. Економіко-географи та суспільні географи Олійник Ярослав Богданович (*14 грудня 1952 року[20]) — доктор економічних наук, професор, декан географічного факультету Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, економіко-географ. Член-кореспондент Академії педагогічних наук України, академік Академії наук вищої освіти України. Народився 14 грудня 1953 року в селі Купчинці Козівського району Тернопільської області. Закінчив у 1975 році географічний факультет Київського університету. У 1979 році аспірантуру, у 1982 році захистив кандидатську дисертацію з теми «Тваринницько-промисловий комплекс в зоні впливу великого міста і вдосконалення його територіальної організації». У 1975–1976 навчальному році вчителював у середній школі села Катюжанка Вишгородського району Київської області. Працював у 1979–1986 роках молодшим науковим співробітником Відділення географії Академії наук України (нині Інститут географії). У Київському університеті працює з 1988 року асистентом, пізніше доцентом, з 1998 року професором, завідувачем кафедри економічної та соціальної географії. У 1999 році обраний на посаду декана географічного факультету. Докторська дисертація захищена в 1997 році на тему «Еколого-економічні проблеми територіальної організації виробництва і природокористування».::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис української географії. Політико-географи, геополітики та воєнні географи Савицький Петро Миколайович (15 травня 1895 Чернігів — 13 квітня 1968 Прага) — російський географ, економіст, геополітик, культуролог, філософ українського походження.
Створив базові для євразійства теорії місцерозвитку, циклів економічної історії, циклів євразійської історії. Був творцем нової науки — кочівникознавства, творцем євразійської версії російської геополітики, зробив внесок у географію, економіку, політологію, літературознавство, мистецтвознавство, історію і т. д..::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис української географії. Історико-географи та геоісторики Жупанський Ярослав Іванович (27 червня 1934, с.Перерив Коломийського району Івано-Франківської області — 22 березня 2009, м.Чернівці) — доктор географічних наук, почесний професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, почесний член Українського географічного товариства Біографія1956 р. — закінчив географічний факультет Чернівецького державного університету. З цим ВНЗ пов'язана подальша його діяльність як вченого, педагога, керівника. |
| Обраний життєпис української географії. Агрогеографи, геомеліоратори та геоінженери Цайтц Єрмінінгельд Стефанович (26 квітня 1924 року — 26 жовтня 2009 року) — український гідротехнік, гідролог, кандидат технічних наук, доцент, старший науковий співробітник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Народився 26 квітня 1924 року в Свердловську, Росія. Закінчив 1952 року Київський гідромеліоративний інститут за спеціальністю «гідротехнік меліорації», також аспірантуру цього інституту. У 1952–1960 роках асистент кафедри гідротехнічних споруд у Київському гідромеліоративному інституті. У 1960–1978 роках старший науковий співробітник Інституту гідромеханіки НАН України. У Київському університеті з 1978 .::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис української географії. Вчені медичної та рекреаційної географії Колотуха Олександр Васильович — український спортивний турист, відомий науковець в сфері спортивного туризму, член виконкому Міжнародної Федерації спортивного туризму (м.Москва), кандидат географічних наук, академік Міжнародної академії дитячо-юнацького туризму та краєзнавства (м.Москва), автор понад 130 наукових та науково-методичних праць, кількох книжок про туризм. Народився у 1959 році в Миколаївській області. У 1981 році закінчив географічний факультет Київського державного університету за спеціальністю „географ-картограф”. З 1982 року працює в системі туризму, а з 1985 року – в системі дитячо-юнацького туризму. Підготував більше 500 юних туристів-спортсменів. Майстер спорту України зі спортивного туризму. ::::::::::::::::читати далі |
| Обраний життєпис української географії. Народознавці, етногеографи та демогеографи Винниченко Ігор Іванович (*6 червня 1957 року) — український історик та географ, етногеограф, кандидат географічних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Народився 6 червня 1957 року в селі Скоморохи Житомирського району Житомирської області. Закінчив у 1979 році Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка (кафедра фізичної географії), у 1983 році аспірантуру Відділення географії Інституту геофізики імені С. І. Субботіна АН УРСР. У 1979–1980 роках інструктор з туризму турбази «Пуща-Водиця» (Київ). У 1983–1985 роках викладав географію у київських технікумах.::::::::::::::::читати далі |
Джерела
| Чим Ви можете допомогти | Бібліотека |
 Щоб створити нову статтю, наберіть потрібну назву терміна, науковця, про якого бажаєте створити статтю, у панелі вводу «Пошук», що знаходиться вгорі сторінки ліворуч, і натисніть значок лупи, або просто натисніть клавішу «Enter» на клавіатурі. Система пошуку може динамічно запропоновувати Вам ряд статей, що починаються на ті самі літери, що ви їх уводите. Якщо стаття з такою назвою відсутня, можете створити її, перейшовши за червоним посиланням на сторінці пошуку, або подати запит на створення такої статті більш досвідченим користувачам. Основні пропоновані напрямки роботи: розставляння і повноцінне заповнення карток у статтях про географічні об'єкти країни, ілюстрування статей світлинами з Вікісховища, або власними. Список відсутніх, але запитуваних статей можна знайти на цій сторінці. |
|
| Сестринські проєкти і портали | ||
Більше різноманітної допоміжної інформації про географію України на сестринських проєктах фонду Вікімедіа: | ||
