Пліоцен

Автор терміну — Чарльз Лаєлл вперше згадав пліоцен, який запропонував розділити третинний період на чотири геологічних епохи (включаючи древній і новий пліоцен) у «Принципах геології» (том 3, 1833)^[5]. Лаєлл пояснює назву тим, що основна частина скам'янілостей (які він тоді вивчав) цієї епохи може бути співвіднесена з сучасними (новими) видами.

В офіційній шкалі часу ІКС пліоцен поділяється на два яруси. Від наймолодших до найстаріших:

• П'яченський (3,600–2,58 млн років)^[6]
• Занклінський ярус (5,333–3,600 млн)^[7]

П'яченський ярус іноді називають пізнім пліоценом, тоді як занклінський ярус згадується як ранній пліоцен.

Середня глобальна температура у середньому пліоцені (3,3–3 млн років) була на 2–3 °C вищою, ніж сьогодні^[8], рівень вуглекислого газу був таким же, як сьогодні^[9], а рівень моря на 25 метрів вище сьогоденного^[10]. Льодовиковий покрив північної півкулі був швидкоплинним до настання у обширного зледеніння Гренландії, яке відбулося у пізньому пліоцені близько 3 млн років^[11]. Про утворення арктичного льодовикового щита свідчить різкий зсув співвідношень ізотопів кисню та рафтингу, розплавленого льоду, у південній частині Атлантики та північній частині Тихого океану Середньо-широтне зледеніння, ймовірно, відбувалось до кінця епохи. Глобальне похолодання, яке відбулось під час пліоцену, могло спричинити зникнення лісів та поширення пасовищ та саван^[12].

Материки продовжували дрейфувати, переміщення з позицій, можливо, до 250 км від теперішніх місць розташування, до позицій лише 70 км від їх поточного розташування. Південна Америка стала сполучена з Північною Америкою через Панамський перешийок під час пліоцену, створила можливість Великого американського обміну, що призвело до майже повного вимирання Sparassodonta та Meridiungulata у Південній Америці^[13]. Утворення перешийка мало великі наслідки для глобальних температур, оскільки теплі екваторіальні океанічні течії були припинені й розпочався цикл охолодження Атлантики, холодними водами Арктики та Антарктики, що знижують температури в ізольованому Атлантичному океані^[14].

Зіткнення Африки з Європою утворило Середземне море, відрізавши залишки океану Тетіс. Межа між міоценом і пліоценом також є часом Мессінського піка солоності^[15][16]. Сухопутний міст між Аляскою та Сибіром (Берингія) був вперше затоплений на початку пліоцену, що дозволило морським організмам поширюватися між Північним Льодовитим і Тихим океанами. Після цього міст буде періодично затоплюватися та відновлюватися^[17].

Пліоценові морські утворення виявлені на північному сході Іспанії^[18], на півдні Каліфорнії^[19], Нової Зеландії^[20] та Італії^[21].

За часів пліоцену частини півдня Норвегії та півдня Швеції, що знаходились на рівні моря, піднялися. У Норвегії цей підйом підняв плато Гарданґервідда до 1200 м у ранньому пліоцені^[22]. У Південній Швеції подібні рухи підняли Південношведське нагір'я, що призвело до відхилення давньої річки Ерідан від її первісного шляху через південно-центральну Швецію на русло на південь від Швеції.

• Геохронологічна шкала

• Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2007. — Т. 2 : Л — Р. — 670 с. — ISBN 57740-0828-2.