Збірна Уельсу з футболу

Ранні роки

Збірна Уельсу провела свій перший матч 25 березня 1876 року проти Шотландії в Глазго, ставши третьою найстарішою збірною у світі. Хоча шотландці виграли перший матч з рахунком 4:0, наступного року був запланований матч-реванш в Уельсі, тому перший міжнародний футбольний матч на валлійській землі відбувся у Рексемі, 5 березня 1877 року. Шотландія здобула перемогу з рахунком 2:0. Перший матч Уельсу проти Англії відбувся в 1879 році, в ньому валлійці програли 1:2 на «Овалі» в Лондоні, а в 1882 році Уельс вперше зустрівся з Ірландією, вигравши 7:1 у Рексемі.

Асоціації чотирьох національних націй зібралися на Міжнародній футбольній конференції в Манчестері 6 грудня 1882 року, щоб встановити звід всесвітніх правил. На цій зустрічі було створено Міжнародну раду футболу (IFAB) для затвердження змін до правил, завдання, яке чотири асоціації виконують донині. У сезоні 1883–84 було сформовано Домашній чемпіонат Великої Британії, турнір, який проводився щорічно між Англією, Шотландією, Ірландією та Уельсом до сезону 1983/84^[4]. Уельс був чемпіоном 12 разів, перемігши 7 разів і розділивши титул п'ять разів.

ФАУ стала членом ФІФА, керівного органу світового футболу, у 1910 році, але відносини між ФІФА та британськими асоціаціями були важкими, і британські нації вийшли з ФІФА в 1928 році через суперечку щодо виплат гравцям-аматорам. В результаті Уельс не брав участі у перших трьох чемпіонатах світу. 1932 року Уельс зіграв проти Республіки Ірландія, вперше зігравши проти команди, яка не входила до чотирьох британських країн. Через рік Уельс вперше провів матч за межами Сполученого Королівства, коли вирушив до Парижа, щоб зіграти зі збірною Франції (1:1).

Після Другої світової війни Уельс разом з іншими трьома країнами Британії знову приєднався до ФІФА в 1946 році і взяв участь у відбіркових раундах до чемпіонату світу 1950 року, де Домашній чемпіонат 1949/50 років виступав у ролі відбіркової групи. Дві найкращі команди мали вийти на «мундіаль» в Бразилії, але Уельс опинився на останньому місці в групі.

Чемпіонат світу 1958 року

1950-ті роки були «золотим періодом» для валлійського футболу з такими зірками, як Айвор Оллчерч, Кліфф Джонс, Альф Шервуд, Джек Келсі, Тревор Форд, Ронні Берджесс, Террі Медвін та Джон Чарлз.

Завдяки ним Уельс зміг вийти на чемпіонат світу 1958 року у Швеції. Проте їхній шлях у кваліфікації був незвичайним. Посівши друге місце після Чехословаччини у кваліфікаційній групі 4, золоте покоління валлійського футболу під керівництвом Джиммі Мерфі, здавалося, програло кваліфікацію, але згодом втрутилася політика Близького Сходу. В азійсько-африканській відбірковій зоні Єгипет і Судан відмовилися грати проти Ізраїлю після Суецької кризи, тоді як Індонезія наполягала на зустрічі з Ізраїлем на нейтральній території. В результаті ФІФА оголосила Ізраїль переможцем своєї групи. Однак ФІФА не хотіла, щоб команда вийшла у фінал чемпіонату світу, не зігравши жодного матчу, тому було жеребкування всіх команд, які посіли друге місце в групах УЄФА. Бельгія виявилася командою-щасливчиком, якій судилося зіграти з Ізраїлем, але бельгійці відмовилися. Наступним жереб вибрав Уельс, який і провів двоматчевий плей-оф проти Ізраїлю за місце на чемпіонаті світу^[5]. Двічі обігравши Ізраїль з рахунком 2:0 на стадіонах «Рамат-Ган» та «Ніньєн Парк», Уельс вперше пройшов до фінального турніру чемпіонату світу.

Сильна валлійська команда залишила свій відбиток у Швеції, зігравши внічию у всіх матчах у своїй групі проти Угорщини, Мексики та Швеції, а потім перемогла Угорщину 2:1 в додатковому матчі і вийшла у чвертьфінал проти Бразилії. Однак шансам Уельсу на перемогу проти Бразилії завадила травма Джона Чарлза, яка виключила його з матчу. Уельс програв з рахунком 1:0, а 17-річний Пеле забив свій перший міжнародний гол. Цей гол зробив Пеле наймолодшим бомбардиром чемпіонату світу, а Бразилія зрештою виграла турнір.

Чудова кампанія Уельсу у Швеції стала темою книги-бестселера «Коли Пеле розбив наші серця: Уельс і чемпіонат світу 1958» (англ. When Pele Broke Our Hearts: Wales and the 1958 World Cup), яка була опублікована до 40-ї річниці чемпіонатів світу, а також стала натхненням для документального фільму, номінованого на Bafta Cymru.

1960-ті та 1970-ті роки

Уельс не пройшов кваліфікацію до перших чотирьох фінальних турнірів чемпіонату Європи з моменту його створення в 1960 році. Вони також не повторили свій успіх у кваліфікації до чемпіонату світу 1958 року, хоча вони досягли вельми знакової нічиї проти тодішнього чемпіона світу Англії на домашньому чемпіонаті Великої Британії 1970 року, за кілька тижнів до того, як Англія вирушила захищати свій титул на чемпіонат світу в Мексиці 1970 року. Це допомогло Уельсу стати співпереможцем турніру, оскільки у ньому різниця м'ячів не використовувалася для визначення єдиного переможця.

У 1976 році команда, якою керував Майк Сміт, дійшла до чвертьфіналу чемпіонату Європи, посівши перше місце у кваліфікаційній групі 2, випередивши Угорщину, Австрію та Люксембург, але це не вважалося виходом до фінальної стадії. До 1980 року у турнірі брали участь лише чотири країни і за місце у європейській першості Уельс мав зіграти зіграти проти переможця групи 3 — Югославії — у двоматчевому поєдинку вдома та на виїзді. При цьому саме у Югославії проходили фінальні ігри, проте тоді правило автоматичної кваліфікації збірної країни-господарки ще не було затверджено. Уельс програв перший матч у Загребі з рахунком 0:2, у другому у Кардіффі зіграв унічию 1:1 і вилетів з турніру. До того ж цей матч був затьмарений проблемами з вболівальниками і наприкінці домашнього поєдинку у Кардіффі на стадіоні почалися масові заворушення. Через це Уельс був відсторонений від турніру 1980 року, але згодом дискваліфікація була знята, натомість УЄФА заборонила збірній проводити матчі в радіусі 100 миль від Кардіффа протягом чотирьох років. Тим не менш валлійці вийти з групи у кваліфікації на Євро-1980 не зуміли, посівши третє місце після ФРН і Туреччини.

Наступного року Уельс переміг Англію на англійській землі вперше за 42 роки і здобув свою єдину перемогу на старому «Вемблі» завдяки реалізованому пенальті від Лейтона Джеймса. В підсумку Уельс фінішував другим на домашньому чемпіонаті Британії 1977 року. Кількома тижнями раніше Уельс здобув ще одну помітну перемогу над тодішнім чемпіоном Європи Чехословаччиною завдяки голам Ніка Дісі та Джеймса^[6]. Ця перемога у відбірковому матчі на чемпіонат світу 1978 року давала шанс валлійцям поборотись за вихід на «мундіаль». Втім у вирішальному поєдинку проти Шотландії (номінально домашній матч для Уельсу був проведений у Англії на «Енфілді» через заборону УЄФА) був відзначений спірним пенальті, призначеним на користь Шотландії. Повтори свідчать про те, що гра рукою насправді могла бути вчинена шотландським форвардом Джо Джорданом^[6]. Тим не менш шотландець Дон Мессон пенальті реалізував і допоміг своїй команді посісти перше місце і не пустити Уельс на турнір.

Ще одним помітним досягненням для Уельсу стало перемога над Англією на Домашньому чемпіонаті 1980 року з рахунком 4:1, при тому, що Англія за чотири дні до цього обіграла Аргентину, тодішнього чемпіона світу. Голи в тому матчі за Уельс забивали Міккі Томас, Ян Волш та Лейтон Джеймс, ще один автогол забив Філ Томпсон.

1980-ті роки

У відбіркових матчах до чемпіонату світу 1982 року збірна Уельсу, якою керував Майк Інгленд, була як ніколи близькою до повернення на чемпіонати світу, зумівши навіть обіграти один раз чехословаків та зіграти нульову нічию проти Радянського Союзу. Проте цього виявилося замало: спочатку Уельс не зміг сенсаційно обіграти Ісландію в останньому домашньому матчі (2:2), який зупинявся кілька разів через відключення освітлення. А потім у гостях Уельс був розбитий збірною СРСР з рахунком 0:3, і через гіршу різницю забитих і пропущених м'ячів на друге місце піднялася Чехословаччина, яка разом з СРСР вирушила до Іспанії на чемпіонат світу.

Уельс також ледь не вийшов на чемпіонат Європи 1984 року. Вони були за кілька хвилин до кваліфікації, але у компенсований час останньої гри групи Любомир Раданович забив за Югославію переможний матч у грі проти Болгарії (3:2), завдяки чому югослави обійшли Уельс у таблиці і посіли перше місце.

У 1984 році зірка валлійського футболу Марк Г'юз дебютував за збірну, забивши перший і єдиний гол у матчі проти Англії і принісши Уельсу ще одну перемогу над споконвічними суперниками. Через рік у матчі проти Іспанії (3:0) Марк знову забив у важливій грі кваліфікації до чемпіонату світу 1986 року. Однак, попри перемогу над Шотландією з рахунком 1:0 на «Гемпден Парку», знову Ісландія зруйнувала надії валлійців на вихід, перемігши Уельс з рахунком 1:0 в Рейк'явіку, через що другий чемпіонат світу поспіль Уельс пропустив через гіршу різницю м'ячів. Уельс повинен був виграти свій останній домашній матч проти Шотландії, щоб гарантувати принаймні вихід у плей-оф. Уельс вів до 81-ї хвилини завдяки голу Марка Г'юза, але реалізований пенальті у ворота «драконів» у виконанні Дейві Купера залишив валлійців знову без чемпіонату світу — 1:1 у матчі, зіпсованому смертю головного тренера Шотландії Джока Стіна, який помер від серцевого нападу в кінцівці гри.

Уельс також рішуче розпочав кваліфікацію на чемпіонат Європи 1988 року і не програв протягом перших чотирьох ігор. Але поразки на виїзді проти Данії та Чехословаччини в останніх двох іграх кваліфікаційної групи 6 призвели до того, що восьмирічна робота Майка Інгленда на посаді тренера Уельсу закінчилося черговим розчаруванням, оскільки команда стала лише третьою.

1990-ті роки

Під керівництвом нового тренера Террі Йората Уельс досяг видатного результату 5 червня 1991 року, перемігши тодішнього чемпіона світу Німеччину в кваліфікації до Євро-1992 завдяки голу Іана Раша. Через три місяці, 11 вересня 1991 року, Уельс зумів перемогти Бразилію у товариському міжнародному матчі завдяки голу Діна Сондерса^[7]. Однак Німеччина в усіх інших матчах, що залишилися в групі, більше не втрачала очок, в тому числі здобула перемогу з рахунком 4:1 у матчі-відповіді проти Уельсу, і таким чином зуміла повернути собі перше місце, залишивши валлійців ні з чим.

Уельс також добре виступив у своїй відбірковій групі до чемпіонату світу 1994 року, здобувши помітну перемогу вдома над Бельгією. Таким чином, 27 серпня 1993 року Уельс досяг найвищої позиції у світовому рейтингу ФІФА. Уельс знову наблизився до кваліфікації до великого чемпіонату, але провалився на завершальному етапі своєї кампанії. Потребуючи перемоги у фінальному матчі групи вдома з Румунією, Пол Бодін за рахунку 1:1 не реалізував пенальті у ворота румунської збірної. Плата за промах виявилася високою — «дракони» програли 1:2 і знову залишилися без великого турніру^[8].

Після провалу кваліфікації контракт Йората на посаду тренера національної команди не був продовжений ФАУ і збірну очолив тренер іспанського клубу «Реал Сосьєдад» Джон Тошак. Однак Тошак пішов у відставку лише після одного матчу, поразки від Норвегії з рахунком 1:3, заявивши, що у нього назрівав серйозний конфлікт з Футбольною асоціацією Уельсу, хоча справжня причина крилася в тому, що фанати освистували його протягом усього матчу, не визнаючи його своїм тренером і протестуючи проти відходу Йората^[9]. В результаті Майк Сміт вдруге взяв на себе роль головного тренера Уельсу на початку кваліфікації до Євро-1996, але після неприємних поразок від Молдови та Грузії покинув посаду і був замінений на Боббі Гоулда, що був призначений у червні 1995 року.

Час роботи Гоулда в збірній став найгіршим часом у її історії, на думку футбольних фанатів Уельсу, оскільки тактика Гоулда викликала часто багато питань, а сам він на очах у фанатів публічно сварився з гравцями збірної: Нетаном Блейком^[10], Роббі Севіджем^[11] та Марком Г'юзом, що поєдналося з розгромом від Нідерландів з рахунком 1:7 у 1996 році. Гоулд нарешті пішов у відставку після поразки від Італії з рахунком 0:4 у 1999 році, і ФАУ звернулась до двох легенд національної збірної, Невіла Саутолла та Марка Г'юза, щоб тимчасово керувати матчем проти Данії через чотири дні, а Г'юз пізніше був призначений головним тренером на постійній основі.

2000-ті роки

Під керівництвом Марка Г'юза Уельс був близький до кваліфікації на Євро-2004 у Португалії, для чого їм треба було здолати Росію в плей-оф. Гра не обійшлася без суперечок, оскільки російський півзахисник Єгор Титов здав позитивний результат на вживання забороненої речовини бромантану після першого матчу^[12] у Москві, який завершився внічию 0:0. Попри це, ФІФА вирішила не вживати заходів проти Футбольного союзу Росії, окрім вказівки не виставляти Титова на другий матч. Крім того на полі відбувся конфлікт за участю Вадима Євсєєва і Раяна Гіггза, під час якого Гіггз ударив росіянина у вухо, але не отримав навіть попередження, а Дмитро Буликін в інтерв'ю заявив, що не знає нікого з гравців збірної Уельсу, що валлійці розцінили як неповагу до команди. Нульова нічия в Москві залишала Уельсу надії, проте матч-відповідь у Кардіффі закінчився перемогою росіян з рахунком 1:0. Єдиний гол забив Євсєєв, який зазнавав освистування з боку валлійців протягом усієї гри, а після матчу нецензурно висловився прямо в телекамеру на адресу валлійських футбольних фанатів.

Після невтішного початку кваліфікації на чемпіонату світу 2006 року Г'юз залишив посаду, ставши головним тренером клубу англійської Прем'єр-ліги «Блекберн Роверз». 12 листопада 2004 року Джон Тошак був призначений головним тренером вдруге.

У кваліфікації на Євро-2008 Уельс потрапив у групу D разом з Німеччиною, Чехією, Словаччиною, Ірландією, Кіпром і Сан-Марино. Результати команди були невтішними: вона посіла низьке п'яте місце. Тошак зробив несподіваний хід під час кампанії, почавши активно залучати гравців молодіжної збірної, які могли з успіхом замінити травмованих та дискваліфікованих, а також компенсувати ухід ветеранів зі збірної. Як мінімум п'ять активних гравців молодіжної збірної за Тошака стали гравцями основи. Проте відсутність досвіду гри проти сильних супротивників виявилася сильнішою за технічні та фізичні параметри гравців.

У кваліфікації на чемпіонат світу 2010 року Уельс зробив багатообіцяючий старт, вигравши на старті у Азербайджану (1:0) та Ліхтенштейну (1:0). Перше ж серйозне випробування у вигляді матчу проти Росії валлійці не подолали, програвши 2:1. Єдиний гол у тій зустрічі з Уельс забив Джо Ледлі, встановивши нічию лише на кілька хвилин, а Гарет Бейл ще на початку матчу не реалізував пенальті, потрапивши прямо в Ігоря Акінфєєва. Тим не менш Уельс тривалий час боровся за путівку, в тому числі у пам'ятному матчі проти Німеччині, де валлійці протягом 74 хвилин матчу в Менхенгладбаху тримали свої ворота «сухими», але зрештою програли 0:1. Втім дві домашні поразки від Фінляндії та Німеччини з рахунком 0:2 навесні 2009 року фактично знищили сподівання Уельсу на кваліфікацію.

Після цього Уельс потрапив у кваліфікаційну групу G відбору на Євро-2012 з Чорногорією, Болгарією, Швейцарією та Англією. Уельс програв на виїзді Чорногорії з рахунком 0:1 у першому матчі, а 9 вересня 2010 року Джон Тошак залишив посаду тренера після розчарування попередніми результатами у 2010 році проти Хорватії та у першому матчі кваліфікації Євро-2012^[13].

Тренер молодіжної збірної Уельсу Браян Флінн замінив Тошака, ставши тимчасовим головним тренером, але дві поразки від Болгарії (0:1) та Швейцарії (1:4) спонукали федерацію почати пошук нового тренера.

2010—2016

14 грудня 2010 року постійним головним тренером збірної був призначений Гері Спід. Перший матч Спіда на посаді менеджера відбувся 8 лютого 2011 року на першому Кубку націй, який Ірландія виграла з рахунком 3:0^[14]. Першим офіційним матчем для Спіда був відбірковий матч до Євро-2012 вдома з Англією 26 березня 2011 року, і головний тренер призначив 20-річного Аарона Ремзі капітаном, зробивши його наймолодшим капітаном в історії збірної Уельсу. Уельс програв Англії з рахунком 0:2, а в серпні 2011 року Уельс досяг найнижчого місця рейтингу ФІФА — 117-го. Далі здобули домашню перемогу над Чорногорією з рахунком 2:1, отримали поразку від Англії на виїзді з рахунком 1:0, домашню перемогу над Швейцарією з рахунком 2:0 і виїзну перемогу над Болгарією з рахунком 1:0, через що у жовтні 2011 року Уельс стрімко піднявся до 45-го місця в рейтингу ФІФА.

Перемога вдома з рахунком 4:1 у товариському матчі проти Норвегії 12 листопада 2011 року стала останнім матчем для Спіда на чолі Уельсу, що в результаті призвело до того, що Уельс здобув нагороду від ФІФА як найкраща команда-прорив року^[15]. Його перебування на посаді головного тренера закінчилося за трагічних обставин через два тижні, коли його знайшли мертвим у своєму будинку 27 листопада, де він, ймовірно, покінчив життя самогубством^[16].

У зв'язку з успішною заявкою Лондона на проведення літніх Олімпійських ігор 2012 року збірна Великої Британії мала можливість зіграти на футбольному турнірі олімпіади. Однак валлійська футбольна асоціація заявила, що категорично проти цієї пропозиції^[17]. Попри це, валлійські гравці Аарон Ремзі та Гарет Бейл висловили свою зацікавленість представляти олімпійську збірну Великої Британії з футболу^[18], втім Бейл змушений був пропустити турнір через травму^[19]. Замість нього до Ремзі приєдналися ще четверо валлійців у команді Стюарта Пірса: Джо Аллен та Ніл Тейлор із «Суонсі Сіті», Раян Гіггз із «Манчестер Юнайтед» та Крейг Белламі із «Ліверпуля», при чому Гіггз став капітаном команди^[20]. На тому турнірі Велика Британія вийшла до чвертьфіналу, але вибула після поразки у Кардіффі від збірної Південної Кореї у серії пенальті 4:5.

19 січня 2012 року Кріс Коулмен був призначений новим головним тренером збірної Уельсу^[21]. У кваліфікації до чемпіонату світу 2014 року Уельс потрапив у групу А з Хорватією, Сербією, Бельгією, Шотландією та Македонією. Свій перший матч вони програли Бельгії з рахунком 0:2, а другий матч проти Сербії був ще гіршим — поразка 1:6, що стало найбільшою поразкою Уельсу з моменту програшу з рахунком 1:7 від Нідерландів у 1996 році^[22]. У жовтні 2012 року Коулмен призначив Ешлі Вільямса капітаном збірної Уельсу, замінивши Аарона Ремзі^[23]. Уельс переміг вдома Шотландію з рахунком 2:1, програв на виїзді Хорватії з рахунком 0:2 і знову переміг на виїзді Шотландію з рахунком 2:1. Але поразка удома від Хорватії з рахунком 1:2 покінчила з надією Уельсу на вихід до фінальної стадії^[24].

У кваліфікації до Євро-2016 Уельс потрапив до групи B разом із Андоррою, Бельгією, Боснією та Герцеговиною, Кіпром та Ізраїлем. У липні 2015 року, після чотирьох перемог і двох нічиїх, Уельс очолив групу.

У липні 2015 року, досягнувши свого найвищого на той час десятого місця в рейтингу ФІФА^[25], Уельс потрапив у перший кошик кваліфікаційного жеребкування на чемпіонат світу 2018 року. Завдяки цьому Уельс потрапив у легку групу D з Австрією, Сербією, Ірландією, Молдовою та Грузією^[26].

У вересні 2015 року Англія опустилася на десяте місце в рейтингу ФІФА, натомість Уельс піднявся на дев'яте і вперше в своїй історії опинився вище англійців у рейтингу ФІФА^[27]. А вже наступного місяця Уельс досяг свого найвищого в історії рейтингу ФІФА — восьмого. 10 жовтня 2015 року Уельс програв Боснії та Герцеговині з рахунком 0:2, однак попри це кваліфікувався на Євро-2016 після того, як в паралельному матчі Кіпр переміг Ізраїль^[28].

Євро 2016

На чемпіонаті Європи 2016 року у Франції, своєму першому чемпіонаті Європи в історії, Уельс потрапив у групу B зі Словаччиною, Росією та Англією. У своєму дебютному матчі, 11 червня проти Словаччини на «Нуво Стад де Бордо», Гарет Бейл забив зі штрафного удару і вивів Уельс вперед з рахунком 1:0. Словаки зрівняли рахунок завдяки голу Дуди, але в кінцівці гри Гел Робсон-Кану приніс валлійцям перемогу 2:1^[29]. У другому матчі проти принципового суперника, збірної Англії в Лансі Уельс виграв перший тайм з рахунком 1:0 за допомогою чергового результативного штрафного удару від Бейла, але у другому таймі англійці перевернули хід гри і завдяки голам Варді та Старріджа здобули перемогу 2:1^[30]. Попри це, легко розгромивши у останньому турі Росію з рахунком 3:0 на стадіоні «Мунісіпаль» у Тулузі завдяки голами Ремзі, Тейлора і Бейла, валлійці змогли виграти групу^[31], що давало їм слабшого суперника на стадії плей-оф.

В результаті у матчі 1/8 фіналу на «Парк де Пренс» у Парижі Уельс зіграв з іншим дебютантом європейських першостей, збірною Північної Ірландії, та переміг з рахунком 1:0 після того, як навіс Бейла зрізав у власні ворота північноірландець Гарет Маколі^[32]. У чвертьфіналі проти Бельгії Уельс першим пропустив після дальнього удару Раджі Наїнгголана, але ще до перерви капітан Ешлі Вільямс зрівняв рахунок, а у другому таймі голи Робсона-Кану і Сема Воукса дозволили Уельсу перемогти з рахунком 3:1. Ця перемога вивела Уельс до першого півфіналу великого турніру, а також зробила валлійців першою британською командою, яка вийшла до півфіналу великого турніру відтоді, як Англія зробила це на Євро-1996^[33].

У 1/2 фіналу збірна Уельсу програла збірній Португалії з рахунком 0:2. Перша половина гри в Ліоні пройшла без голів, але голи Кріштіану Роналду та Нані на початку другого тайму не дозволили Уельсу пройти далі^[34]. Тим не менш 8 липня Уельс зустріли вдома автобусним парадом під відкритим небом навколо Кардіффа, який розпочався від замку Кардіффа і пройшов повз стадіон «Мілленіум», а закінчився на міському стадіоні в Кардіффі^[35]. Також Аарон Ремзі та Джо Аллен увійшли до символічної збірної турніру на думку UEFA, а Гарет Бейл та Ніл Тейлор на думку France Football.

2016—2020

У вересні 2016 року Уельс розпочав свою відбіркову кампанію до ЧС-2018 комфортною домашньою перемогою над Молдовою з рахунком 4:0^[36]. Однак після цього вони п'ять матчів поспіль зіграли внічию — на виїзді з Австрією, вдома з Грузією, вдома і на виїзді проти Сербії та на виїзді з Республікою Ірландія. Ця серія завершилася домашньою перемогою над Австрією з рахунком 1:0 2 вересня 2017 року, після чого здобули виїзну перемогу над Молдовою з рахунком 2:0 5 вересня і виїзна перемога над Грузією з рахунком 1:0 6 жовтня. В результаті Уельс посів третє місце у своїй групі через поразку від Ірландії 9 жовтня з рахунком 0:1 і не пройшов кваліфікацію. Кріс Коулмен пішов у відставку з посади головного тренера 17 листопада 2017 року і був призначений головним тренером «Сандерленда»^[37].

Новим головним тренером збірної Уельсу був призначений колишній гравець збірної Раян Гіггз, який підписав чотирирічний контракт. Він мав керувати командою у кампанії Ліги націй УЄФА 2018/19 та кваліфікації до Євро-2020^[38]. Попри поразку в двох із перших трьох кваліфікаційних матчів до Євро-2020, Уельс залишився без поразок у другій половині 2019 року і зрештою посів друге місце у групі після перемоги над Угорщиною з рахунком 2:0 у своєму останньому матчі відбору 19 листопада.^[39].

Євро-2020 було відкладено до 2021 року через пандемію COVID-19 в Європі, що означало, що наступні ігри Уельсу відбулися в Лізі націй УЄФА 2020/21. Там команда провела феноменальну кампанію, вигравши п'ять ігор і зігравши лише раз внічию, попри те, що Гіггз був недоступний у двох останніх іграх через проблеми з законом^[40]. З Робом Пейджем, виконувачем обов'язків, команда обіграла Фінляндію з рахунком 3:1 у своєму фінальному матчі, посівши перше місце в групі та вийшовши в Лігу А на розіграш 2022/23^[41].

Євро-2020

Євро-2020 відбулося в червні-липні 2021 року і вперше матчі проходило в 11 країнах Європи, а не в одній країні. Отже, матчі групи А Уельсу проти Швейцарії та Туреччини відбулися в Баку, Азербайджан, а проти Італії — в Римі. Під керівництвом Роба Пейджа на посаді тимчасового головного тренера Уельс вийшов з групи після того, як посів друге місце в групі після Італії, майбутнього переможця турніру. В 1/8 фіналу Уельс розгромно програв Данії 0:4 в Амстердамі і покинув турнір^[42].

2021—

У кваліфікації до чемпіонату світу 2022 року Уельс потрапив у групу E з Бельгією, Чехією, Білоруссю та Естонією, а Роб Пейдж знову виконував обов'язки тимчасового головного тренера на матчах 2021 року. Уельс посів друге місце в групі E і вийшов у стадію плей-оф кваліфікації^[43]. Там у півфіналі валлійці завдяки дублю Бейла обіграли Австрію з рахунком 2:1 і вийшли у фінал, де зіграли вдома проти України.

У сезоні 2022/23 Ліги націй УЄФА Уельс потрапив у групу А4 з Бельгією, Нідерландами та Польщею^[44].

Основна форма збірної Уельсу традиційно повністю червона, а резервна здебільшого має жовто-зелені кольори. На гербі Футбольної асоціації Уельсу зображений валлійський дракон на білому щиті. З 1920 року щит був оточений червоною облямівкою, а в 1926 році були додані літери «FAW». Значок був перероблений у 1951 році, додавши зелену облямівку з 11 нарцисами, а також валлійським девізом Gorau Chwarae Cyd Chwarae («Найкраща гра — це командна гра»).

У 1984 році девіз був ненадовго видалений, але значок залишився переважно незмінним до 2010 року, коли щит був змінений, а девіз був перефарбований з білого на червоно-зелений. Дракон також змінив свій вигляд. Девіз був знову видалений у 2019 році, після ще одного серйозного перероблення логотипу, після якого зелену облямівку зробили вужчою, а також прибрали нарциси^[45].

Форма

Виробник форми	Період
Admiral Sportswear	1976—1980
Adidas	1980—1986
Hummel	1987—1989
Umbro	1990—1996
Lotto	1996—2000
Kappa	2000—2008
Champion	2008—2010
Umbro	2010—2013
Adidas	2013—

Домашня 1876—1881 1883 1888 1895 1899 1900—1901 1901—1902 1905—1921 1921—1922 1924—1929 1929—1930 1931—1938 1939 1940 1943 1945 1946—1947 1947—1949 1949—1950 1950—1951 1951—1956 1957—1963 1963—1965 1966—1967 1967—1972 1972 1972—1975 1975 1976—1979 1980—1984 2003 2006 2011—2012 2012—2014 2014—2015 Євро-2016 2018—2019 Євро-2020 Гостьова 1949 1956—1963 1963—1967 1973 1974 1975 1976—1979 1980—1984 2002 2011—2015 2012 2014—2015 Євро-2016 2018—2019 Євро-2020 Домашній стадіон З 2000 по 2009 рік Уельс провів більшість своїх домашніх матчів на стадіоні «Міленіум» у Кардіффі. Стадіон був побудований в 1999 році на місці старого Національного стадіону. До 1989 року Уельс проводив свої домашні ігри на стадіонах місцевих клубів «Кардіфф Сіті», «Суонсі Сіті» та «Рексем». Перший футбольний матч Уельсу на стадіоні «Мілленіум» відбувся 29 березня 2000 року проти Фінляндії. Фіни виграли матч з рахунком 2:1, а Ярі Літманен став першим гравцем, який забив гол на стадіоні. Гол престижу в Уельсу забив Раян Гіггз, ставши першим валлійцем, який забив гол на стадіоні. З відкриттям у 2009 році стадіону «Кардіфф Сіті» асоціація вирішила провести там більшість домашніх товариських матчів, а інші товариські матчі зіграли на стадіоні «Ліберті» в Суонсі та Racecourse Ground в Рексемі. Втім відбіркові матчі продовжували проводитися на стадіоні «Мілленіум» на 74 500 місць до кінця 2009 року, який зазвичай був заповнений лише на 20–40 % через погані результати команди. Це призвело до закликів уболівальників та гравців проводити матчі на менших стадіонах. Під час відбіркової кампанії до Євро-2012 асоціація вирішила, що Уельс проведе всі свої домашні матчі або на стадіоні «кардіфф Сіті», або на стадіоні «Ліберті», за винятком домашнього матчу проти збірної Англії, який проходив на стадіоні «Мілленіум». У відбірковій кампанії ЧС-2014 пройшли чотири домашні матчі на стадіоні «Кардіфф Сіті» та один на стадіоні «Ліберті». Місткість стадіону «Кардіфф Сіті» була збільшена до 33 000 у 2014 році, і всі домашні матчі кваліфікації Євро-2016 були заплановані на цьому стадіоні, де Уельс пройшов кваліфікацію до фінального турніру у Франції. На стадіоні також проходили всі п'ять домашніх матчів відбору на чемпіонат світу 2018 року, а також обидва домашні матчі Ліги націй УЄФА 2018/19. Там також проходили всі домашні ігри відбіркової кампанії на Євро-2020 . Товариський матч проти Іспанії 11 жовтня 2018 року відбувся на стадіоні «Міленіум», ставши першим матчем Уельсу на стадіоні за понад сім з половиною років і завершився поразкою з рахунком 1:4. 20 березня 2019 року Уельс провів товариський матч проти Тринідаду і Тобаго на Racecourse Ground, це був їхній перший матч на цій арені з 2008 року. Тренерський штаб Позиція Ім'я Головний тренер Раян Гіггз Помічник тренера Роб Пейдж Помічник тренера Кіт Сімонс Тренер Алан Нілл Тренер Тоні Страдвік Тренер воротарів Тоні Робертс Фітнес-тренер Доктор Адам Оуен Список тренерів До 1954 року валлійську команду обирала група селекціонерів, а капітан команди виконував роль тренера. Курсивом виділені виконувачі обов'язків головного тренера. Воллі Барнс (1954—1955) Джиммі Мерфі (1956—1964) Дейв Боуен (1964—1974) Рон Берджесс (1965) Майк Сміт (1974—1979) Майк Інгленд (1979—1987) Девід Вільямс (1988) Террі Йорат (1988—1993) Джон Тошак (1994) Майк Сміт (1994—1995) Боббі Гоулд (1995—1999) Невілл Саутолл (1999) Марк Г'юз (1999—2004) Джон Тошак (2004—2010) Браян Флінн (2010) Гері Спід (2010—2011) Кріс Коулмен (2012—2017) Раян Гіггз (2018–донині) Роб Пейдж (2020–донині) Гравці Поточний склад Наступні гравці були викликані на фінал плей-оф відбіркового етапу ЧС-2022 проти України та матчі групи А Ліги націй проти Польщі, Нідерландів, Бельгії та Нідерландів у червні 2022 року[46]. 24 травня Нейтан Бродгед був виключений зі складу через травму, Олівер Денгем і Вес Бернс були викликані йому на зміну. Матчі та голи вказані станом на 4 червня 2022 року, після матчу проти Польщі. № Поз. Гравець Дата народження (вік) Ігри Голи Клуб 1 1ВР Вейн Геннессі 24 січня 1987 (37 років)(19870124) 101 0 Бернлі 12 1ВР Денні Ворд 22 червня 1993 (30 років)(19930622) 25 0 Лестер Сіті 21 1ВР Адам Дейвіс 17 липня 1992 (31 рік)(19920717) 3 0 Шеффілд Юнайтед 2ЗХ Бен Дейвіс 24 квітня 1993 (31 рік)(19930424) 70 1 Тоттенгем Готспур 2 2ЗХ Кріс Гантер 21 липня 1989 (34 роки)(19890721) 108 0 Чарльтон Атлетік 3 2ЗХ Неко Вільямс 13 квітня 2001 (23 роки)(20010413) 19 2 Фулгем 4 2ЗХ Олівер Денгем 4 травня 2002 (21 рік)(20020504) 0 0 Кардіфф Сіті 5 2ЗХ Кріс Мефам 5 листопада 1997 (26 років)(19971105) 29 0 Борнмут 6 2ЗХ Джо Родон 22 жовтня 1997 (26 років)(19971022) 24 0 Тоттенгем Готспур 14 2ЗХ Коннор Робертс 23 вересня 1995 (28 років)(19950923) 35 3 Бернлі 15 2ЗХ Ітан Ампаду 14 вересня 2000 (23 роки)(20000914) 33 0 Венеція 17 2ЗХ Рис Норрінгтон-Дейвіс 22 квітня 1999 (25 років)(19990422) 8 0 Шеффілд Юнайтед 3ПЗ Аарон Ремзі 26 грудня 1990 (33 роки)(19901226) 72 20 Рейнджерс 3ПЗ Джо Аллен 14 березня 1990 (34 роки)(19900314) 70 2 Сток Сіті 3ПЗ Бреннан Джонсон 23 травня 2001 (22 роки)(20010523) 9 0 Ноттінгем Форест 3ПЗ Рубін Колвілл 27 квітня 2002 (22 роки)(20020427) 4 1 Кардіфф Сіті 7 3ПЗ Меттью Сміт 22 листопада 1999 (24 роки)(19991122) 16 0 Мілтон-Кінз Донз 8 3ПЗ Гаррі Вілсон 22 березня 1997 (27 років)(19970322) 35 5 Фулгем 9 3ПЗ Вес Бернс 23 листопада 1994 (29 років)(19941123) 1 0 Іпсвіч Таун 10 3ПЗ Сорба Томас 25 січня 1999 (25 років)(19990125) 4 0 Гаддерсфілд Таун 16 3ПЗ Джо Моррелл 3 січня 1997 (27 років)(19970103) 27 0 Портсмут 18 3ПЗ Джонатан Вільямс 9 жовтня 1993 (30 років)(19931009) 33 2 Свіндон Таун 22 3ПЗ Ділан Левітт 17 листопада 2000 (23 роки)(20001117) 11 0 Данді Юнайтед 4НП Гарет Бейл ( ) 16 липня 1989 (34 роки)(19890716) 102 38 Вільний агент 11 4НП Раббі Матондо 9 вересня 2000 (23 роки)(20000909) 10 0 Серкль (Брюгге) 13 4НП Кіффер Мур 8 серпня 1992 (31 рік)(19920808) 25 8 Борнмут 19 4НП Марк Гарріс 29 грудня 1998 (25 років)(19981229) 5 0 Кардіфф Сіті 20 4НП Деніел Джеймс 10 листопада 1997 (26 років)(19971110) 32 5 Лідс Юнайтед

Рекордсмени

Станом на 1 червня 2022 року^[47]

Гравці, виділені жирним шрифтом, досі виступають за збірну.

За кількістю матчів

Рекордсмени за кількістю голів

Відомі колишні гравці

Члени Зали спортивної слави Уельсу^[en]

Члени Зали слави англійського футболу

• 2002 – Джон Чарлз
• 2005 – Раян Гіггз
• 2006 – Іан Раш
• 2007 – Марк Г'юз, Біллі Мередіт
• 2013 – Кліфф Джонс
• 2015 – Айвор Оллчерч
• 2016 – Невілл Саутолл
• 2017 – Гері Спід

Включені до списку 100 легенд Футбольної ліги^[en]

Чемпіонати світу

Рік	Фінальний етап									Кваліфікація
	Раунд	М	І	В	Н	П	ГЗ	ГП		І	В	Н	П	ГЗ	ГП
1930	Не були членами ФІФА									Не були членами ФІФА
1934
1938
1950	Не кваліфікувались									3	0	1	2	1	6
1954										3	0	1	2	5	9
1958	Чвертьфінал	6	5	1	3	1	4	4		6	4	0	2	10	5
1962	Не кваліфікувались									2	0	1	1	2	3
1966										6	3	0	3	11	9
1970										4	0	0	4	3	10
1974										4	1	1	2	3	5
1978										4	1	0	3	3	4
1982										8	4	2	2	12	7
1986										6	3	1	2	7	6
1990										6	0	2	4	4	8
1994										10	5	2	3	19	12
1998										8	2	1	5	20	21
2002										10	1	6	3	10	12
2006										10	2	2	6	10	15
2010										10	4	0	6	9	12
2014										10	3	1	6	9	20
2018										10	4	5	1	13	6
2022	груповий етап	30	3	0	1	2	1	5		10	6	3	1	17	10
2026	В процесі									В процесі
Всього	Чвертьфінал	2/22	8	1	4	3	5	9		130	43	29	58	168	180

Чемпіонат Європи

Рік	Фінальний етап									Кваліфікація
	Раунд	М	І	В	Н	П	ГЗ	ГП		І	В	Н	П	ГЗ	ГП
1960	Не кваліфікувались									Не кваліфікувались
1964	Не кваліфікувались									2	0	1	1	2	4
1968										6	1	2	3	6	12
1972										6	2	1	3	5	6
1976										8	5	1	2	15	7
1980										6	3	0	3	11	8
1984										6	2	3	1	7	6
1988										6	2	2	2	7	5
1992										6	4	1	1	8	6
1996										10	2	2	6	9	19
2000										8	3	0	5	7	16
2004										10	4	2	4	13	11
2008										12	4	3	5	18	19
2012										8	3	0	5	6	10
2016	Півфінал	3	6	4	0	2	10	6		10	6	3	1	11	4
2020	1/8 фіналу	16	4	1	1	2	3	6		8	4	2	2	10	6
2024	В процесі									В процесі
Всього	Півфінал	2/16	10	5	1	4	13	12		112	45	23	44	135	139

Ліга націй УЄФА

Результат
Сезон	Дивізіон	Група	І	В	Н	П	М+	М-	П/П	Рей
2018–19	B	4	4	2	0	2	6	5	▬	19-е
2020–21	B	4	6	5	1	0	7	1		17-е
2022–23	A	4	6	0	1	5	6	11		16-е
2024—25	B	Буде визначено
Всього			16	7	2	7	19	17

• Переможець Домашнього чемпіонату Великої Британії (12 разів, в тому числі 7 — одноосібно): 1906–07^[en], 1919–20^[en], 1923–24^[en], 1927–28^[en], 1932–33^[en], 1933–34^[en], 1936–37^[en], 1938–39^[en] (спільний), 1951–52^[en] (спільний), 1955–56^[en] (спільний), 1959–60^[en] (спільний), 1969–70^[en] (спільний)
• Чвертьфіналіст Чемпіонату світу 1958 року.
• Півфіналіст Чемпіонату Європи 2016 року.

• Red Dragons: The Story of Welsh Football by Phil Stead (ISBN 9781784612368)

• Офіційна сторінка Футбольної асоціації Уельсу [Архівовано 10 березня 2021 у Wayback Machine.] (англ.)
• Результати всіх матчів збірної Уельсу [Архівовано 16 вересня 2017 у Wayback Machine.] (англ.)